08 лютого 2023 року №320/7335/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області з вимогами:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області від 26.04.2022 №103-к «Про звільнення ОСОБА_2 з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради»;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.08.2022 позовну заяву залишено без руху.
До суду 13.09.2022 від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.09.2022 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачка зазначила, що спірним розпорядженням її було звільнено з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради у зв'язку з прогулом без поважних причин.
Позивачка не погоджується з правомірністю прийняття відповідачем спірного розпорядження та стверджує, що перебуваючи на західній Україні у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, вона направила відповідачу через мобільний додаток «Viber» заяву про відпустку без збереження заробітної плати, яка безпідставно не була прийнята відповідачем до розгляду.
Також позивачка звернула увагу, що відповідно до табелю обліку робочого часу за березень-квітень 2022 року відсутність ОСОБА_1 на робочому місці була відмічена за кодом «НЗ» - нез'ясовані причини та за кодом «П» - «простій», а не через прогул, а тому підстави для застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з посади відсутні.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що подана позивачкою заява про надання відпустки без збереження заробітної плати не була погоджена з керівництвом Виконавчого комітету Української міської ради, а тому не прийнята до розгляду.
Відповідач повідомив, що відповідно до табелю обліку робочого часу за березень-квітень 2022 року ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці у зв'язку з нез'ясованими обставинами.
Відповідач зауважує, що оскільки позивачка перебувала у іншому місті, 20.04.2022 через мобільний додаток «Viber» всіх працівників Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області було повідомлено про наявність розпорядження міського голови від 20.04.2022 №93-к "Про організацію трудових відносин з посадовими особами Виконавчого комітету Української міської ради". Проте, позивачка не вчинила жодних щодо виконання вказаного розпорядження.
У зв'язку з цим, відповідачем було прийнято спірне розпорядження про звільнення ОСОБА_1 з посади.
Крім того, відповідач вважає, що позивачкою без поважних причин пропущено строк звернення до суду. Тому, 24.01.2023 відповідач подав до суду клопотання про залишення даної позовної заяви без розгляду
Позивачка та її представник у судових засіданнях позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили суд даний адміністративний позов задовольнити. Крім того, представник позивачки 07.12.2022 подав до суду клопотання, у якому просив суд подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Відповідач про час, дату та місце проведення судових засідань належним чином повідомлений, явку у судові засідання свого уповноваженого представника не забезпечував, про причини неявки суд не повідомляв.
Протокольною ухвалю від 25.01.2023, керуючись ч. 3 ст. 194 та ч. 9 ст. 205 КАС України, суд вирішив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення позивачки та її представника, суд вважає, що даний адміністративний позові слід задовольнити, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Обухівським РВ ГУ МВС України в Київській області 13.12.2005.
Розпорядженням виконавчого комітету Української міської ради від 30.06.2021 №193-к ОСОБА_1 призначено з 01.07.2021 на посаду головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради у порядку переведення з Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, з посадовим окладом в розмірі 5300,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що позивачкою через мобільний додаток «Viber» направлено фотокопію своєї заяви від 28.02.2028, про надання відпустки без збереження заробітної плати з 28.02.2022 у зв'язку із запровадженням воєнного стану в Україні.
Судом встановлено, що 20.04.2022 виконавчим комітетом Української міської ради прийнято розпорядження «Про організацію трудових відносин з посадовими особами виконавчого комітету Української міської ради, структурних підрозділів Української міської ради» №93-к, пунктом 1 якого встановлено, що для посадових осіб виконавчого комітету Української міської ради, які в робочий час перебувають за кордоном, крім перебування у відрядженнях та відпустках оформлених в установленому порядку, відсутність на роботі має бути оформлена згідно чинного законодавства.
26.04.2022 виконавчим комітетом Української міської ради прийнято розпорядження №103-к, яким звільнено 26.04.2022 ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради.
З матеріалів справи вбачається, що виконавчий комітет Української міської ради у відповідь на адвокатський запит представника позивачки, адвоката Клечановської Ю., листом від 17.05.2022 вх.№1320/1-22 повідомив, що 28.02.2022 ОСОБА_1 через додаток «Viber» направлено у відділ управління персоналом виконавчого комітету Української міської ради заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати.
Вищезазначену заяву розглянуто не було у зв'язку з відсутністю попереднього погодження позивачкою даного питання з керівництвом.
Також у вказаному листі відповідач зазначив, що 20.04.2022 у зв'язку з перебуванням посадових осіб за межами України, відділом управління персоналом виконавчого комітету Української міської ради через додаток «Viber» повідомлено ОСОБА_1 про наявність розпорядження міського голови №93-к від 20.04.2022 «Про організацію трудових відносин з посадовими особами виконавчого комітету Української міської ради, структурних підрозділів Української міської ради».
Відповідач повідомив, що позивачку повідомлено про її звільнення з відповідної посади через додаток «Viber», у зв'язку з перебуванням останньої за адміністративними межами Української міської територіальної громади.
Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем спірного розпорядження, позивачка звернулась з даним позовом до суду про визнання його протиправним та скасування та поновлення позивачки на відповідній посаді, з приводу чого суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами першою-другою статтею 43 Конституції України кожному гарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 №2493-III (далі-Закон №2493, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Згідно з статтею 2 Закону №2493 посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Статтею 4 Закону №2493 визначено, що служба в органах місцевого самоврядування здійснюється на таких основних принципах: служіння територіальній громаді; поєднання місцевих і державних інтересів; верховенства права, демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; гласності;пріоритету прав та свобод людини і громадянина; рівних можливостей доступу громадян до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'язків;дотримання прав місцевого самоврядування; правової і соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування; захисту інтересів відповідної територіальної громади;фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету; самостійності кадрової політики в територіальній громаді.
Частиною третьої статті 7 Закону №2493 визначено, що на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 8 Закону №2493 основними обов'язками посадових осіб місцевого самоврядування є: додержання Конституції і законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування; забезпечення відповідно до їх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування; додержання прав та свобод людини і громадянина; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків, а також іншої інформації, яка згідно із законом не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи, підвищення професійної кваліфікації; сумлінне ставлення до виконання службових обов'язків, ініціативність і творчість у роботі;шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів та посадових осіб місцевого самоврядування; недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.
Статтею 20 Закону №2493 передбачено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України, а також у разі: порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону; порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов'язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону); досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу законів про працю України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Згідно з пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 12.04.2022 №440 «Деякі питання організації роботи державних службовців та працівників державних органів у період воєнного стану» у разі перебування державного службовця або працівника державного органу в робочий час в Україні поза межами робочого місця без рішення керівника державної служби, зазначеного в пункті 1 цієї постанови, або за кордоном, крім перебування у службовому відрядженні, оформленому в установленому порядку, до них може бути застосоване дисциплінарне стягнення відповідно до закону.
Так, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення (частина перша статті 147 Кодексу законів про працю України).
Статтею 148 Кодексу законів про працю України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Згідно з частиною другою статті 149 Кодексу законів про працю України за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Як зазначено вище, спірним розпорядженням відповідач звільнив позивачку з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради 26.04.2022.
У спірному наказі зазначено, що підставою звільнення позивачки з посади є пункт 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
У позовній заяві позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, зазначила, що вона, перебуваючи на заході України (тобто, за адміністративними межами Української міської територіальної громади), у зв'язку з веденням на території України воєнного стану, направила відповідачу через мобільний додаток «Viber» заяву про відпустку, яка відповідачем безпідставно не була врахована.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російською федерацією проти України, на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан.
У подальшому, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
Як вбачається з роздруківки скріншоту з мобільного додатку «Viber», у чаті під назвою «Виконавчий комітет» було розміщено повідомлення, в якому працівникам Виконавчого комітету Української міської ради, які відсутні на робочому місці, було запропоновано надати заяву про відпустку без збереження заробітної плати з 28.02.2022, у зв'язку з запровадженням воєнного стану в Україні.
У вказаному повідомлення зазначено про необхідність відправлення фотокопії такої заяви у мобільний додаток «Viber» на мобільний номер телефону НОМЕР_2 .
З матеріалів справи вбачається, що позивачкою через мобільний додаток «Viber» направлено фотокопію своєї заяви від 28.02.2028, про відпустку без збереження заробітної плати з 28.02.2022 у зв'язку із запровадженням воєнного стану в Україні.
Виконавчий комітет Української міської ради листом від 17.05.2022 вх.№1320/1-22 підтвердив отримання такої заяви від позивачки, однак повідомив, що цю заяву не було розглянуто у зв'язку з відсутністю попереднього погодження позивачкою даного питання з керівництвом.
Суд зазначає, що пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Верховний Суд у постанові від 21.09.2022 у справі №260/1739/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 106366583) зазначив, що прогулом без поважних причин вважається полишення роботи без відповідного попередження роботодавця в установленому порядку про розірвання трудового договору або залишення роботи до закінчення строку попередження без згоди на це роботодавця, якщо такий договір укладено на невизначений строк; залишення без поважних причин особою, з якою укладено строковий трудовий договір, роботи до закінчення строку трудового договору; самовільне залишення молодим спеціалістом (молодим робітником) роботи, на яку його направили після закінчення відповідного навчального закладу, до закінчення строку обов'язкового відпрацювання; самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки тощо. Не може вважатися прогулом відсутність працівника на робочому місці за умови, що він присутній на підприємстві. Якщо працівник не залишив місця розташування підприємства, його не можна звільнити за прогул. До такого працівника можуть застосовуватися інші види дисциплінарного або громадського стягнення чи впливу.
Верховний Суд у постанові від 03.11.2020 у справі №291/1130/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 92715060) зазначив, що необхідною підставою для звільненні працівника за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є відсутність на роботі працівника без поважних причин. При цьому, поважність причин виключають вину працівника щодо відсутності на роботі. Крім того, самого по собі виявлення відсутності працівника на роботі не достатньо. Такий факт має бути зафіксовано, зокрема, актом про відсутність працівника на роботі, який необхідно оформити безпосередньо в день нез'явлення працівника на роботі, або ж на наступний робочий день, який слідує за днем прогулу.
Судом встановлено, що керуючим справами (секретар) виконавчого комітету Української міської ради Білик Лілією, начальником відділу управління персоналу Української міської ради Куцою Юлією, головним спеціалістом-юристконсультом юридичного відділу Української міської ради Ярмоленко Іриною та начальником відділу документообігу, контролю та звернень громадян Української міської ради Федоренко Любов'ю складено акт «Про відсутність на робочому місця ОСОБА_1 » від 26.04.2022, в якому вказано, що позивачка станом на 26.04.2022 не оформила установленому порядку трудові відносини відповідно до вимог чинного законодавства та відсутня на робочому місці без поважних причин. Інформація щодо причини її нез'явлення на робочому місці у посадових осіб виконкому відсутня.
Втім, як вказано вище, позивачкою на пропозицію самого відповідача було надіслано через мобільний додаток «VIBER» заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати. При цьому суд звертає увагу на те, що розпорядження про звільнення позивачки з посади направлено їй через той самий мобільний додаток «VIBER», що свідчить про фактичне обрання сторонами даного способу комунікації між працівниками та роботодавцем. Даний факт не заперечується та визнається і самим відповідачем.
Відповідач у відзиві на позов наголошує, що відпустка надається за письмовою заявою працівника після погодження з керівництвом та винесенням розпорядження про надання відпустки. Однак, відповідно до пункту 11 глави 10 розділу ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції №1000/5 від 18.06.2015, з розпорядчим документом з кадрових питань (особового складу) обов'язково ознайомлюють згаданих у ньому осіб, які на першому примірнику документа чи на спеціальному бланку проставляють свої підписи із зазначенням дати ознайомлення. Тобто, надання відпустки безпосередньо пов'язано з ознайомленням із розпорядчим документом.
Судом встановлено, що заява позивачки про надання їй відпустки без збереження заробітної плати та розпорядження відповідача про звільнення позивачки із займаної посади надсилались сторонами альтернативними засобами зв'язку, зокрема, через мобільний додаток «VIBER».
У зв'язку з цим суд не вбачає об'єктивних причин, які б заважали відповідачу ознайомити позивачку з розпорядчим документом щодо надання їй відпустки за допомогою вказаного альтернативного засобу комунікації, який, до того ж, був використаний відповідачем задля доведення до відома позивачки розпорядження про її звільнення.
За таких обставин, суд зауважує, що заява позивачки про надання їй відпустки безпідставно не була взята до уваги відповідачем та їй не надано жодної правової оцінки під час прийняття спірного розпорядження.
Також суд звертає увагу на те, що наказом Державного комітету статистики України від 05.12.2008 №489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» затверджено форму табелю обліку використання робочого часу, згідно з яким умовне позначення «прогул» має бути відмічене кодом «ПР», а неявка з нез'ясованих причин - «НЗ».
Суд зауважує, що відповідно до витягу з табелю обліку робочого часу робітників та службовців за березень-квітень 2022 року щодо позивачки за вказані періоди проставлені відмітки з кодом «НЗ» та «П» - «простій».
Отже, матеріали справи свідчать, що табель обліку робочого часу робітників та службовців за березень-квітень 2022 року не містить відміток щодо відсутності позивачки на роботі через прогул.
Також, відповідачем не вжито заходів із з'ясування причини відсутності позивачки на робочому місці, зокрема, не відібрано у неї письмових пояснень щодо причин її відсутності на роботі.
Аналізуючи вищенаведені правові норми суд дійшов висновку, що необхідною підставою для звільненні працівника за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є відсутність на роботі працівника без поважних причин. Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. При цьому, поважність причин виключають вину працівника щодо відсутності на роботі. Крім того, самого по собі виявлення відсутності працівника на роботі не достатньо. Такий факт має бути зафіксовано, зокрема, актом про відсутність працівника на роботі, який необхідно оформити безпосередньо в день нез'явлення працівника на роботі, або ж на наступний робочий день, який слідує за днем прогулу.
Приписами статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Верховний Суд у постанові від 03.11.2020 у справі №291/1130/19 зазначив, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.
Відтак, на момент прийняття спірного розпорядження про звільнення позивачки, відповідач має належним чином пересвідчився у відсутності поважних причин неявки позивачки на роботу та відібрати у останньої письмові пояснення щодо причин її відсутності на робочому місці.
Доказів здійснення телефонних дзвінків з метою встановлення місця знаходження позивачки та інформування її про проведення відносно неї службового розслідування, суду також відповідачем не надано. Не містять матеріали службового розслідування і акт відмови позивачки від надання пояснень.
Суд вважає, що відповідач тим самим позбавив позивачку законного права викласти своє ставлення до обставин, що стали підставою для призначення службового розслідування, навести свої доводи та міркування щодо них, спростувати їх, повідомити про докази, що їх спростовують тощо.
Вказане свідчить про те, що спірне розпорядження прийнято з істотним порушенням встановленої процедури застосування дисциплінарного стягнення, без отримання від позивачки відповідних письмових пояснень, отже вказане розпорядження суб'єкта владних повноважень не можна вважати таким, що відповідає засадам розсудливості та обґрунтованості.
Крім того, зі змісту оскаржуваного розпорядження вбачається відсутність відомостей про врахування ступеня тяжкості вчиненого позивачем проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких було вчинено проступок, і попередню роботу працівника, врахування яких відповідно до вимог статті 149 КЗпП України є обов'язковим при притягненні особи до дисциплінарної відповідальності та обранні виду стягнення.
Суд зазначає, що підставою застосування дисциплінарного стягнення є вчинення працівником протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності), яке визнається дисциплінарним проступком. Протиправність поведінки працівника полягає в порушенні ним своїх трудових обов'язків, закріплених нормами трудового права, як-от: КЗпП, правилами внутрішнього розпорядку, статутами, положеннями, посадовими інструкціями, трудовим договором (контрактом), колективним договором, а також у порушенні або невиконанні правомірних наказів та розпоряджень роботодавця.
Особливе значення при визначенні діяння працівника як дисциплінарного проступку має наявність у вчиненні цього діяння вини працівника, під якою розуміється певне психічне ставлення особи до своїх протиправних дій і їх шкідливих наслідків. Вина може виступати як умисел чи необережність.
Судом встановлено, що позивачка була відсутня на роботі протягом березня та квітня 2022 року з поважних причин, а саме у зв'язку із виїздом у інше місто, яке знаходиться за адміністративними межами Української міської територіальної громади, через військову агресію російської федерації проти України, що свідчить про відсутність її вини та, відповідно, про відсутність складу дисциплінарного проступку. Крім того, позивачка вчинила дії щодо оформлення трудових відносин з відповідачем згідно чинного законодавства, проте відповідач не надав оцінки поданій нею заяви про надання відпустки.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що для прийняття рішення про звільнення працівника із займаної посади за прогул необхідно встановити такі обставини: по-перше, встановити факт відсутності працівника на робочому місці протягом трьох годин або протягом цілого робочого дня; по-друге, з'ясувати причини такої відсутності та обґрунтовано вважати їх неповажними; по-третє, систематичність вчинення даного проступку, тобто повторно протягом року.
Дана правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 29.04.2020, справа №817/253/17.
Отже, суд приходить до висновку, що відповідач, встановивши факт відсутності позивачки на робочому місці, не з'ясував поважності причин вчинення даного проступку позивачкою. Враховуючи зазначене суд вважає, що відповідач діяв не у порядку та спосіб, встановлений законом.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що при визначенні міри дисциплінарного стягнення, відповідачем не було також надано належної оцінки ступеню тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Оцінюючи, чи відповідало застосоване до позивачки дисциплінарне стягнення критеріям обґрунтованості та пропорційності, суд зазначає про те, що такий вид дисциплінарного стягнення як звільнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу та повинен застосовуватись у виняткових випадках і за вчинення особливих дисциплінарних проступків.
Водночас відповідач, усупереч вказаному, належним чином не обґрунтував необхідність застосування до позивачки найсуворішого виду дисциплінарного стягнення та неможливість застосування іншого, крім звільнення виду дисциплінарного стягнення, при тому, що остання за час перебування на посаді не притягувалася до дисциплінарної відповідальності.
Наявні у матеріалах справи докази не дають підстав кваліфікувати виявлене одиничне порушення як грубе порушення дисципліни чи посадових інструкцій, достатнє для застосування такого виду стягнення як звільнення.
Враховуючи встановлені обставини справи та наведене нормативне регулювання, суд приходить до висновку про протиправність прийняття відповідачем спірного розпорядження.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Зважаючи на все вищевикладене, суд дійшов висновку, що допущені відповідачем порушення процедури притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності є суттєвими та такими, що мають наслідком скасування спірного розпорядження про звільнення позивачки з посади.
Також суд вважає, що оскаржуване розпорядження не відповідає принципу «належного урядування», сформованому у рішеннях Європейського суду з прав людини, що полягає в обов'язку державних органів діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб із дотриманням власних внутрішніх процедур, запроваджених з метою посилення прозорості і ясності дій, мінімізації ризику помилок.
Щодо вимоги позивачки про поновлення на посаді, суд зазначає таке.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11).
У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд звертає увагу, що визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії (розпорядження про звільнення) має наслідком його недійсність з моменту прийняття. Тобто такий акт індивідуальної дії від моменту прийняття не породжує жодних правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його скасуванням.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді. Враховуючи наведене, належним способом відновлення порушеного права позивачки буде зобов'язання відповідача поновити його на займаній посаді.
Отже, враховуючи встановлені судом обставини справи, виходячи з правового регулювання спірних відносин та наявних у матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне звернути рішення до негайного виконання в частині поновлення позивачки на посаді.
Щодо клопотання відповідача про залишення даної позовної заяви без розгляду, суд зазначає таке.
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Абзацом 1 частини 2 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 5 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 4 КАС України у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Отже, в силу вищенаведених норм КАС України слідує, що оскарження особою до суду звільнення з посади в органі місцевого самоврядування здійснюється протягом місячного строку з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У клопотанні про залишення без розгляду відповідач посилається на те, що звернувшись до суду з позовною заявою про оскарження розпорядження Виконавчого комітету Української міської ради від 26.04.2022 №103-к «Про звільнення ОСОБА_2 з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради», позивач пропустив місячний строк для звернення до суду з позовною заявою.
Судом встановлено, що до позовної заяви позивачем додано заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, у якій позивач зазначив, що 25.05.2022 ОСОБА_1 зверталась з позовом про оскарження спірного розпорядження до Обухівського районного суду Київської області.
Проте, ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 05.07.2022 у справі №372/1310/22 закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Української міської ради про поновлення на роботі.
У вказаній ухвалі зазначено, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, зазначену ухвалу оприлюднено 18.07.2022.
У зв'язку із зазначеним, позивачка 17.08.2022 звернулась до Київського окружного адміністративного суду із позовом до Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі (дане підтверджується відміткою підприємства поштового зв'язку на конверті).
Таким чином, вказані обставини свідчать про наявність поважних причини пропуску строку на звернення до Київського окружного адміністративного суду з даною позовною заявою.
Враховуючи вищевказане, суд вважає, що клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, у зв'язку із пропуском місячного строку на звернення до суду з даним позовом є не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивача звільнено від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VI.
Оскільки позивачем не надано доказів понесення ним інших судових витрат, а відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242-246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Виконавчого комітету Української міської ради від 26.04.2022 №103-к «Про звільнення ОСОБА_2 з посади головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради».
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради з 27.04.2022.
4. В частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста з міграційних питань (адміністратора) відділу з питань організації надання адміністративних послуг виконавчого комітету Української міської ради рішення суду звернути до негайного виконання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.