07 лютого 2023 року м. Житомир справа № 240/24163/22
категорія 112010203
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
установив:
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася у суд із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Житомирській області) про визнання протиправною бездіяльності щодо не проведення нарахування та виплати з 29 березня 2022 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що становить дві мінімальні заробітні плати (згідно із законом про Державний бюджет на відповідний рік) та зобов'язання вчинити відповідні дії.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що є непрацюючим пенсіонером, який постійно проживає в зоні гарантованого добровільного відселення. З огляду на прийняття 17 липня 2018 року Конституційним Судом України рішення №6-р/2018 уважає, що згідно положень статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» має право на отримання доплати до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат (згідно із законом про Державний бюджет на відповідний рік). Однак, відповідач у проведенні нарахування і виплати такої доплати, на переконання позивача, протиправно відмовив, що і зумовило звернення до суду.
Ухвалою суду від 10 листопада 2022 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
19 грудня 2022 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить в задоволенні позову відмовити. Зазначає, що згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - Закон України №1774-VIII) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року. Акцентує увагу, що за результатами розгляду зразкової справи №240/4946/18, предметом оскарження в якій виступали дії щодо не проведення нарахування та виплати щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, встановленої статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року зазначила, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом України № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають. Окрім того, відповідач зазначив, що у позивача відсутнє посвідчення відповідної категорії, а отже статусу потерпілої особи, внаслідок Чорнобильської катастрофи позивач не має, як наслідок прав на отримання пільг і компенсацій встановлених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зокрема доплати до пенсії за проживання на території радіоактивного забруднення згідно статті 39 цього закону.
21 грудня 2022 року судом постановлено ухвалу про залишення позову без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, оскільки ОСОБА_1 до суду не надала копію посвідчення, що підтверджує її статус як громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та право на користування пільгами, встановленими, зокрема, статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Позивач до суду копію посвідчення не надала.
20 січня 2023 року суд постановив ухвалу про продовження розгляду справи.
На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що позивач є непрацюючим пенсіонером та проживає у населеному пункті, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року № 106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
На своє звернення до відповідача щодо призначення та виплати доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, позивач отримала відмову, з огляду на те, що положення статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року №987-VIII (далі - Закон України №987-VIII) передбачають доплату громадянам, які працюють у зоні відчуження. Оскільки такий Закон неконституційним не визнано, наведена правова норма не передбачає та не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення.
Уважаючи таку бездіяльність протиправною, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Відповідно до положень статті 46 Основного Закону громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Такі положення щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи врегульовані Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ (далі - Закон України №796-ХІІ).
Частина 1 статті 39 цього Закону у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, передбачала виплату громадянам, які працюють у зоні гарантованого добровільного відселення доплати у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Право на таку ж доплату закріплювали положення частини 2 цієї ж правової норми для непрацюючих пенсіонерів, які проживають у такій зоні.
28 грудня 2014 року прийнято Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII (далі - Закон України № 76-VІІІ), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону України № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 987-VIII, який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і включив до Закону України № 796-ХІІ статтю 39, яка передбачає виплату доплати виключно громадянам, які працюють у зоні відчуження та у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону України № 76-VІІІ.
Конституційний Суд України у названому рішенні указав, що обмеження чи скасування Законом України № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина 2), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон України № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини 2 статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому в рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону України № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом України № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону України № 796-ХІІ вказане рішення не містить.
За результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року зазначила, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону України № 796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону України № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом України № 987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону України № 987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону України № 796-ХІІ до внесення змін Законом України № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції Закону України № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право осіб на отримання підвищення до пенсії як непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону України № 796-ХІІ.
За таких обставин суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції, яка була чинною до 01 січня 2015 року, є протиправною.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам в частині покладення на відповідача обов'язку здійснити відповідне підвищення до пенсії, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Як убачається зі змісту відповіді, наданої відповідачем за результатами розгляду звернення позивача про проведення нарахування та виплати доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зона гарантованого добровільного відселення, орган Пенсійного фонду України не досліджував питання наявності у позивача права на отримання такої доплати з огляду на відсутність статусу особи, потерпілої він наслідків Чорнобильської катастрофи.
Тим часом у відзиві на позов відповідач наполягає, що позивач такого права не має саме з підстав відсутності у неї статусу особи, потерпілої від Чорнобильської катастрофи.
Отже, на момент звернення до суду з цим позовом зазначене питання не було спірним.
Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).
Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тобто, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Як зазначено вище та встановлено судом, на момент ухвалення рішення у цій справі питання наявності у позивача права на отримання доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зона гарантованого добровільного відселення, з огляду на відсутність статусу особи, потерпілої від наслідків Чорнобильської катастрофи, відповідач не розглядав.
При цьому, згідно положень пенсійного законодавства, зазначене питання відносить до дискреційних повноважень відповідача.
Ураховуючи наведене, з метою повного та ефективного відновлення прав позивача, з метою захисту яких подано цей позов, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення та виплату доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Беручи до уваги часткове задоволення позову та приписи статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача належить стягнути понесені нею судові витрати у сумі 496,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 з 29 березня 2022 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції, яка була чинна до 01 січня 2015 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про нарахування та виплату з 29 березня 2022 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 496 (чотириста дев'яносто шість) гривень 20 копійок судового збору.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис