Справа № 640/2811/22 Суддя першої інстанції: Вовк П.В.
08 лютого 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т.,
секретаря Височанської Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2022 року, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Апарату Верховної Ради України (також далі - відповідач) про:
- визнання протиправною бездіяльності щодо відмови нарахування та виплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року;
- зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року в сумі 34938,43 грн;
- зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 16 січня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем у порушення вимог законодавства не виплачено позивачу при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата грошову компенсацію за невикористану щорічну основну та додаткову відпустки.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію в сумі 27870,88 грн. Зобов'язано Апарат Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати вказаної компенсації з 16 січня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку. У задоволенні решти позову відмовлено.
Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що Апарат Верховної Ради України лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцями - народними депутатами України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . При цьому трудовий договір між позивачем та Апаратом Верховної Ради України не підписувався. Здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, про що прямо зазначено в пп. 1 п. 10 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач наголошує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому підстави для його скасування відсутні.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав.
Судом установлено, що ОСОБА_1 працював на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпусток:
- 6 скликання ОСОБА_2 з 26 листопада 2007 року до 16 січня 2012 року - 124 дні;
- 6 скликання ОСОБА_2 з 01 березня 2012 року до 12 грудня 2012 року - 23,5 днів;
- 7 скликання ОСОБА_2 з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - 29 днів;
- 8 скликання ОСОБА_3 з 28 листопада 2014 року до 29 серпня 2019 року - 112,5 днів.
Листом від 13 січня 2022 року № 15/26-2022/8799 відповідач відмовив у виплаті грошової компенсації на невикористану позивачем відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Не погоджуючись із указаними діями (бездіяльністю), позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позов, місцевий суд виходив з того, що відповідачем протиправно не нарахована та не виплачена позивачу при звільненні грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток та, як наслідок, не проведено повного розрахунку під час звільнення.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно з ч. 3 ст. 34 указаного Закону помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
ОСОБА_1 працював помічником-консультантом народного депутата за строковим трудовим договором на постійній основі і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування саме до Апарату Верховної Ради України.
На виконання ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР було затверджено Положення про помічника-консультанта народного депутата України (далі - Положення).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 4.4 вказаного Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 4 Закону України «Про відпустки».
Між сторонами цієї справи відсутній спір щодо права ОСОБА_1 як помічника-консультанта народного депутата на відпустку.
Натомість відповідач не погоджується з покладення на нього обов'язку щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Механізм та можливість виплати такої компенсації на час звільнення ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата не були передбачені Законом України «Про статус народного депутата України». Такі правовідносини не були врегульовані також Положенням.
Водночас ч. 3 ст. 2 Закону України «Про відпустки» передбачено, що право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Положеннями ст. 83 Кодексу законів про працю України також передбачено, що заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадків звільнення працівника, який не використав відпустки.
Питання субсидіарного застосування норм трудового законодавства до правовідносин, пов'язаних із проходженням та звільненням з публічної служби неодноразово розглядалися Верховним Судом.
Так, у постановах від 15 березня 2019 року у справі №814/2594/16, від 07 серпня 2019 року у справі №820/5122/17, від 16 квітня 2020 року у справі №2а-5178/12/1470 Верховний Суд зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому субсидіарне застосування загальних норм можливе в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Ураховуючи, що спеціальне законодавство на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата не врегульовувало питання виплати компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки, колегія суддів уважає можливим застосувати до спірних правовідносин положення ст.ст. 2, 24 Закону України «Про відпустки», ст. 83 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Визначальним для вирішення цього спору є те, що положеннями трудового законодавства позивачу гарантовано право на отримання грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки у разі звільнення з роботи.
Відповідач уважає, що у нього відсутній обов'язок проводити нарахування і виплату такої компенсації, оскільки всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів. Також відповідач наголошує на відсутності трудових відносин між ним та ОСОБА_1 .
Надаючи правову оцінку зазначеним доводам, колегія суддів ураховує, що позивача було прийнято на посаду помічника-консультанта народного депутата та звільнено з цієї посади саме на підставі наказів керівника Апарату Верховної Ради України.
Позивача як помічника-консультанта народного депутата, який працював у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, як це передбачено ч. 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України».
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обов'язок виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки при його звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата покладається саме на відповідача.
Колегія суддів ураховує, що згідно з ч. 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Особливості оплати праці помічника-консультанта народного депутата України визначені в ст. 4.1 Положення, згідно з якою розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Зазначені норми права вказують на те, що народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата, встановленого Верховною Радою України, здійснює розподіл фонду саме заробітної плати помічників-консультантів та надає їм матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до складових заробітної плати належать:
- основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;
- додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
- інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Згідно з пп. 2.2.12 п. 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року №5, суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час.
Таким чином, грошова компенсація за невикористані дні оплачуваної відпустки на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта не була віднесена до виплат, розподіл яких здійснює народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата.
Відповідно до п. 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769, Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
До повноважень Апарату Верховної Ради України у сфері фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України, згідно з пп.пп. 1, 5 п. 10 вказаного Положення, належить, зокрема, забезпечення фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, а також забезпечення в установленому порядку належних умов праці, соціально-побутові та житлові умови народним депутатам України, працівникам Апарату.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу належить виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки за рахунок видатків відповідача у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Колегія суддів наголошує також на тому, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану оплачувану відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріплених на законодавчому рівні у Законі України «Про відпустки» та Кодексі законів про працю України, а її виплата не може ставитись у залежність від наявності відповідного фонду чи бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
У рішенні від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Отже, рішення суду першої інстанції щодо визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019 року є законним і обґрунтованим. При цьому апелянтом не ставився під сумнів здійснений судом розрахунок такої компенсації.
Приймаючи рішення про задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому застосуванню підлягають норми ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України як такі, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Ураховуючи невиплату позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання Апарату Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.
Заперечуючи проти такого висновку суду першої інстанції, скаржник в апеляційній скарзі наголошує на тому, що на час припинення трудових відносин з ОСОБА_1 між сторонами цієї справи не існувало спору щодо виплати компенсації за невикористану відпустку, у зв'язку з чим відсутні підстави стверджувати, що Апаратом Верховної Ради України не проведено своєчасного розрахунку з позивачем під час його звільнення з посади помічника-консультанта народного депутата.
Водночас зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні оплачуваної відпустки саме на підставі судового рішення не змінює правової природи такої виплати як коштів, що належали до виплати позивачу на день його звільнення зі служби.
Колегія суддів ураховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі посади помічника-консультанта народного депутата, яка полягає у несвоєчасній виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, в порядку, визначеному ст. 117 КЗпП України.
Відповідач в апеляційній скарзі посилається також на те, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, адже позивач не сплатив судовий збір за позовною вимогою, що пов'язана з виплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Проте такі доводи скаржника не узгоджуються з матеріалами справи, адже разом із позовною заявою ОСОБА_1 подав квитанцію №0.0.24279559714.1 про сплату судового збору в розмірі 992 грн 40 коп.
У цілому, погоджуючись з доводами відповідача про те, що вимога про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні носить майновий характер, колегія суддів враховує, що судом першої інстанції не було визначено суму коштів, яку належить виплатити позивачу та обрано спосіб захисту порушеного права (зобов'язання відповідача вчинити дії), притаманний для позовних вимог немайнового характеру.
Положеннями пп. 1 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору за подання фізичною особою адміністративного позову немайнового характеру у розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня відповідного року.
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2022 року складав 2481 грн 00 коп.
Таким чином, звертаючись до суду з позовом, який містить вимогу немайнового характеру про зобов'язання відповідача вчинити дії з нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач зобов'язаний був сплатити та фактично сплатив судовий збір у розмірі 992 грн 40 коп.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують позицію суду першої інстанції та відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 139, 243, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді О.Є. Пилипенко
Л.Т. Черпіцька