Провадження № 22-ц/803/1939/23 Справа № 199/665/22 Суддя у 1-й інстанції - Авраменко А.М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
01 лютого 2023 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Лопакової А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила права користування житловим приміщенням
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2022 року, -
01 лютого 2022 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила права користування житловим приміщенням, в обґрунтування якого послався на те, що йому на праві власності належить домоволодіння АДРЕСА_1 , за адресою якого з листопада 2020 року зареєстровано місце проживання відповідача, який наразі є колишнім зятем позивача та колишнім чоловіком дочки позивача, а з 25 травня 2021 року не проживає у вказаному домоволодінні, своїх речей там не має, участі в обслуговуванні та утримуванні будинку, сплаті комунальних послуг не приймає, мешкаючи за іншою адресою. За таких обставин, вказуючи на неможливість вирішення спору в позасудовому порядку, позивач просив суд усунути йому перешкоди у користуванні будинком шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування вищевказаним житлом (а.с.2-6).
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила права користування житловим приміщенням - задоволенні.
Усунуто ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .
Також вирішено питання щодо судових витрат (а.с.72-73).
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі (а.с.111-112).
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом встановлено, що позивач на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 30 листопада 1989 року є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується копією означеного свідоцтва, а також копією листа КП «ДМБТІ» ДМР від 09 березня 2022 року.
За адресою вищевказаного домоволодіння окрім позивача, його дружини, дочки та онука з 10 листопада 2020 року зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача, що підтверджується копією акту про проживання, копіями паспортів сторін, копією відповіді на запит суду, а також поясненнями свідка ОСОБА_3 .
При цьому судом також встановлено, що відповідач є колишнім зятем позивача та колишнім чоловіком дочки позивача - ОСОБА_3 . Шлюб між дочкою позивача та відповідачем був укладений 10 жовтня 2014 року, а розірваний рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2021 року, яке набрало законної сили 13 грудня 2021 року. Викладене підтверджується копією відповідного рішення суду, копією акту про проживання та поясненнями свідка ОСОБА_3 .
Разом з тим, згідно пояснень свідка ОСОБА_3 та копії акту про проживання від 11 січня 2022 року, а також не заперечувалось відповідачем в його відзиві, останній з 25 травня 2021 року дійсно не мешкає за адресою своєї реєстрації в будинку АДРЕСА_1 , своїх речей у будинку не зберігає, виїхав із вказаного будинку добровільно, перешкод у користуванні будинком позивачем відповідачу не створювалось. Теперішнім фактичним місцем проживання відповідача є кв. АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності матері відповідача. У власності останньої також перебуває частина квартири АДРЕСА_4 . Наведені обставини також підтверджуються інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Задовольняючи позовні вимоги, суд 1 інстанції виходив із того, що в ході розгляду справи підтверджено належність позивачу на праві власності домоволодіння АДРЕСА_1 , за адресою якого з 10 листопада 2020 року зареєстроване місце проживання відповідача. При цьому, на момент такої реєстрації відповідач внаслідок реєстрації шлюбу з дочкою позивача ОСОБА_3 набув статусу члена сім'ї позивача, а відтак згідно закону набув і право користування житловим приміщенням зазначеного домоволодіння позивача для власного проживання, тобто набув речове право на чуже майно - право користування (житловий сервітут). Разом з тим, 13 грудня 2021 року набрало законної сили рішення суду, яким розірвано шлюб між дочкою позивача ОСОБА_3 та відповідачем, що вказує на втрату із вказаної дати відповідачем статусу члена сім'ї позивача, а відтак і на припинення підстави для встановлення згаданого житлового сервітуту. Останнє свідчить про обґрунтованість і доведеність заявлених позовних вимог, а отже і можливість їх задоволення.
Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції.
Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.
За змістом ст.ст.355, 356, 358 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Нормою ст.9 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Згідно ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Аналогічні положення містить ст.383 ЦК України.
За змістом ст.ст.391, 401, 402 ЦК України різновидом речового права на чуже майно є право користування (сервітут). Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене і щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Нормою ст.156 ЖК УРСР визначено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.64 ЖК УРСР передбачено до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Статтею 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
За змістом ст.ст.104, 105, 110, 114 СК України шлюб припиняється в тому числі внаслідок його розірвання на підставі рішення суду. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Положеннями ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Нормою ст.406 ЦК України передбачено, що сервітут припиняється в тому числі у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Суд першої інстанції вірно встановив, що 25 травня 2021 року - ще до розірвання шлюбу з дочкою позивача ОСОБА_3 , тобто більше року підряд фактично не проживає за адресою своєї реєстрації у вказаному домоволодінні позивача, що також є самостійною та достатньою підставою для задоволення позовних вимог згідно ст.ст.405, 406 ЦК України. При цьому задоволення позовних вимог, з огляду на фактичне невикористання відповідачем протягом такого тривалого часу належного позивачу домоволодіння для власного проживання та відсутності доказів створення позивачем перешкод відповідачу у користування цим житлом, а також з огляду на наявність у відповідача наразі іншого фактичного місця проживання (квартири, яка належить його матері), не зумовить порушення прав відповідача на житло, гарантоване ст.47 Конституції України, п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача, чия дочка розлучилася з відповідачем, тому відповідач, як колишній член сім'ї, втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім'ї.
Таким чином, у вказаній справі інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивача, забезпечено іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.
Отже, припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Саме до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі №447/455/17 від 13 жовтня 2020 року.
Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд 1 інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону.
А тому, колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта щодо задоволення позовних вимог, оскільки такі доводи спростовані в ході розгляду справи встановленим судом фактичним обставинами та правовими висновками, а також зводяться не в останню чергу до заперечень проти можливості зняття відповідача з реєстрації місця проживання в умовах воєнного стану, що не є предметом спору у даній цивільній справі, а також не є підставою для відмови у задоволенні позову відповідно до змісту норм законодавства, наведених вище судом.
Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд 1 інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині визнання особи такою, що втрати право користування спірним житловим приміщенням, колегія суддів не приймає до уваги оскільки, такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої заперечення та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Таким чином, порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення, не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст.ст. 263, 264 ЦПК України і його слід в оскарженій частині залишити без змін.
Щодо судових витрат колегія зазначає наступне.
ОСОБА_4 у відзиві на апеляційну скаргу просив стягнути з відповідача на його користь судові витрати на правничу допомогу адвоката при розгляді справи в апеляційній інстанції.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 правничу допомогу надавав адвокат Губаренко О.А.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції надано: ордер, договір про надання правничої/правової допомоги від 01.07.2022 року, додаткову угоду № 5 від 26.12.2022 року до договору про надання правничої/правової допомоги № б/н від 01.07.2022 року, відповідно до якої, сторони домовилися, що вартість послуг за даною додаткової угодою № 5 від 26.12.2022 року, за надання правчиної (правової) допомоги на стадії апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2 по справі №199/665/22 складає 6500,00 гр. Дана сума підлягає сплаті протягом 30-ти днів з дня набрання рішення законної сили.
Суд вважає, що позивачем доведено розмір витрат на правову допомогу.
Враховуючи зазначені норми Закону, колегія суддів вважає необхідним стягнути з ОСОБА_2 користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6500,00 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2022 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в розмірі 6 500,00 грн. на правову допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: