про відмову у відкритті провадження у справі
31 січня 2023 року м. Житомир справа № 240/2278/23
категорія 109040000
Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Окис Т.О., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Романівської селищної ради Житомирського району Житомирської області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсною реєстрацію,
установив:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом, у якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Романівської селищної ради №1119-34/22 від 07 грудня 2022 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель житлової та громадської забудови»; визнати недійсною реєстрацію за Романівською селищною радою права комунальної власності на земельні ділянки загальною площею 0,03 га, з них 0,02 га кадастровий номер 1821455100:05:015:0358 та 0,01 га кадастровий номер 1821455100:05:015:0359, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Пунктом 6 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексу.
Дослідивши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку про наявність підставі для відмови у відкритті провадження у справі з огляду на таке.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 125 Конституції України Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1650 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, суд виходить з такого.
За приписами частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до статті 55 Конституції України та статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку адміністративного судочинства.
У силу приписів частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
У пункті 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів в порядку цивільного судочинства.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
У постанові від 09 жовтня 2019 у справі №605/567/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речове право на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Слід наголосити на висновках Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 стосовно того, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
У постанові від 13 травня 2020 року у справі № 815/1788/15 Велика Палата Верховного Суду відзначила, що у разі оскарження рішення органів владних повноважень судам слід перевірити (встановити) чи є оскаржуване рішення таким, за наслідками виконання якого настають юридично значимі дії, зокрема видача свідоцтва про право власності, чи настає інший кінцевий результат, чи це рішення з урахуванням якого (на підставі якого) приймається остаточне рішення органу владних повноважень.
Позивач оскаржив до суду рішення Романівської селищної ради №1119-34/22 від 07 грудня 2022 року, яким вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель комунальної власності загальною площею 0,03 га житлової та громадської забудови комунальної власності з цільовим призначенням земельні ділянки запасу; зареєструвати за Романівською селищною радою право комунальної власності на земельні ділянки загальною площею 0,03 га з цільовим призначенням земельні ділянки запасу.
Як зазначено в позові, позивач також зверталася до Романівської селищної ради із заявою про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо земельної ділянки, до складу якої входять і вищеназвані 0,03 га.
Хоч позивач заявляє, що оскаржує рішення суб'єкта владних повноважень, однак провідним мотивом цих вимог є бажання отримати результат, який у кінцевому підсумку має призвести до поновлення (зміни, виникнення) права користування позивача на одну й ту саму земельну ділянку, щодо якої прийнято рішення селищною радою, тобто фактично у цих правовідносинах має місце спір між позивачем і Романівською селищною радою стосовно права на земельну ділянку.
Частиною 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не можна вважати публічно-правовим спір, що заявлений до розгляду позивачем, оскільки за результатами прийняття оскаржуваного рішення у відповідача вже виникли права на земельну ділянку, а тому такий спір є приватноправовим.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною 6 цієї правової норми також передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
З огляду на викладене суд уважає, що у відкритті провадження у справі слід відмовити, оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства та роз'яснити позивачу, що розгляд заявлених вимог належить до юрисдикції цивільного судочинства.
Керуючись статтями 170, 171, 243, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за її позовом до Романівської селищної ради Житомирського району Житомирської області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсною реєстрацію.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дати її постановлення.
Суддя Т.О. Окис