Україна
Донецький окружний адміністративний суд
02 лютого 2023 року Справа№200/2491/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Голошивця І.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів.
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач з 05.01.2018 по 05.01.2022 року проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. В день звільнення позивача з військової служби відповідач повинен був виплатити йому грошову суму у розмірі 39 484,37 грн., але фактично виплата не була здійснена у день звільнення позивача. Позивач зазначив, що він був звільнений 05.01.2022 року, а розрахунок у вищезазначеній сумі був проведений відповідачем тільки 19 січня 2022 року. Таким чином, позивач зауважив, оскільки при його звільненні жодної суми до 19.01.2022 року виплачено не було, то загальна сума за несвоєчасний розрахунок з ним складає 9 558,51 грн. Позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача, що пов'язана з не виплатою йому середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 06.01.2022 по 18.01.2022 року включно та стягнути з відповідача на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 9 558,51 грн.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16.02.2022 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Про відкриття провадження у справі учасники справи повідомлені, що підтверджується наявною в матеріалах справи карткою обліку вихідних документів Донецького окружного адміністративного суду від 21.02.2022 року за вих.№200/2491/22.
Відповідач відзив на адміністративний позов не надав.
Відповідно до ч. 4 ст. 159 КАС України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
У зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву на адміністративний позов у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд, -
ОСОБА_1 є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_2 . Позивач є учасником бойових дій і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданого 04.10.2018 Головним управлінням Національної гвардії України.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 18.01.2022 року №541, позивач перебував на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) Національної гвардії України з 05.01.2018 по 05.01.2022 року.
На підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) №2 від 05.01.2022 року позивача було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. В даному наказі зазначено, що згідно з наказом Міністра внутрішніх справ України від 15.03.2018 №200 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям НГУ та іншим особам» виплатити премію за період з 01 по 05 січня у розмірі 140% від посадового окладу. Матеріальна допомога на оздоровлення за 2022 рік не виплачувалась. Матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у 2022 році не виплачувалась. Виплатити грошову компенсацію за 70 (сімдесят) календарних днів додаткової відпустки, відповідно до ст.16-2 ЗУ «Про відпустки» та ст.12 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2018,2019, 2020, 2021,2022 роки.
Представником позивача, адвокатом Масенковим С.О., був направлений адвокатський запит на адресу відповідача, з проханням надати інформацію стосовно періоду проходження позивачем служби; розмір грошової суми, яка була виплачена при звільненні у січні 2022 року із зазначенням усіх складових; розмір грошової суми, яка залишилась не виплаченою позивачу в день його виключення зі списків особового складу, а також її складові; довідку про доходи отримані позивачем за період з 01.07.2021 по 31.12.2021 року включно; розмір грошової суми компенсації за невикористані позивачем дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій, а також дату їх виплати; вартість речового майна недоотриманого позивачем за весь період його служби, а також надати довідку стосовно кількості та вартості такого майна; надати розрахунок суми середньоденного грошового забезпечення позивача, яка була застосована для обчислення грошової суми компенсації за невикористані позивачем дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій.
Відповідач надав відповідь на адвокатський запит від 21.01.2022 року за №40/57/12-311. Відповідно до довідки від 20.01.2022 року №0111 доданої відповідачем до вищезазначеної відповіді вбачається, що позивач дійсно проходив військову службу у військовій частині у період з 05.01.2018 по 05.01.2022 року. На день звільнення з військової частини сума грошового забезпечення позивача складала: посадовий оклад - 469,35 грн.; оклад за військовим званням - 96,77 грн.; надбавка за вислугу років 25% - 141,53 грн.; надбавка за особливості проходження служби 100% - 707,65 грн.; індексація грудень 2021 року - 563,19 грн.; індексація січень 2022 року - 90,84 грн.; премія 140% - 657,09 грн.; винагорода за участь в ООС за грудень 2021 року (31 доба) - 6500,00грн.; винагорода за участь в ООС за січень 2022 року (5 діб) - 1048,39 грн.; компенсація додаткової відпустки за 2018-2022 роки - 29 981,00 грн. Всього нараховано: 40 255,81 грн. Також відповідач зазначив, що зважаючи на відсутність фінансування на початку поточного року, вказану вище виплату було здійснено після надходження бюджетних коштів на рахунки військової частини 19.01.2022 року (платіжне доручення від 18.01.2022 року №11).
Як вбачається з матеріалів справи, 19.01.2022 року ОСОБА_1 на банківський рахунок виплачено грошові кошти в розмірі 39 484,37 грн., що підтверджується випискою (скрин копією) з карткового рахунку позивача. Грошові кошти у сумі 39 484,37 грн. надійшли на його банківський рахунок 19.01.2022 з позначкою « ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військова частина НОМЕР_1 . Коментар до платежу: ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Позивач вважає, що відповідачем протиправно не здійснено з ним повного розрахунку у день його звільнення, оскільки такий розрахунок був проведений лише 19.01.2022, коли військовою частиною йому виплачено грошові кошти в розмірі 39 484,37 грн., а тому має право на виплату середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку з дня звільнення по день фактичного розрахунку, відповідно до статті 117 КЗпП України, у зв'язку з чим за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходив з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).
За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
В силу пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Військовою частиною № НОМЕР_1 не заперечується, що остаточний розрахунок не був проведений з ОСОБА_1 у день його звільнення. Всі належні суми грошового забезпечення були виплачені позивачу лише 19.01.2022.
Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
З цього приводу суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 10.03.2011 у справі Сук проти України вказав, що держава може ввести, призупинити або припинити виплати працівникам з державного бюджету, внісши відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні виплати є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов'язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України. Тому, за аналогією закону до спірних відносин застосовуються норми ст.ст.116, 117 Кодексу законів про працю України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14.03.2019 у справі № 820/660/17 вказав:
" … за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини";
"… непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/міліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України";
"…реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань".
Частиною 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
При цьому, ч. 1 та ч. 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі №4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, роботодавець зобов'язаний виплатити йому у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року по справі №810/451/17 та від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Суд зазначає, що у даному випадку спірним є питання наявності у позивача права на стягнення з відповідача середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, право на стягнення якого, виникло у позивача у зв'язку непроведенням фактичного розрахунку при звільненні.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР Про оплату праці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, індексація, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Таким чином, оскільки відповідачем не було проведено з позивачем під час звільнення з військової служби остаточного розрахунку, зокрема, не виплачено вчасно грошового забезпечення, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
При цьому, що стосується періоду затримки розрахунку з позивачем, то такий період розпочинається з 06.01.2022 (наступний перший день після звільнення, оскільки включно по 05.01.2022 позивач перебував у списках особового складу Військової частини № НОМЕР_1 , тобто 05.01.2022 є останнім робочим днем) і закінчується 18.01.2022 включно (день, що передує дню, коли позивач фактично отримав кошти у своє володіння, тобто з ним проведено остаточний розрахунок). Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні становить 13 календарних днів.
Розмір середнього заробітку обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 зазначеного Порядку).
Як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).
Тобто, Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.
З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців. Таким чином, суд дійшов висновку, що необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком №100, залежно від кожного окремого випадку з обов'язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначеного Порядком №260.
Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 25.11.2020 у справі №160/2867/19.
Відповідно до довідки Військової частини № НОМЕР_1 від 20.01.2022 №0109, сума грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням становила, а саме у листопаді 2021 року 19889,03 грн., у грудні 2021 року - 24963,03 грн.
Розмір одноденного заробітку склав 735,28 грн. (44852,06 грн. / 2 місяці (61 календарний день) = 735,28 грн.).
Кількість днів, впродовж яких затримано виплату сум грошового забезпечення при звільненні з 06.01.2022 по 18.01.2022(включно) (до дня фактичного розрахунку) дорівнює 13.
Таким чином, середній заробіток позивача за весь період затримки повного розрахунку становить 9558,64 грн. (735,28 грн. одноденний заробіток х 13 календарних днів затримки розрахунку = 9558,64 грн.).
З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату грошового забезпечення при звільненні) за період, з 06.01.2022 по 18.01.2022 року (включно), у розмірі 9 558,64 грн.
Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Враховуючи обставини справи та наявні докази в матеріалах справи, суд встановив, що оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 06.01.2022 року, а остаточно відповідачем було проведено з ним повний розрахунок, тільки 19.01.2022 року, суд доходить висновку, визнати протиправною бездіяльність відповідача, що пов'язана з не виплатою позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 06.01.2022 по 18.01.2022 року (включно) та стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у розмірі 9 558,51 грн.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 32, 139, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) що пов'язана з не виплатою ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 06.01.2022 по 18.01.2022 року (включно).
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у розмірі 9 558,51 грн., з урахуванням податків, зборів, обов'язкових платежів.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 02 лютого 2023 року.
Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.О. Голошивець