Номер провадження 22-ц/821/189/23Головуючий по 1 інстанції
Справа №711/702/22 Категорія: 305010300 Скляренко В.М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
31 січня 2023 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.
секретар Зінченко Ю.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - адвокат Левченко Марина Дмитрівна;
відповідачі - держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Черкаської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції в Черкаській області;
особи, які подали апеляційні скарги - Головне управління Національної поліції в Черкаській області; Черкаська обласна прокуратура; представник позивача - адвокат Левченко Марина Дмитрівна;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Черкаської обласної прокуратури, представник ОСОБА_1 - адвоката Левченко Марини Дмитрівни на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна, в особі Державної казначейської служби України, Черкаської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Черкаській області, про відшкодування моральної шкоди,
у січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом в якому просив суд стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 2 331 000 грн.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що ОСОБА_1 завдано моральної шкоди внаслідок незаконного звинувачення його прокуратурою та органами, що здійснюють досудове розслідування, у замаху на умисне вбивство, вчинене повторно, оскільки за наслідками судового розгляду кримінального провадження остаточно дії ОСОБА_1 були кваліфіковані судом, як перевищення меж необхідної оборони. Неправильна правова кваліфікація дій ОСОБА_2 правоохоронними органами та прокуратурою стала підставою для застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, незаконного засудження за вчинення особливо тяжкого злочину з призначенням реальної міри покарання у виді позбавлення волі, часткове відбуття покарання у виправній колонії максимального рівня безпеки в умовах суворої ізоляції. З 17.05.2018 року до постановлення Верховним Судом остаточного рішення у справі (11 травня 2021 року) позивач зазнавав сильних душевних хвилювань та страждань внаслідок того, що за захист свого товариша від нападника, правоохоронні органи намагаються звинуватити його в особливо тяжкому злочині та збирають лише докази винуватості у злочині, який він не вчиняв. У позові зазначається, що на протязі трьох років позивач відчував моральні страждання за несправедливість обвинувачення та сильні душевні хвилювання за свою подальшу долю, оскільки йому загрожувало тяжке покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років, а також приниження його честі та гідності серед оточення. Позивач вважає, що належною матеріальною компенсацією завданої йому шкоди будуть наступні стягнення на відшкодування моральної шкоди за рахунок бюджетних коштів:
- за незаконне звинувачення його прокуратурою та органами, що здійснюють досудове розслідування, у замаху на умисне вбивство, вчинене повторно та кримінальне переслідування за особливо тяжкою статтею Кримінального кодексу України, бездіяльність щодо виявлення обставин, що вказують на іншу кваліфікацію його дій, зокрема те, що перевищення ним меж необхідної оборони є нетяжким злочином, не надання належної правової оцінки його діям, в сумі 1 074 000 грн., оскільки такий період тривав 35 місяців 24 дні (з 17 травня 2018 року по 11 травня 2021 року);
- за незаконне ув'язнення та позбавлення волі за період з 17 травня 2020 року по 24 травня 2021 року (12 місяців 8 днів) - 736 000 грн.;
- за незаконне звинувачення у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, наслідком чого позивачу неправомірно встановлено режим відбування покарання у виправній колонії максимального рівня безпеки, в умовах суворої ізоляції, де він змушений був виконувати встановлений режим в період з 13 грудня 2019 року до 24 травня 2021 року (17 місяців 11 днів) - 510 000 грн.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, 82 186 грн. 67 коп.
Рішення суду обґрунтоване тим, що оскільки фактичне тримання позивача під вартою, що обумовлено здійсненням кримінального провадження, тривало з 17 травня 2018 року до 24 травня 2021 року, то період часу з 17 травня 2020 року до 24 травня 2021 року є періодом незаконного тримання позивача під вартою, оскільки він фактично перевищує строк покарання призначеного йому остаточним судовим рішенням, внаслідок чого він має право на відшкодування шкоди на підставі ч. 1, 2 ст. 1176 ЦК та п. 1-1 ч. 1 ст. 2 положень Закону №266/94.
З урахуванням положень Закону № 266/94 суд визначив, що відшкодуванню підлягає моральна шкода, завдана позивачу за вказаний період, який становить 12 місяців та 8 днів, у розмірі 82186,67 грн.
Стосовно інших періодів часу, за які позивач також вимагає відшкодування моральної шкоди (17 травня 2018 року по 11 травня 2021 року, з 13 грудня 2019 року по 24 травня 2021 року), суд вказав, що правовою підставою таких вимог є положення ч. 6 ст. 1176 ЦК, відповідно до яких завдана шкода відшкодовується на загальних підставах, однак, позивачем не доведено завдання йому такої моральної шкоди діями відповідачів.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Національної поліції в Черкаській області подало апеляційну скаргу та просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційній скарзі вказує, що судом помилково застосовано до спірних правовідносин положення пунктів 1, 2 ст. 1176 ЦК України та Закону № 266/94, оскільки шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадку вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною 1 ст. 1176 ЦК України.
Вважає, що судом не враховано, що право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи, про що вказано в п. 3 Положення про застосування Закону № 266/94.
Зазначає, що постановою Верховного Суду від 11 травня 2021 року не встановлено протиправності дій відповідачів, не підтверджено факту наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача та вини останніх в заподіянні.
Черкаська обласна прокуратура також подала апеляційну скаргу та просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року і постановити нове рішення про відмову у позові.
У апеляційній скарзі, крім обставин, викладених у апеляційній скарзі ГУНП в Черкаській області, вказує, що у задоволенні позовних вимог також слід відмовити на підставі ч. 4 ст. 1176 ЦК України у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 під час розгляду кримінального провадження судами визнавав свою вину у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, тобто, шляхом само обмови перешкоджав з'ясуванню істини і цим самим сприяв його засудженню.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Левченко Марина Дмитрівна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Вказує, що судом помилково застосовано правову позицію Верховного Суду у справі № 464/3789/17 та норми ст. 1173 ЦК України, так як спірні правовідносини не є тотожними, тому вважає, що судом невірно визначено підстави звернення до суду та висновки суду при прийнятті рішення є необ'єктивними.
Зазначає, що розмір моральної шкоди, визначений судом, є явно не співмірним та не відповідає засадам розумності.
Вважає, що судом при наданні характеристики особисто-вольовим ознакам індивідуальності позивача зроблено оцінку, яка за своєю сутністю свідчить про дискримінацію за соціальним статусом позивача.
Стверджує, що незважаючи на констатацію факту нібито помилки органу досудового розслідування, суд взагалі не надав оцінки шкоді, яка була заподіяна позивачу внаслідок такої помилки. Зокрема, порушення органом досудового розслідування вимог кримінально-процесуального закону щодо кваліфікації дій позивача вплинуло і на режим відбування покарання.
Вважає, що суд неправомірно поклав на позивача обов'язок доведення відмінностей у режимах відбування покарання та ступінь обмежень, які позивач зазнав, з огляду на те, що умови та порядок відбування покарання встановлюється відповідними нормативними актами.
Державна казначейська служба України подала відзив на апеляційні скарги та просить апеляційні скарги ГУНП в Черкаській області та Черкаської обласної прокуратури задовольнити, а рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишити без змін, а у задоволенні апеляційної скарги представника позивача - адвоката Левченко М.Д. відмовити у зв'язку із необґрунтованістю.
Черкаська обласна прокуратура також надіслала відзив на апеляційну скаргу, у якому посилаючись на обставини, викладені у своїй апеляційній скарзі,вказує, що у ОСОБА_1 відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди, передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК України, натомість позивачу має бути відмовлено в задоволенні позову з підстав, викладених у ч. 4 ст. 1176 ЦК України, тому апеляційна скарга представника позивача є необґрунтованою та не вмотивованою, а отже не підлягає до задоволення.
Заслухавши учасників процесу, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до наступного.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 17 травня 2018 року позивача ОСОБА_1 було затримано та повідомлено йому про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України в рамках кримінального провадження №12018251010003614.
Ухвалою слідчого судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 травня 2018 року до позивача застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою строком на 60 днів, починаючи з 17 травня 2018 року.
25 червня 2019 року Соснівським районним судом м. Черкаси було ухвалено вирок, залишений без змін ухвалою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року, яким позивача визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15 п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, та призначено покарання у виді 8 років позбавлення волі.
Постановою Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року скасовано ухвалу Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року і призначено новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року змінено в частині кваліфікації дій засудженого та призначення покарання. Позивача визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, та призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі.
11 травня 2021 року постановою Верховного Суду змінено вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, перекваліфіковано дії позивача з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України та призначено йому покарання у виді 2 років позбавлення волі, звільнивши з-під варти у зв'язку з відбуттям покарання.
24 травня 2021 року позивач був звільнений з-під варти з Бердичівської виправної колонії №70, що підтверджується відповідною довідкою про звільнення (т. 1 а.с. 39).
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказував, що внаслідок неправильної правової кваліфікації його дій правоохоронними органами та судом він незаконно перебував під вартою та піддався необґрунтованому кримінальному переслідуванню, внаслідок чого зазнав моральної шкоди.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач має право на відшкодування шкоди на підставі ч. 1, 2 ст. 1176 ЦК та п. 1-1 ч. 1 ст. 2 положень Закону № 266/94, оскільки період часу з 17 травня 2020 року до 24 травня 2021 року є періодом незаконного тримання позивача під вартою, оскільки він фактично перевищує строк покарання призначеного йому остаточним судовим рішенням.
При визначенні розміру моральної шкоди в цій частині позовних вимог судом також застосовано положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».
Колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду першої інстанції.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об'єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною другою статті 16 ЦК України, до яких, зокрема, належить відшкодування моральної шкоди (пункт 9 вказаної частини).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України).
Статтею 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (Закон № 266/94) підлягає відшкодуванню шкода,завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
За статтею 2 вказаного Закону визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
1) постановлення виправдувального вироку суду;
1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону оперативно-розшуковими заходами, виникає у випадках, передбачених пунктом 1-1 частини першої цієї статті, або за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було розпочате кримінальне провадження за результатами цих заходів.
Відповідно до пункту 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.
Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18, близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року в справі № 161/10842/15-ц, від 15 грудня 2021 року в справі № 451/1215/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15.
Згідно із матеріалами справи постановою Верховного Суду від 11 травня 2021 року змінено вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, перекваліфіковано дії ОСОБА_1 з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України та призначено йому покарання у виді 2 років позбавлення волі, звільнивши з-під варти у зв'язку з відбуттям покарання.
Тобто хоча Верховним судом було змінено кваліфікацію кримінального правопорушення з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України, однак, ОСОБА_1 було засуджено та призначено йому покарання.
Обставин, викладених у статті 2 Закону № 266/94, які є підставою для застосування положень вказаного Закону та відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, у порядку, визначеному цим Законом, судом першої інстанції та апеляційним судом не встановлено.
Тобто позивач не був незаконно засудженим, як цього вимагає пункт 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» для того, щоб особа мала право на відшкодування шкоди на підставі цього Закону.
Враховуючи наведене, висновки суду про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону № 366/94 та положень частин 1-2 статті 1176 ЦК України в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди за незаконне ув'язнення та позбавлення волі за період з 17 травня 2020 року по 24 травня 2021 року, є помилковими.
Разом з тим за змістом статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов'язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов'язки гарантувати їх ефективне використання. Порушення будь-якого з цих обов'язків (їх невиконання чи неналежне виконання) є самостійною підставою відповідальності держави.
Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (пункт 2 статті 6 Конвенції).
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України).
Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика ЄСПЛ щодо тлумачення та застосування статті 5 Конвенції має враховуватися для тлумачення та застосування національних гарантій права на свободу й особисту недоторканність (див. абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 у справі № 1-1/2016).
За пунктом 1 статті 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, передбачених цим пунктом, і відповідно до процедури, встановленої законом. Перелік цих випадків є вичерпним, і лише вузьке їх тлумачення відповідає цілям вказаного пункту, а саме гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine, заява № 38717/04), § 26).
Відповідно до статті 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману, або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (див. mutatis mutandisрішення ЄСПЛ від 03 липня 2012 року у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine, заява № 6492/11), § 62).
Відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Цей пункт гарантує право на відшкодування не лише за завдану матеріальну шкоду, але й за будь-яке страждання, тривогу, розчарування, яких особа може зазнати внаслідок порушення інших положень статті 5 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 10 листопада 2015 року у справі «Саакян проти Вірменії» (Sahakyan v. Armenia, заява № 66256/11), § 29).
Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави відшкодування шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
ЄСПЛ у рішенні від 08 грудня 2011 року у справі «Шульгін проти України», заява № 29912/05 (набуло статусу остаточного 08 березня 2012 року) констатував порушення державою пункту 5 статті 5 Конвенції.
При цьому ЄСПЛ встановив, що ОСОБА_3 був засуджений в Україні за вчинення ряду злочинів (крадіжка, шахрайство, вимагання, завдання шкоди чужому майну) до 7 років позбавлення волі та повністю відбув призначене покарання. Після цього суд касаційної інстанції переглянув справу за виключними обставинами, скасував попередні судові рішення в частині засудження ОСОБА_3 за вимагання та припинив провадження в цій частині через відсутність доказів його провини, а загальне покарання ОСОБА_3 було зменшено із 7 до 5 років позбавлення волі без конфіскації майна. Заявник стверджував, що був ув'язнений протягом двох років через помилку держави, а тому має право на відшкодування за це. Національні суди відхилили вимогу заявника щодо відшкодування, на підставі того, що його засудження було скасоване як незаконне лише частково, а не загалом. Натомість ЄСПЛ дійшов висновку, що відхиливши вимогу заявника щодо відшкодування за дворічне тримання під вартою, яке Верховний Суд України визнав незаконним, українські суди не тлумачили й не застосовували національне законодавство відповідно до духу статті 5 Конвенції.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що у зв'язку із зміною Верховним Судом 11 травня 2021 року вироку Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року та ухвали Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, ОСОБА_1 було призначено покарання за ст. 124 КК України у виді 2 років позбавлення волі та звільнено його з-під варти у зв'язку з відбуттям покарання.
Отже, строк, протягом якого був фактично ув'язнений ОСОБА_1 , перевищує строк відбування покарання, встановлений Верховним Судом 11 травня 2021 року на 1 рік 8 днів.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 712/7762/18 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, вказано, що переглядаючи вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року, яким ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні вказаного кримінального правопорушення та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років, суд апеляційної інстанції не дотримався вимог статей 404, п. 2 ч. 1 ст. 419 кримінального процесуального закону та постановив ухвалу, яка не відповідає наведеним вимогам.
Верховний суд вказав, що визнаючи доводи засудженого щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та щодо неправильної кваліфікації його дій безпідставними, суд апеляційної інстанції фактично послався, як і суд першої інстанції, на кількість ударів ножем та на механізм їх спричинення.
Однак, поза увагою апеляційного суду залишились суперечності, які містяться у вироку суду першої інстанції, і на які звертав уваги обвинувачений в апеляційній скарзі, а саме те, що згідно вироку ОСОБА_1 не довів свій злочинний намір з тих підстав, що йому перешкодили свідки, у той час як з матеріалів провадження, зокрема з показань самого потерпілого, а також свідка ОСОБА_4 , вбачається, що ніхто не зупиняв ОСОБА_1 та не перешкоджав йому наносити удари ножем потерпілому. Вказаним суперечностям апеляційний суд оцінки не дав та не усунув їх. Також формально відхилив апеляційний суд і доводи захисника, відповідно до яких ОСОБА_1 перевищив межі необхідної оброни, захищаючи свідка ОСОБА_4 .
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що конфлікт між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 відбувся біля квартири обвинуваченого, який вийшов з неї, а тому при бажанні ОСОБА_1 мав реальну можливість уникнути конфлікту, тим більше, що первісно обвинувачений не був учасником конфлікту між потерпілим і ОСОБА_4 і втрутився в даний конфлікт з власної ініціативи.
Разом з тим, зазначений висновок не узгоджується з нормами ч. 1 ст. 36 КК України, відповідно до якої необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
У зв'язку із наведеними обставинами Верховний Суд скасував ухвалу Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у вказаному кримінальному провадженні та призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року змінено вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України в частині кваліфікації дій обвинуваченого та в частині призначеного покарання.
Визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років.
Скасовуючи ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 листопада 2020 року на вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року щодо ОСОБА_1 , у постанові від 11 травня 2021 року Верховний Суд вказав, що не можна погодитись з висновком судів про те, що про відсутність стану необхідної оборони у ОСОБА_1 свідчить наявність у нього можливості уникнути конфлікту, а також спричинення ним потерпілому декількох поранень ножем у життєво важливі органи. Адже таке тлумачення цілком суперечить змісту ч. 2 ст. 36 КК, згідно з якою кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Враховуючи наведене, констатовані Верховним Судом при розгляді кримінальної справи недоліки, допущені судами першої і апеляційної інстанції, у вигляді недотримання вимог кримінального процесуального закону, призвели до понад річного ув'язнення позивача, що дає право ОСОБА_1 на отримання відшкодування, передбаченого пунктом 5 статті 5 Конвенції, зокрема відшкодування моральної шкоди.
Колегія суддів також враховує і те, що першочергово кваліфікацію кримінального правопорушення за ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України щодо ОСОБА_1 було визначено органами досудового розслідування.
Звертаючись до суду, а також під час апеляційного перегляду справи представник позивача, крім положень ст. 1176 ЦК України та Закону № 266/94, посилалась і на пункт 5 статті 5 Конвенції.
Враховуючи наведене, проаналізувавши висновки Верховного Суду у кримінальній справі та причини, які призвели до ув'язнення ОСОБА_1 понад остаточне покарання призначене судом, з урахуванням рішення ЄСПЛ «Шульгін проти України» та положень статті 5 Конвенції, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди.
Позивачем визначено, що йому було завдано моральної шкоди внаслідок:
?незаконного звинувачення його прокуратурою та органами, що здійснюють досудове розслідування, у замаху на умисне вбивство, вчинене повторно та кримінальне переслідування за особливо тяжкою статтею Кримінального кодексу України, бездіяльність щодо виявлення обставин, що вказують на іншу кваліфікацію його дій, зокрема те, що перевищення ним меж необхідної оборони є нетяжким злочином, не надання належної правової оцінки його діям;
?незаконного ув'язнення та позбавлення волі за період з 17 травня 2020 року по 24 травня 2021 року;
?незаконного звинувачення у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, наслідком чого позивачу неправомірно встановлено режим відбування покарання у виправній колонії максимального рівня безпеки, в умовах суворої ізоляції, де він змушений був виконувати встановлений режим в період з 13 грудня 2019 року до 24 травня 2021 року.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц дійшла висновку про те, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Колегія суддів вважає, що заявлений ОСОБА_1 до відшкодування розмір моральної шкоди в сумі 2 331 000 грн є надмірним та не відповідає засадам розумності та справедливості.
Виходячи із обставин цієї справи, засад розумності, справедливості та співмірності, колегія суддів вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 необхідно визначити в сумі 60 000 грн.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Статтею 376 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, оскільки судом першої інстанції прийнято рішення при неповному з'ясуванні обставин справи із неправильним застосуванням норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року скасувати та прийняти нове рішення про часткове задоволення позовних вимог і стягнення із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн.
Відповідно до статті 141 ЦПК України у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги та задоволенням апеляційних скарг ГУНП в Черкаській області і Черкаської обласної прокуратури лише в частині скасування рішення суду першої інстанції, однак, прийняттям апеляційним судом нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів вважає, що судові витрати відповідачів зі сплати судового збору за апеляційні скарги слід віднести на їх рахунок.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Черкаській області, представника ОСОБА_1 - адвоката Левченко Марини Дмитрівни та Черкаської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 листопада 2022 року скасувати та прийняти нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 60 000 гривень.
Судові витрати Головного управління Національної поліції в Черкаській області та Черкаської обласної прокуратури зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг віднести на їх рахунок.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, визначених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений 01 лютого 2023 року.
Судді