Провадження № 1-кп/643/51/23
Справа № 643/350/23
08.02.2023 м. Харків
Московський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді: ОСОБА_1 ,
за участю секретаря судового засідання: ОСОБА_2 ,
прокурора: ОСОБА_3 ,
обвинуваченого: ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022221170003230 від 13.10.2022 за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Харкова, з вищою освітою, не одруженого, офіційно не працюючого, в силу ст. 89 КК України не судимого, неповнолітніх дітей на утриманні не має, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України,-
12.10.2022 року приблизно об 11:00 год., точний час в ході досудового розслідування не встановлено, в період дії в Україні воєнного стану, який введено 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022, строк дії якого продовжено Указом Президента України від 25 травня 2022 року № 341/2022 з 17 травня 2022 року строком на 90 діб та згідно Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 12 серпня 2022 року № 573/2022 воєнний стан в Україні продовжено з 23 серпня 2022 року строком на 90 діб - до 21 листопада 2022 року, ОСОБА_4 , знаходячись на робочому місці в КНП ХОР ОКНЛ за адресою: м. Харків, вул. Академіка Павлова, буд. 46, прийшов до відділення реанімації, що на першому поверсі вказаної медичної установи, де на столі побачив мобільний телефон, який належить молодшій медичній сестрі КНП ХОР ОСОБА_5 та діючи за раптово виниклим злочинним протиправним умислом, спрямованим на таємне викрадення чужого майна, усвідомлюючи суспільно небезпечний протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, переконавшись, що за якого діями ніхто не спостерігає, таємно викрав мобільний телефон ТМ «Samsung» А10 червоного кольору вартістю 3 241, 00 грн., який непомітно для оточуючих заховав до карману свого вбрання.
Після цього, ОСОБА_4 з місця скоєння злочину зник разом із вищезазначеним майном на загальну суму 3 241, 00 грн., розпорядившись ним у подальшому на власний розсуд, чим спричинив ОСОБА_6 матеріальної шкоди на зазначену суму.
Таким чином, ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК України, тобто таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене в умовах воєнного стану.
У ході судового розгляду кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні вказаного вище кримінального правопорушення визнав у повному обсязі, щиро розкаявся. Не заперечував фактичні обставини справи, викладені вище, вартість та розмір викраденого майна. Зазначив, що в обвинувальному акті правильно зазначені час, спосіб, місце та інші обставини вчинення ним кримінального правопорушення. Також обвинувачений вказав, що по закінченню досудового розслідування у повному обсязі ознайомлений з матеріалами кримінального провадження і не заперечує докази, зібрані в ході досудового розслідування. Крім того обвинувачений пояснив, що показання надає добровільно.
Враховуючи визнання обвинуваченим ОСОБА_4 своєї вини, неоспорення ним фактичних обставин справи, суд за згодою обвинуваченого та інших учасників кримінального провадження, які вважають підтвердженими наявними в матеріалах кримінального провадження доказами фактичні обставини скоєного: дату, час, місце спосіб і інші обставини скоєння обвинуваченим кримінального правопорушення, а також форму вини і спрямованість умислу; мотив кримінального правопорушення, його наслідки; обставини, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; інші обставини, які характеризують особу обвинувачуваного, визнає їх доказаними в судовому засіданні і вважає за можливе не досліджувати докази стосовно цих фактичних обставин кримінального провадження, відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України обмежившись допитом обвинувачуваного та вивченням даних, які характеризують його особу. Наслідки розгляду кримінального провадження в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, учасникам судового провадження роз'яснено.
Перед встановленням такого порядку дослідження доказів, судом було з'ясовано, що сторони кримінального провадження правильно розуміють зміст цих обставин, а процесуальні наслідки встановлення такого порядку дослідження доказів, в частині обмеження права апеляційного оскарження вказаних обставин, їм роз'яснені та зрозумілі. У суду не виникло сумнівів у добровільності позицій сторін.
Зазначене повністю узгоджується з вимогами п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, розділу ІІІ Рекомендації № 6 R (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи «Відносно спрощеного кримінального правосуддя» та практики Європейського Суду з прав людини щодо їх застосування, згідно яким суд повинен забезпечити належну реалізацію права на справедливий суд під час розгляду кримінальних проваджень шляхом спрощеного і скороченого розгляду.
Таким чином, суд, допитавши обвинуваченого та дослідивши матеріали кримінального провадження, що характеризують особу обвинуваченого, дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю.
Показання обвинуваченого є послідовними, логічними і не викликають у суду сумніву щодо правильності розуміння обвинуваченим змісту обставин кримінального правопорушення, добровільності та істинності його позиції.
Обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого, відповідно до ст. 66 КК України, суд визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого, відповідно до ст. 67 КК України, є рецидив злочинів.
Вирішуючи питання про призначення обвинуваченому покарання за вчинене кримінальне правопорушення, суд враховує наступне.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК України особі яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та наділяють суд правом вибору щодо розміру призначеного покарання, завданням якого є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки вищезазначених обставин, що впливають на покарання, а її реалізація становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість виправлення засудженого.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (справа «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання для досягнення його цілей, визначених у статті 50 КК України.
Правова позиція щодо дотримання справедливості висловлена в рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.
Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_4 покарання суд враховує тяжкість вчиненого ним кримінального правопорушення, наявність обставин, що пом'якшують покарання (щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення) та наявність обтяжуючої обставини (рецидив злочину).
Також суд враховує, що вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 16.02.2021 у справі № 638/10679/20 обвинувачений був засуджений за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у вигляді штрафу в сумі 1 700, 00 грн., який обвинуваченим було сплачено до постановлення вироку у даному кримінальному провадженні.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 06.12.2021 у справі № 243/7758/20 зроблено правовий висновок про те, що для застосування закріплених у ч. 1 ст. 71 КК України правил призначення покарання за сукупністю вироків законодавець визначає сукупність двох обов'язкових умов, що мають бути встановлені в їх нерозривній єдності: перша стосується моменту вчинення нового кримінального правопорушення засудженим «після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком; друга наявності невідбутої частини покарання (основного та/або додаткового) за попереднім вироком на момент призначення судом покарання за новим вироком. Відсутність хоча б однієї з указаних умов виключає можливість застосування положень ч. 1 ст. 71 КК України під час вирішення питання про призначення покарання за новим вироком. При цьому якщо після ухвалення попереднього вироку але до повного відбуття покарання за таким вироком особа вчиняє нове кримінальне правопорушення, однак на час ухвалення нового вироку основне покарання за попереднім вироком вже повністю відбуте, порядок та правила призначення остаточного покарання за сукупністю вироків, визначені положеннями ч. 1 ст. 71, ч. 3 ст. 72 КК, не застосовуються.
За таких обставин суд вважає, що підстави для застосування приписів ст. ст. 71, 72 КК України відсутні, і в силу приписів п. 2-1 ч. 1 ст. 89 КК України ОСОБА_4 вважається не судимим.
Надаючи оцінку особі обвинуваченого ОСОБА_4 суд також зазначає, що він не працює, не одружений, неповнолітніх дітей на утриманні не має, на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, щиро розкаявся та активно сприяв розкриттю злочину.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне призначити обвинуваченому ОСОБА_4 покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції, визначеної ч. 4 ст. 185 КК України.
За приписами ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише в тому разі, коли для цього наявні умови і підстави, визначені приписами ст. 75 КК України. Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням закон визначає переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання, яке ґрунтується на оцінці даних про вчинене кримінальне правопорушення, мету й мотиви, тривалість та інтенсивність протиправної поведінки тощо. Істотне значення для вирішення питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в основних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів; наскільки його ціннісні орієнтири та поведінка збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого та інше.
Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання з реальним його відбуванням або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Зваживши на наведені обставини, суд, з урахуванням положень, зокрема ст. 75 КК України, приймає рішення про можливість чи неможливість звільнити особу від відбування покарання з випробуванням.
Враховуючи характеризуючи обвинуваченого обставини, визнання обвинуваченим своєї вини, його щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, обставини вчинення кримінального правопорушення, негативне ставлення обвинуваченого до скоєного, усвідомлення обвинуваченим протизаконності своїх дій та спроможність самокритично оцінити їх і не допускати подібного в майбутньому, суд вважає, що виправлення обвинуваченого можливе без реального відбуття призначеного йому покарання, однак в умовах здійснення контролю за його поведінкою в період строку звільнення від покарання з покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 КК України.
Суд вважає, що вищезазначені обставини дійсно можуть бути підставою для застосування інституту звільнення від покарання з випробуванням, бо ще не втрачена можливість соціальної реабілітації та виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства, що також підтверджується його поведінкою після вчинення кримінального правопорушення, його критичним ставленням до скоєного, усвідомлення своєї провини і засудженням своєї протиправної поведінки, яка свідчить про дійсне прагнення стати на шлях виправлення і перевиховання.
На переконання суду, призначена міра покарання надасть можливість обвинуваченому сформувати у своїй свідомості уявлення про неминучість настання відповідальності за можливі вчинені ним протиправні діяння у майбутньому, що буде в свою чергу достатньою превентивною мірою. Саме таке покарання є справедливим і достатнім для виправлення обвинуваченого, попередження вчинення ним кримінальних правопорушень та відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягається до кримінальної відповідальності.
Запобіжний захід відносно обвинуваченого не обирався.
Вирішуючи питання щодо заявленого потерпілою цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням у розмірі 3 241, 00 грн., суд зазначає наступне.
Обвинувачений заявлений цивільний позов визнав у повному обсязі.
Згідно з ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до обвинуваченого.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Згідно з ч. 1 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Зазначена процесуальна дія - це диспозитивне право відповідача, передбачене нормами Цивільного процесуального кодексу України.
Частиною 2 ст. 206 ЦПК України унормовано, що до ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.
При цьому, суд зазначає, що визнання обвинуваченим цивільного позову не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
За таких обставин, оскільки заява обвинуваченого не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд приймає заяву обвинуваченого про визнання цивільного позову.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 206 ЦПК України).
За таких обставин, суд задовольняє заявлені позовні вимоги за цивільним позовом.
Долю речових доказів суд вирішує відповідно до ст. 100 КПК України.
Процесуальні витрати у даному кримінальному провадженні відсутні.
Згідно з ч. 15 ст. 615 КПК України в умовах дії воєнного стану після складання та підписання повного тексту вироку суд має право обмежитися проголошенням його резолютивної частини з обов'язковим врученням учасникам судового провадження повного тексту вироку в день його проголошення.
Керуючись ст. ст. 349, 368, 374 КПК України, суд,-
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України та призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням з іспитовом строком 3 (три) роки, з покладанням обов'язків, передбачених ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК України, а саме періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили не обирається.
Речові докази: диск DVD-R 4.7 GB 16X 120 min, договір страхування майна, що знаходиться в заставі № С539223496 від 13.10.2022 - після набрання вироком законної сили - залишити зберігати в матеріалах кримінального провадження № 12021221170003230 від 13.10.2022.
Процесуальні витрати відсутні.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_6 задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 шкоду, завдану кримінальним правопорушенням у розмірі 3 241 (три тисячі двісті сорок одну) грн. 00 коп.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Московський районний суд м. Харкова шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення вироку.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок не набрав законної сили.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.
Суддя ОСОБА_1