Справа № 369/1375/23
Провадження №1-кс/369/342/23
01.02.2023 року м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
слідчого судді ОСОБА_1 ,
при секретарі ОСОБА_2 ,
за участі прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
розглянувши у закритому судовому засіданні в м. Києві клопотання прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_5 про дозвіл на затримання підозрюваного ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за матеріалами досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022112200000305 від 14.04.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 438 КК України, -
До Києво-Святошинського районного суду Київської області надійшло клопотання прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_5 про дозвіл на затримання підозрюваного ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за матеріалами досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022112200000305 від 14.04.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 438 КК України.
Свої вимоги мотивує тим, що у провадженні слідчого відділу Бучанського РУП ГУНП в Київській області перебувають матеріали досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42022112200000305 від 14.04.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 438 КК України.
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй (далі - ООН).
До складу ООН входять Україна, Російська Федерація (далі - РФ) та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 09 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями: № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН;
№ 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено, що ознаками агресії є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.
Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;
- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
- дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і РФ.
Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року РФ, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований РФ 22 квітня
2004 року), територія Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим), м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Статтею 73 Конституції України закріплено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до вимог ч. 1, ч. 2 ст. 2 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року про захист жертв війни» від 03.07.1954, ця Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується до всіх випадків часткової або цілковитої окупації Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не натрапляє на жодний збройний спротив.
Згідно ч. 1 ст. 4 зазначеної Конвенції, особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 6 зазначеної Конвенції, вона повинна застосовуватися з самого початку будь-якого конфлікту або окупації, зазначених у статті 2-й цієї Конвенції. На території сторін конфлікту застосування Конвенції припиняється після загального припинення бойових дій. На окупованій території застосування цієї Конвенції припиняється через рік після загального припинення бойових дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 зазначеної Конвенції, поранені та хворі, а також інваліди та вагітні жінки перебувають під особливим захистом і користуються особливим шануванням.
Відповідно до ст. ст. 31-33 вказаної Конвенції забороняється, зокрема: пограбування; жодний примус фізичного чи морального порядку не може застосовуватися до осіб, які перебувають під захистом, зокрема з метою отримання від них або від третіх осіб якихось відомостей; застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових властей. Жодну особу, що перебуває під захистом, не може бути покарано за правопорушення, якого вона не вчинила особисто. Колективні покарання, так само як і будь-які залякування чи терор, забороняються.
Статтею 6 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.
Упродовж 2013 року у зв'язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади РФ та службових осіб з числа керівництва Збройних Сил Російської Федерації (далі - ЗС РФ), досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які були розцінені представниками влади і ЗС РФ як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам РФ, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту РФ на території України - в АР Крим та м. Севастополі.
Свою злочинну мету співучасники з числа представників влади та ЗС РФ вирішили досягти шляхом розв'язання та ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців ЗС РФ, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим і м. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та РФ, створення і фінансування не передбачених законом збройних формувань та вчинення інших злочинів.
При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної цілісності України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.
З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території РФ службові особи Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації (далі - ГШ ЗС РФ), на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб ЗС РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, розробили злочинний план, яким передбачалося досягнення військово-політичних цілей РФ, які, на думку співучасників, були прямо пов'язані з необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України та, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використання протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
Ураховуючи, що територія АР Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення для представників влади та ЗС РФ серед інших територій України, які були об'єктом їх злочинного посягання, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації (далі - ЧФ РФ), це сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ ЗС РФ поряд з іншими елементами гібридної війни, а тому ведення гібридної війни проти України співучасники злочинного плану вирішили розпочати на території півострова Крим.
Для ефективної реалізації плану вирішено залучити військовослужбовців ЗС РФ, співробітників інших силових відомств РФ, представників влади, інших громадян РФ та України. Крім того, з цією ж метою, представниками влади РФ створено та озброєно іррегулярні незаконні збройні формування, озброєні банди та групи найманців, якими керували офіцери спецслужб і ЗС РФ.
Так, починаючи з 20 лютого 2014 року для реалізації вищезазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим і м. Севастополя, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, здійснено вторгнення військовим, морським та повітряним транспортом окремих підрозділів ЗС РФ.
У подальшому військовослужбовцями ЗС РФ здійснено захоплення будівель центральних органів влади АР Крим та встановлено контроль над їхньою діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних та необхідних для РФ рішень. Крім того здійснено блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, військових частин ЗС України, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення для України.
Відтак всупереч міжнародному правопорядку, з нехтуванням державного суверенітету та територіальної цілісності України, починаючи з 20 лютого 2014 року, представниками влади РФ і службовими особами ЗС РФ розпочато збройне вторгнення регулярних військ РФ на територію України з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, та військової окупації території АР Крим і м. Севастополя.
Також представниками влади і ЗС РФ вчинялися дії щодо зміни меж території та державного кордону України на іншій території України.
Так, вказаними особами у березні - квітні 2014 року організовувалися та проводилися антиурядові протестні акції, найбільш масові з яких - у Луганській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях з метою поширення сепаратистських проросійських гасел та здійснення силового захоплення адміністративних будівель органів державної влади для послідуючої організації незаконних референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
З метою гарантованого досягнення указаних цілей та створення видимості того, що в Україні триває внутрішній конфлікт, представники влади та ЗС РФ вирішили створити на її території терористичні організації, які поряд із основною функцією - здійснення терористичної діяльності, створювали враження діяльності в межах Донецької та Луганської областей опозиційних сил, які нібито від імені та за цілковитої підтримки місцевого населення відстоюють їх право на самовизначення та незалежність, що прямо суперечить Конституції України та нормам міжнародного права.
Так, під безпосереднім керівництвом та контролем невстановлених на цей час представників влади та ЗС РФ, 07 квітня 2014 року на території Донецької області України створено терористичну організацію «Донецька народна республіка» (далі - «ДНР»), а 27 квітня 2014 року на території Луганської області України - терористичну організацію «Луганська народна республіка» (далі - «ЛНР»), у складі яких утворені незаконні збройні формування, які функціонують і по теперішній час.
Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та ЗС РФ.
Основними завданнями учасників указаних терористичних організацій є насильницьке повалення конституційного ладу, захоплення державної влади в Україні, зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом застосування зброї, вчинення терористичних актів - здійснення вибухів, підпалів та інших дій, які створюють небезпеку для життя та здоров'я людини, загрозу заподіяння значної майнової шкоди та настання інших тяжких наслідків.
Незаконні збройні формування терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», іррегулярні збройні формування РФ та військовослужбовці ЗС РФ чинять збройний опір Україні у відновленні територіальної цілісності та забезпеченні правопорядку, при цьому учасники політичного блоку вказаних терористичних організацій, за підтримки та сприяння представників влади РФ під виглядом органів державної влади, створили окупаційні адміністрації Російської Федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління вказаними територіями на місцевому рівні.
Оскільки окупація АР Крим і м. Севастополя, частини Донецької і Луганської областей України не принесла бажаних результатів у вигляді встановлення впливу над політичними та економічними процесами в Україні, відмови України від співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та відмови від євроінтеграційного курсу розвитку країни, вищим політичним і військовим керівництвом РФ вирішено перейти до наступного етапу збройної агресії проти України, розв'язаної ще з лютого 2014 року, а саме до повномасштабного вторгнення на територію України із застосуванням ЗС та інших військових формувань РФ.
З листопада 2021 року представники влади та ЗС РФ, з метою підготовки до повномасштабного нападу на Україну, організували перекидання підрозділів ЗС та інших військових формувань РФ до кордонів України, що пояснювалося запланованими спільними російсько-білоруськими навчаннями «Союзна рішучість-2022», які розпочалися 10 лютого 2022 року.
Станом на 8 лютого 2022 року вздовж усього кордону з Україною з боку РФ, Республіки Білорусь та тимчасово окупованих територій України зосереджено 140 тис. військових РФ, включаючи повітряний та морський компонент.
З метою створення приводів для ескалації воєнного конфлікту і здійснення спроби виправдання своєї агресії перед громадянами Російської Федерації та світовою спільнотою, представниками влади та ЗС РФ розроблено окремий план, який передбачав вчинення дій, спрямованих на введення в оману і залякування громадян РФ та мешканців тимчасово окупованих територій України, а також вчинення провокацій, які полягали у імітації нападів і вогневих ударів, вчинених нібито підрозділами ЗС України по території РФ та тимчасово окупованим територіям України.
Одночасно із зазначеним передбачалося визнання керівництвом РФ «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» незалежними державами та отримання від них звернення з запитом про надання військової підтримки, яка викликана нібито агресією Збройних Сил України.
На виконання зазначених намірів, 15 лютого 2022 року Державна дума Російської Федерації звернулася до Президента Російської Федерації з проханням визнати незалежність «самопроголошених Донецької та Луганської народних республік».
18 лютого 2022 року керівниками російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей повідомлено про проведення евакуації місцевого населення тимчасово окупованих територій України до Ростовської області, що пояснювалося вигаданими застереженнями про те, що Збройні Сили України мають намір атакувати тимчасово окуповані території та здійснити їх силове повернення під контроль України.
19 лютого 2022 року вказаними особами було оголошено так звану загальну мобілізацію жителів тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.
21 лютого 2022 року керівники російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей звернулися до Президента Російської Федерації з проханням визнати незалежність так званих Донецької та Луганської народних республік.
В цей же день, Президент Російської Федерації скликав позачергове засідання Ради безпеки Російської Федерації, де обговорено питання щодо доцільності визнання незалежності Донецької та Луганської народних республік.
Службові особи з числа вищого керівництва РФ, які входять до складу Ради безпеки РФ, публічно підтримали звернення Державної думи РФ та заявили про необхідність визнання Президентом РФ незалежності «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».
Цього ж дня Президент Російської Федерації підписав указ про визнання незалежності Донецької народної республіки та Луганської народної республіки.
22 лютого 2022 року Президент Російської Федерації підписав з керівниками російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей договори про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу, які в той же день ратифіковані Державною думою та Радою Федерації РФ.
В цей же день Президент Російської Федерацію, реалізуючи злочинний план, з метою надання видимості законності дій по нападу на Україну, направив до Ради Федерації РФ звернення про використання Збройних Сил РФ за межами РФ, яке було задоволено.
23 лютого 2022 року керівники російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей звернулися до Президента Російської Федерації з проханням надати допомогу у відбитті надуманої ними воєнної агресії «українського режиму щодо населення» так званих Донецької та Луганської народних республік.
24 лютого 2022 року о 5 годині Президент Російської Федерації оголосив рішення про початок військової операцію в Україні.
У подальшому цього ж дня Збройними Силами РФ, які діяли за наказом керівництва РФ і ЗС РФ, віроломно здійснено пуски крилатих та балістичних ракет по аеродромам, військовим штабам і складам ЗС України та цивільним об'єктам, а також підрозділами ЗС та інших військових формувань РФ здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави Україна.
У період із 5 години 24 лютого 2022 року та до цього часу підрозділи ЗС та інших військових формувань РФ здійснювали спроби окупації українських міст, які супроводжуються бойовим застосуванням авіації, артилерійськими та ракетними ударами, а також застосуванням броньованої техніки та іншого озброєння. При цьому вогневі удари здійснюються по об'єктам, які захищені нормами міжнародного гуманітарного права. Зазначені дії призводять до тяжких наслідків у вигляді загибелі та поранення цивільних осіб та пошкодження сотень цивільних об'єктів.
Статті 3, 28 Конституції України передбачають, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
У свою чергу громадянин Російської Федерації старший лейтенант ОСОБА_6 , перебуваючи на посаді командира роти 64 окремої мотострілкової бригади, діючи умисно, з метою насильницької зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, з невстановлених мотивів, за попередньою змовою групою осіб з іншими особами, усвідомлюючи, що агресія проти України та її жителів організована і здійснюється представниками влади РФ та ЗС РФ, які діють в порушення вищевказаних нормативних правових актів, виконуючи злочинні накази, у складі підрозділу у якому він проходив військову службу здійснив незаконний перетин державного кордону та приймав безпосередню участь у актах збройної агресії на території села Липівка Бучанського району Київської області.
У період часу з 27.02.2022 по 30.03.2022 старший лейтенант ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи військовослужбовцем ЗС РФ, перебуваючи на посаді командира роти НОМЕР_1 окремої мотострілкової бригади, перебуваючи на території окупованого представниками підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації села Липівка Бучанського району Київської області, користуючись своїми владними повноваженнями, віддавав злочинні накази підлеглим військовослужбовцям ЗС РФ щодо жорстокого поводження з цивільним населенням, зокрема наказував знищувати житлові будинки цивільного населення, здійснювати вбивства цивільного населення с. Липівка Бучанського району Київської області.
У вказаний період часу, внаслідок виконання наданих ОСОБА_6 наказів, військовослужбовці ЗС РФ спричиняли поранення та вбивство, та розкрадали, знищували майно цивільного населення села Липівки Бучанського району Київської області.
При цьому, громадянин РФ ОСОБА_6 , перебуваючи на посаді командира роти НОМЕР_1 окремої мотострілкової бригади ЗС РФ, з військовим званням старший лейтенант, був обізнаний із законами та звичаями війни, передбаченими та закріпленими в положеннях міжнародного законодавства, тобто надаючи вказані накази, останній чітко усвідомлював їх злочинність.
Так, 27.02.2022, маючи прямий умисел направлений на умисне протиправне заподіяння смерті ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , невстановлені досудовим розслідуванням військовослужбовці НОМЕР_1 окремої мотострілкової бригади ЗС РФ в присутності командира роти ОСОБА_6 , за його наказом здійснили постріли з автоматичної вогнепальної стрілецької зброї в ОСОБА_7 , який перебував на подвір'ї власного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Отримавши поранення в черевну порожнину, ОСОБА_7 був позбавлений можливості звернутись до медичних установ чи медичних працівників з метою отримання медичної допомоги, оскільки військовослужбовці ЗС РФ окупували с. Липівка, Бучанського району Київської області, обмеживши вільне пересування цивільного населення.
Від отриманих ушкоджень ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в будинку за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
В подальшому, 02.03.2022 невстановлені досудовим розслідуванням військовослужбовці 64 окремої мотострілкової бригади ЗС РФ, які перебували в підпорядкуванні командира роти ОСОБА_6 , з танка здійснили обстріл житлового будинку ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_1 , в результаті вказаний будинок та труп ОСОБА_7 , що знаходився в будинку, згоріли.
Відповідно до повідомлення Макарівського відділення Київського обласного бюро судово-медичної експертизи від 04.05.2022 причини смерті ОСОБА_7 не встановлені із-за обвуглення тіла.
Таким чином, ОСОБА_6 підозрюється у жорстокому поводженні з цивільним населенням та інших порушеннях законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, поєднане з умисним вбивством, тобто у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 438 КК України.
20.05.2022 ОСОБА_6 засобами електронного спілкування, а саме через мессенджери «Telegram», електрону пошту здійснено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 438 КК України.
У вчиненні вказаного кримінального правопорушення обґрунтовано підозрюється ОСОБА_6 (російською - ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Ключі Ключевського району Алтайського краю Російської Федерації, росіянин, громадянин Російської Федерації, зареєстрований: АДРЕСА_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 , перебуває на посаді командира роти 64 окремої мотострілкової бригади, старший лейтенант.
Повідомлення про підозру ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 438 КК України обґрунтовується наступними доказами:
-протоколом допиту свідка ОСОБА_8 ,;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками зі свідком ОСОБА_8 ;
-протоколом додаткового допиту свідка ОСОБА_8 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_9 ;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання особи за фотознімками зі свідком ОСОБА_9 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_10 ;
-протоколом додаткового допиту свідка ОСОБА_10 ;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками зі свідком ОСОБА_10 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_11 ;
-протоколом додаткового допиту свідка ОСОБА_11 ;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками зі свідком ОСОБА_11 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_12 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_13 ;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_14 ;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками зі свідком ОСОБА_14 ;
-протоколом допиту потерілого ОСОБА_15 ;
-протоколом проведення слідчого експерименту із потерпілим ОСОБА_15 ;
-протоколом огляду місця події від 04.05.2022 року;
-протоколом допиту свідка ОСОБА_16 ;
-протоколом додаткового допиту свідка ОСОБА_16 ;
-протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками зі свідком ОСОБА_16 .
Відповідно до ст. 183 Кримінального процесуального кодексу України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, якщо жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 Кримінального процесуального кодексу України.
Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років. Дане кримінальне правопорушення відноситься до категорії особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років позбавлення волі або довічним позбавленням волі.
Окрім того, застосування до підозрюваного ОСОБА_6 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є необхідних заходом забезпечення кримінального провадження для досягнення дієвості цього провадження, а також наявністю у поведінці підозрюваного ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України.
Так, відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 184 КПК України під час досудового розслідування встановлено наявність ризиків, передбачених п.п. 1, 2, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.
Ризик передбачений п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України обґрунтовується тим, що підозрюваний може переховуватись від органу досудового розслідування та суду, оскільки є громадянином Російської Федерації, яка є країною-агресором. Окрім цього, він є її військовослужбовцем та виконує злочинні накази влади даної країни, а тому з метою уникнення від відповідальності на території України, за кримінальне правопорушення, за яке передбачено реальне покарання від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне позбавленн волі, він зможе переховуватись від органу досудового розслідування та суду, особливо враховуючи відповідні обставини військового стану.
Ризик передбачений п. 2 ч. 1 ст. 177 КПК України обґрунтовується тим, що підозрюваний має реальну можливість знищити, сховати або спотворити речі, які були розграбовані військовослужбовцями ЗС РФ (згідно попередньо наданих наказів ОСОБА_6 ), як у потерпілого так і інших мешканців с. Липівка Бучанського району Київської області
Ризик передбачений п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України обґрунтовується тим, що ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем ЗС РФ, може незаконно впливати на потерпілого та свідків у цьому ж кримінальному провадженні, як самостійно, так і через інших військовослужбовців ЗС РФ.
Ризик передбачений п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України обґрунтовується тим, що підозрюваний може вчиняти інші кримінальні правопорушення, як самостійно, так користуючись своїми владними повноваженнями та можливостями продовжити надавати злочинні накази підлеглим військовослужбовцям ЗС РФ щодо жорстокого поводження з цивільним населенням, незаконним присвоєнням та знищенням їх майна, та вчинення інших дій, що порушують закони та звичаї війни.
При цьому, до підозрюваного неможливо застосувати інші більш м'які запобіжні заходи, аніж тримання під вартою, так як вони унеможливлять запобіганню вищезазначених ризиків, та не зможуть забезпечити належну поведінку підозрюваного.
Відповідно до ст. 178 КПК України в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні встановлено наступне:
-зібрані у ході досудового розслідування докази є вагомими та підтверджують причетність ОСОБА_6 до вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення;
-тяжкість покарання, що загрожує ОСОБА_6 у разі визнання його винуватим у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення є достатньою для обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;
-вік та стан підозрюваного ОСОБА_6 дозволяє йому перебувати в слідчому ізоляторі під час досудового розслідування, що є необхідним для забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного.
Згідно до п. 1 ч. 2 ст. 188 КПК України, клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може бути подано одночасно з поданням клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або зміни іншого запобіжного заходу на тримання під вартою.
Враховуючи викладене, до слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області це клопотання подано одночасно з клопотання про обрання запобіжного заходу підозрюваному у вигляді тримання під вартою.
Разом з тим, за наявною інформацією ОСОБА_6 покинув територію Київської області разом з іншими підрозділами ЗС РФ.
Ураховуючи вищевикладене, в органу досудового розслідування є всі достатні та обґрунтовані підстави вважати, що будь-який інший запобіжний захід, не пов'язаний з позбавленням волі, не зможе забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного ОСОБА_6 , а тому останньому необхідно обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, що зумовлено виконанням, передбаченого ст. 2 КПК України, завданням кримінального судочинства, для виконання якого орган досудового розслідування звертається із клопотанням до слідчого судді,
У судовому засіданні прокурор вимоги клопотання підтримала, просила суд задовольнити клопотання в повному обсязі.
У судовому засіданні захисник при вирішенні вказаного клопотання, поклався на розсуд суду.
Вивчивши клопотання та матеріали, якими воно обґрунтовується, заслухавши думку учасників судового розгляду, слідчий суддя приходить наступних висновків.
Відповідно до ст. 188 КПК України прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися із клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Це клопотання може бути подане:
1) одночасно з поданням клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або зміни іншого запобіжного заходу на тримання під вартою;
2) після подання клопотання про застосування запобіжного заходу і до прибуття підозрюваного, обвинуваченого до суду на підставі судового виклику;
3) після неприбуття підозрюваного, обвинуваченого за судовим викликом для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і відсутності у слідчого судді, суду на початок судового засідання відомостей про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному прибуттю.
Згідно ст. 189 КПК України слідчий суддя, суд не має права відмовити в розгляді клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу підозрюваного, обвинуваченого, навіть якщо існують підстави для затримання без ухвали суду про затримання з метою приводу.
Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після одержання цього клопотання.
Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а також є достатні підстави вважати, що:
1) підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування чи суду;
2) одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу і зазначені у статті 177 цього Кодексу.
Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з дотриманням вимог ч.ч. 1, 2 ст. 190 КПК України.
Порядок та підстави застосування заходів забезпечення кримінального провадження визначені в главах 11-18 розділу ІІ КПК України.
У відповідності до ч. 2 ст. 131 КПК України, заходами забезпечення кримінального провадження є, в тому числі, і затримання особи.
При цьому, необхідно відзначити, що лише в ст. 132 КПК України визначені загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Так, згідно ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що:
1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, дізнавача, прокурора;
3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, дізнавач, прокурор звертається із клопотанням.
Вислухавши думку учасників судового процесу, вивчивши матеріали кримінального провадження, слідчий суддя вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки мають місце приводи для надання дозволу на затримання з метою приводу підозрюваного для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки підозрюваний переховується від органів досудового розслідування та існують підстави для застосування до підозрюваного ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Керуючись ст. ст.176-179, 184, 186, 190,193, 194 КПК України, -
Клопотання прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_5 про дозвіл на затримання підозрюваного ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за матеріалами досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022112200000305 від 14.04.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 438 КК України - задовольнити.
Надати дозвіл на затримання підозрюваного ОСОБА_6 (російською - ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Ключі Ключевського району Алтайського краю Російської Федерації, росіянина, громадянина Російської Федерації, зареєстрованого: АДРЕСА_2 , проживаючого: АДРЕСА_3 , перебуваючого на посаді командира роти 64 окремої мотострілкової бригади, старшого лейтенанта, з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Ухвала про затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту: приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду; закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній, або закінчення шести місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії; відкликання ухвали прокурором.
Відповідно до ст. 191 КПК України затримана на підставі ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 36 (тридцяти шести) годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу. Службова особа, яка на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання затримала особу, зобов'язана негайно вручити їй копію зазначеної ухвали. Уповноважена службова особа (особа, якій законом надане право здійснювати затримання), яка затримала особу на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання або у якої під вартою тримається особа, щодо якої діє ухвала про дозвіл на затримання, негайно повідомляє про це слідчого, прокурора.
Строк дії ухвали 6 місяців.
Ухвала підлягає негайному виконанню після її проголошення.
Ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає.
Слідчий суддя ОСОБА_1