Провадження № 22-ц/803/369/23 Справа № 215/8472/21 Суддя у 1-й інстанції - Камбул М. О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
31 січня 2023 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.
суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О.
секретар судового засіданняГладиш К.І.
сторони справи
позивач- ОСОБА_1
відповідач- Акціонерне товариство «Українська залізниця,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 , відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 червня 2022 року, ухваленого суддею Камбул М.О. у м.Кривому Розі, Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 13 червня 2022 року,-
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час простою, просила стягнути з відповідача на її користь середньомісячний заробіток за час простою у розмірі 672 275,97 грн.
В обґрунтування позову зазначила, що з 01 березня 1988 року працює бухгалтером вагонного депо «Луганськ» ДП «Донецька залізниця.
В липні 2014 року, у зв'язку з початком проведення антитерористичної операції на території м.Луганськ, вона переїхала на підконтрольну Україні територію, та з 19.08.2019 взята на облік внутрішньо переміщеної особи та фактично проживає у АДРЕСА_1 .
У зв'язку з вищевказаними обставинами згідно наказу вагонного депо «Луганськ» ДП «Донецька залізниця» від 25 липня 2014 року №879, на структурному підрозділі оголошено простій не звини працівників з 26 липня 2014 року до дати припинення обставин, що призвели до зупинення підприємства для всіх працівників вагонного депо «Луганськ». За весь час простою заробітна плата їй не виплачувалася, у зв'язку з чим були грубо порушені її права та законні інтереси.
Крім того, зазначила, що 02.12.2016 Коростишівським районним судом Житомирської області було винесено заочне рішення, яке вступило в законну силу, та стягнуто з Вагонного депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця» на її користь середньомісячний заробіток за час простою у розмірі 95 169,96 грн.
Вважає, що відповідач має їй сплатити середній заробіток за час простою за період з квітня 2016 по грудень 2021, включно, що складає 69 місяців, та становить 672 275,97 грн., тому вона змушена звернутися до суду.
Рішенням Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 червня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час простою задоволені частково.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час простою за період з квітня 2016 року по березень 2017 року у розмірі 107 174,43 грн.
Судовий збір компенсовано за рахунок держави.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодною з ухваленим судовим рішенням в частині відмови в задоволенні частини її позовних вимог подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність судового рішення законності та обґрунтованості, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення відмовлених судом частини її позовних вимог, а саме щодо стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час простою не з вини працівника за період 58 місяців, з квітня 2017 року по грудень 2021 року в сумі 565 101,54 грн.
При цьому, скаржник зазначає, що чинне законодавство не визначає форс-мажорні обставини як підставу звільнення від виконання зобов'язання взагалі, суд першої інстанції фактично звільнив відповідача в цілому від обов'язку з виплати заробітної плати та застосував закон, який не підлягав застосуванню, а саме ст.94 КЗпП України та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме ст.34 та ст.113 КЗпП України.
Вказує, що суд не звернув уваги на те, що за нормами ст.34 КЗпП України, невідворотна сила чи інші непереборні обставини є передумовою запровадження простою, а запровадження простою не з вини працівника, що супроводжується небезпекою для життя працівника, тягне за собою, відповідно до ч.3 ст.113 КЗпП України, збереження за працівником середнього заробітку, тому вважає, що суд помилково сплутав причини та наслідки.
Зазначає, що усі обставини необхідні для виплати середнього заробітку були встановлені рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 02.12.2016, яке набрало законної сили 12.04.2017, вже після втрати доступу до кадрових документів відповідачем 20.03.2017, останній отримав усі необхідні відомості для виплати позивачу середнього заробітку 12.04.2017, що виключає можливість посилання на форс-мажорні обставини.
Позивач вважає, що мало місце неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, вказує, що суд першої інстанції не з'ясував правову природу середнього заробітку, що зберігається за працівником за час простою не з його вини, суд не звернув увагу, що це є додатковою заробітною платою, а тому є мінімальною державною гарантією з оплати праці, натомість суд фактично звільнив відповідача від обов'язку виплати заробітної плати працівнику, помилково, посилаючись на чисельні постанови Верховного Суду, в яких були розглянуті зовсім інші обставини - мало місце відмова у виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що є мірою відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання обов'язків при звільненні працівника та не відноситься до заробітної плати.
Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач не є звільненою, тому помилково врахував практику Верховного Суду щодо відповідальності роботодавця за невиконання обов'язків при звільненні працівника та застосував висновок ТПП України №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018, який виданий щодо унеможливлення виконання обов'язків відповідача, передбачених законодавством України про працю при вивільненні (звільненні) працівників.
Окрім того, позивач зазначає, що у даній справі нею доведено факт простою не з її вини, відповідачем цього не спростовано, вказує, що її трудові відносини з відповідачем не припинені та тривають. Вважає, що суд першої інстанції застосував висновки Верховного Суду за іншими встановленими правовідносинами та за інших фактичних обставин. Наголошує на тому, що у цій справі вже після настання обставин непереборної сили в розпорядженні відповідача зявились відомості що дозволяють відповідачу уникнути негативні наслідки форс-мажорних обставин за звичайних обставин та при належній обачності зобов'язаної сторони за трудовим договором. Вказує, що відповідач не надав суду доказів появи у нього після 12.04.2017 року нових перешкод у виплаті їй середнього заробітку за час простою не з вини працівника.
В апеляційній скарзі відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця», посилаючись на незаконність судового рішення, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у повному обсязі відмовити ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог.
При цьому, відповідач зазначає, що позивач у спірний період перебувала у трудових відносинах із Державним підприємством «Донецька залізниця», у трудові відносини з АТ «Укрзалізниця» не вступала. Вказує, що АТ «Укрзалізниця» не набуло прав та зобов'язань ДП «Донецька залізниця» та не може навіть підтвердити в якому саме структурному підрозділі працювала позивач і з яким посадовим окладом. На сьогодні ДП «Донецька залізниця» з Єдиного державного реєстру не виключене та залишається юридичною особою, маючи таким чином цивільну правоздатність, а підприємство відповідача не має об'єктивної можливості перевірити факт виконання позивачем своїх професійних обов'язків за спірний період, оскільки позивач до 11.07.2016 працювала в ДП «Донецька залізниця». Відповідач вважає, що усі обов'язки щодо невиплати заробітної плати, нарахованої позивачу, має нести ДП «Донецька залізниця» як роботодавець.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідача АТ «Українська залізниця», позивач ОСОБА_1 , посилаючись на необґрунтованість і незаконність апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині задоволення її позовних вимог без змін.
Позивач ОСОБА_1 12.12.2022 подала суду апеляційної інстанції клопотання про проведення апеляційного розгляду, призначеного на 31 січня 2023 року на 14.50 годин без її участі, на задоволенні своєї апеляційної скарги наполягає та заперечує проти задоволення апеляційної скарги відповідача.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, тоді як апеляційна скарга сторони відповідача підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 з 01.03.1988 прийнята тимчасово бухгалтером Вагонного депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця», останній запис у наданій позивачем трудовій книжці за №14 від 31.10.2011 свідчить про переведення бухгалтером 1-ї категорії бухгалтерій, інших записів немає, що підтверджено копією трудової книжки серії НОМЕР_1 (а.с.8-9).
Згідно наказу вагонного депо «Луганськ» ДП «Донецька залізниця» від 25 липня 2014 року №879 на структурному підрозділі оголошено простій не звини працівників з 26 липня 2014 року до дати припинення обставин, що призвели до зупинення підприємства для всіх працівників вагонного депо Луганськ.
Відповідно до довідки №1240-5000178223 від 19.08.2019 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 4).
Відповідно до заочного рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 02.12.2016, яке набрало законної сили 12.04.2017, позовна заява ОСОБА_1 до Вагонного депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця» про стягнення середнього заробітку за час простою та зобов'язання надати відпустку та матеріальну допомогу на оздоровлення, задоволена частково, стягнуто з Вагонного депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця» на її користь середньомісячний заробіток за час простою у розмірі 95169,96 грн. (а.с. 15).
Відповідно до ухвали Коростишівського районного суду Житомирської області від 19.07.2021, замінено боржника Вагонне депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця» його правонаступником Акціонерним товариствои «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) у виконавчому провадженні за виконавчим листом у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вагонного депо «Луганськ» Державного підприємства «Донецька залізниця» про стягнення середнього заробітку за час простою та зобов'язання надати відпустку та матеріальну допомогу на оздоровлення (а.с. 16, 17).
Довідкою МСЕК від 02.05.2019 позивачу при повторному огляді, у зв'язку з загальним захворюванням ОСОБА_1 , безстроково встановлено другу групу інвалідності з 26.04.2019, за висновком якої їй протипоказана важка фізична праця, що також підтверджено Пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 (а.с. 12, 18).
З рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 02.12.2016, яке набрало законної сили 12.04.2017, видно, що стягнення середнього заробітку за час простою здійснювалося позивачу ОСОБА_1 за період з жовтня 2014 року по квітень 2016 року за 18 місяців, що склало суму 95 169,96 грн. (а.с. 15).
Відповідно до роздруківки з особистого кабінету органу Пенсійного фонду України про перерахунок пенсії від 18.06.2021, середньомісячний заробіток ОСОБА_1 становить 9743,13 грн. (а.с. 14).
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , виходив з того, що початком дій форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) є 20 березня 2017 року, перебування підприємства в простої не заперечується представником відповідача, тому необхідно стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з квітня 2016 року по березень 2017 року, що становить 11 місяців та складає 107174,43 грн. (11 місяців * 9743,13 грн.= 107174,43 грн.).
Проте колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бутиз аконним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуванеі судове рішення у повній мірі
не відповідає.
Частиною четвертою статті 43 Конституції України передбачено право
на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оплату праці», частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата -
це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці
та господарської діяльності підприємства, установи, організації
і максимальним розміром не обмежується.
Статтею 110 КЗпП України встановлено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахунково-платіжна відомість.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.
Згідно положень статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов'язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.
Відповідно до положень ч.1 ст.94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах.
Аналогічний правовий міститься у постанові Верховного Суду
від 11 квітня 2019 року у справі №408/2445/17-ц.
Так, позивачем ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час простою за період з квітня 2016 року по грудень 2021 року суду надано наступні докази:довідка від 19.08.2019 №1240-5000178223 про взяття ОСОБА_1 на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с.4); копію трудової книжки (а.с.5-9); копію паспарта (а.с.10-11); копію пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 (а.с.12); відповідь Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на звернення ОСОБА_1 з копіями розпорядження про розрахунок пенсії з 01.07.2021, розрахунків стажу та заробітної плати (а.с.13-14); копію заочного рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 02 грудня 2016 року (а.с.15); копію ухвали цього ж суду від 19 липня 2021 про заміну стягувача у виконавчому провадженні (а.с.16); ухвалу зазначеного суду від 17 серпня 2021 року про виправлення описки в резолютивній частині ухвали Коростишівського районного суду Житомирської області від 19 липня 2021 у зазначенні боржника (а.с.17); довідку МСЕК серії 12 ААБ №458405 про встановлення ОСОБА_1 з 26.04.2019 другої групи інвалідності довічно (а.с.18).
В позовні заяві позивач посилається на наказ Вагонного депо «Луганськ» ДП «Донецька залізниця» від 25.07.2014 №879, яким на структурному підрозділі було оголошено прості не з вини працівника з 26.07.2014 до дати припинення обставин, що призвели до зупинення підприємства для всіх працівників Вагонного депо «Луганськ», при цьому копії наказу суду не надає та зазначає, що у липні 2014 року з початком антитерористичної операції на території міста Луганськ вона переїхала на підконтрольну України територію, має статус внутрішньо переміщеної особи та на теперішній час проживає у місті Кривому Розі.
Отже, позивач сама стверджує про те, що з липня 2014 року вона на роботу не виходила, тобто не працювала, доказів того, що була переведена, куди саме, з якого часу, суду не надано, як і не надано складених табелів обліку робочого часу за заявленими позовними вимогами за період з квітня 2016 року по грудень 2021 року, штатного розкладу, розцінок та норм праці, наказів та розпоряджень (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), розрахунково-платіжних відомостей, які б підтверджували виконання позивачем своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору, що є підставою для виплати заробітної плати, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах.
Згідно з частиною 2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.3, 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Статтею 21 КЗпП України закріплено обов'язок власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За змістом ч.1 ст.94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч.1 ст.1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР) визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. (ст. 34 КЗпП України).
Згідно з ч.1-4 ст.113 КЗпП України час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб. За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров'я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток. Час простою з вини працівника не оплачується.
Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» (далі - Указ №405/2014) уведено в дію вказане рішення Ради національної безпеки і оборони України.
На підставі ст.1 Закону України від 02 вересня 2014 року №1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі - Закон № 1669-VII) періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України. Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу № 405/2014.
Датою початку періоду проведення антитерористичної операції є 14 квітня 2014 року.
На виконання Закону №1669-VII розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року №1053-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» та від 02 грудня 2015 року №1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (далі - розпорядження №1053-р, 1275-р відповідно) затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, згідно якого до зазначених населених пунктів належить, зокрема, м.Луганськ.
Згідно з визначенннями термінів, наведених у ст.1 Закону України від 20 березня 2003 року №638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон №638-IV), антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.
За приписами ч. 1, 2 ст.4 Закону № 638-IV організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.
Повноваження інших суб'єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом визначено статтею 6 Закону № 638-IV, згідно якої останні, у межах своєї компетенції здійснюють заходи щодо запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості; розробляють і реалізують попереджувальні, режимні, організаційні, виховні та інші заходи; забезпечують умови проведення антитерористичних операцій на об'єктах, що належать до сфери їх управління; надають відповідним підрозділам під час проведення таких операцій матеріально-технічні та фінансові засоби, засоби транспорту і зв'язку, медичне обладнання і медикаменти, інші засоби, а також інформацію, необхідну для виконання завдань щодо боротьби з тероризмом.
Крім того, за правилами ст.14 Закону №638-IV у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.
Перебування в районі проведення антитерористичної операції осіб, які не залучені до її проведення, допускається з дозволу керівника оперативного штабу.
На вимогу керівників учасників антитерористичної операції підприємства, установи та організації, що знаходяться в районі проведення антитерористичної операції, частково або повністю припиняють свою роботу. Відповідні фахівці цих підприємств, установ та організацій при проведенні антитерористичної операції можуть у встановленому порядку, за їх згодою, залучатися до виконання окремих доручень.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Окрім того, Конституційний Суд України дійшов висновку, що зміст поняття «заробітна плата» узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у п.4 ч.1 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим ст.12 Закону №108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.
Таким чином, обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), про що йдеться у ст.94 КЗпП України і ст.1 Закону №108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у ст.12 цього ж Закону.
Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахунково-платіжна відомість.
Як зазначалось вище заочним рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 02.12.2016 на користь позивача було стягнуто середньомісячний заробіток за час простою за період - 18 міссяців, з жовтня 2014 року по квітень 2016 року у розмірі 95169,96 грн.
Довідкою МСЕК від 02.05.2019 встановлено, що позивачу з 26.04.2019 при повторному огляді, у зв'язку з загальним захворюванням безстроково встановлено другу групу інвалідності, та протипоказана важка фізична праця, що також підтверджено і Пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 (а.с.12, 18).
Відповідно до рішення Ради національної безпеки і оборони України
від 15 березня 2017 року «Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національної безпеці України», введеного в дію Указом Президента від 15 березня 2017 року №62/2017, нарахування заробітної плати працівникам підприємства було припинено. Наслідком вищевказаного рішення є відсутність зв'язку з виробничими підрозділами структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Українська залізниця», а також відсутність передачі з непідконтрольної території первинних документів, які є підставою бухгалтерського обліку господарських операцій.
Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не скасовує обов'язків роботодавця, визначених статтями 47, 116 КЗпП України, та не передбачає особливостей щодо строків розрахунку при звільненні, встановлених статтею 116 КЗпП України.
Відповідно до статті 10 Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення
від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі №243/2071/18 вказано, що зважаючи на вимоги позивача - виплата заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, компенсацію за затримку видачі трудової книжки та середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також встановлені форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), застосуванню підлягають положення трудового
і цивільного законодавства.
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків.
Згідно зі статтею 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати
в Україні» Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно
із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду
від 24 жовтня 2019 року у справі №266/4637/18 зазначено,
що встановивши, що у трудових правовідносинах між позивачем
та відповідачем з 20 березня 2017 року виникли обставини, які відповідач не міг передбачити чи відвернути, та у період існування яких останній об'єктивно, з незалежних від нього причин був позбавлений можливості виконати зобов'язання, передбачені умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язки згідно із законодавчими та іншими нормативними актами щодо своїх працівників, у тому числі щодо позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність вини ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Донецька залізниця» у несвоєчасній виплаті заробітної плати, у зв'язку з чим правильно відмовив у задоволенні позову.
Такі ж висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2020 року у справі № 266/6853/18.
Відповідно до висновку Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 щодо унеможливлення виконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні (звільненні) працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) відносно АТ «Українська залізниця», засвідчено настання форс-мажорних обставин при здійсненні господарської діяльності на території, непідконтрольній українській владі, у тому числі у м. Луганську. З 20 березня 2017 року господарська діяльність та управління виробничими потужностями відповідача унеможливлено неправомірними діями третіх осіб. Майно АТ «Українська залізниця», що знаходиться в тому числі на території Луганської області, перебуває у незаконному володінні та під контролем третіх осіб. Фактично відповідач втратив контроль і доступ до своїх виробничих потужностей та іншого майна, у тому числі, до трудових книжок працівників, оригіналів наказів про затвердження та введення в дію штатного розпису, особових справ працівників. Початком дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) є 20 березня 2017 року. Унеможливлення виконання АТ «Українська залізниця», регіональною філією «Донецька залізниця» обов'язків, передбачених законодавством України про працю, зокрема, статей 47, 83, 115, 116 КЗпП України, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме актами тероризму на території Донецької області, тривалими перервами в роботі транспорту, регламентними умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Ці форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили)
є надзвичайними, непередбачуваними і мають неминучий характер, їх дії не можна уникнути за звичайних обставин при всій обачливості зобов'язаної сторони за трудовим договором.
Колегія суддів вважає, що при обставинах, що склалися у позивача, остання з липня 2014 року мала можливість, переїхавши на підконтрольну Україні територію перевестись на роботу за своїм фахом до будь-якого підрозділу підприємства відповідача або працевлаштуватись на інше підприємство за фахом, вирішити питання про розірвання трудового договору, зокрема через суд, однак цього не зробила, оформила пенсію по інвалідності, тобто має засоби до існування, тому на думку суду апеляційної інстанції підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час простою за період з квітня 2016 року по грудень 2021 року немає, оскільки перебування у трудових видносинах не є підставою для виплати заробітної плати, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, яку ОСОБА_1 не виконує.
Доводи сторони відповідача що АТ «Українська залізниця» є неналежним відповідачем по справі, колегія суддів вважає необґрунтованими та їх відхиляє.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №910/5953/17 (провадження №12-98гс19) зазначено, що: «державну реєстрацію АТ «Укрзалізниця» здійснено 21 жовтня 2015 року. Згідно зі статутом, затвердженим постановою КМУ №735, АТ «Укрзалізниця» є правонаступником усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, серед яких ДП «Донецька залізниця». Товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку.
При реорганізації юридичної особи відбувається універсальне правонаступництво. При універсальному правонаступництві все майно особи як сукупність прав та обов'язків, які їй належать, переходить до правонаступника чи правонаступників, при цьому в цій сукупності переходять усі окремі права та обов'язки, які належали на момент правонаступництва правопопереднику незалежно від їх виявлення на той момент.
Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов'язків, а усієї їх сукупності.
У процедурі реорганізації підприємств залізничного транспорту у формі злиття все майно, права та обов'язки державних підприємств, які припиняються, переходять до правонаступника - АТ «Укрзалізниця». Держава не має права вилучити якусь частину майна, зокрема ту, що знаходиться на неконтрольованій території, і не передати її (частину) правонаступнику.
При реорганізації в формі злиття немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов'язків. Адже правонаступник лише один, що унеможливлює виникнення будь-яких спорів щодо переходу майна, прав чи обов'язків.
Отже, лише при припиненні суб'єкта господарювання шляхом поділу в розподільчому балансі визначається правонаступництво. Внаслідок же злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов'язків при таких видах реорганізації неможливий.
Відсутність у передавальному акті ДП «Донецька залізниця» від 05 серпня 2015 року певного майна чи зобов'язань не свідчить про те, що відповідач не став правонаступником за ними, оскільки АТ «Укрзалізниця» як єдиним правонаступником прийнято усе майно та усі зобов'язання підприємств, які припиняються шляхом злиття.
Положення постанов КМУ №200 та №604 взагалі не регулюють питання правонаступництва, не призупиняють реорганізацію і не визначають те, що певне майно чи зобов'язання не переходить до АТ «Укрзалізниця», як помилково вважали суди попередніх інстанцій; вони лише описують порядок обліку такого майна - за якою вартістю воно обліковується, відображається в балансі чи обліковується на позабалансових рахунках.
Законодавець встановив для кредиторів юридичних осіб, які припиняються шляхом злиття, інші гарантії захисту законних інтересів їх прав, аніж встановлені статтями 105 і 107 ЦК України. Такий підхід зумовлений унікальним статусом АТ «Укрзалізниця» для економіки України як монополіста на ринку перевезень залізничним транспортом, будь-які процеси реорганізації якого не повинні перешкоджати роботі такого підприємства, зокрема перевезенням вантажів та пасажирів. Права кредиторів можуть вважатися належним чином захищеними закріпленням в частині шостій статті 2 Закону про особливості утворення Укрзалізниці положень про правонаступництво АТ «Укрзалізниця» щодо усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту.
Враховуючи, що відповідно до частини шостої статті 2 Закону про особливості утворення Укрзалізниці товариство є правонаступником усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, правонаступництво не пов'язується з державною реєстрацією припинення підприємства залізничного транспорту, а кредиторам не надавалося право вимагати дострокового виконання вимог у порядку, передбаченому статтею 107 ЦК України, тобто всі їхні вимоги перейшли в повному обсязі до АТ «Укрзалізниця», датою виникнення універсального правонаступництва АТ «Укрзалізниця» щодо підприємств залізничної галузі, які припиняються шляхом злиття, слід вважати дату його державної реєстрації - 21 жовтня 2015 року, з якої воно є правонаступником ДП «Донецька залізниця».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №910/5953/17 (провадження № 12-98гс19) вказано, що: «стаття 5 Закону про особливості утворення Укрзалізниці передбачає, що АТ «Укрзалізниця» провадить діяльність, у тому числі пов'язану з державною таємницею, до отримання необхідних ліцензій та інших документів дозвільного характеру на основі відповідних документів, отриманих підприємствами залізничного транспорту, у межах строку їх дії. Отже, уже з дня державної реєстрації АТ «Укрзалізниця» мало право здійснювати будь-які види господарської діяльності, які потребували ліцензій чи дозволів, на підставі ліцензій та інших дозвільних документів, отриманих підприємствами залізничної галузі, які знаходилися в процедурі припинення, включаючи ДП «Донецька залізниця».
З огляду на викладене вище доводи відповідача про те, що відсутність в ЄДР запису про припинення ДП «Донецька залізниця» свідчить про те, що правонаступництво не відбулося, є помилковими.
Державна реєстрація рішення про припинення ДП «Донецька залізниця» була здійснена 25 листопада 2014 року. Якщо припустити, що правонаступництво настає лише з моменту державної реєстрації припинення юридичної особи, то це призведе до можливостей порушення прав кредиторів, які протягом значного періоду часу не зможуть звернутися з вимогами до новоствореної юридичної особи, яка отримає все майно правопопередника, але не буде нести відповідальність за його зобов'язаннями.
Отже, що АТ «Укрзалізниця» є правонаступником ДП «Донецька залізниця» з дати державної реєстрації АТ «Укрзалізниця» - 21 жовтня 2015 року, тому доводи відповідача у цій частині, колегія суддів відхиляє.
Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі наведених вище обставин, норм матеріального права, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, у зв'язку з чим рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України Дніпровський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.
Рішення Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 червня 2022 року скаувати, ухвалити нове судове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог в повному обсязі.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 31 січня 2023 року.
Головуючий:
Судді: