Житомирський апеляційний суд
Справа №278/1368/22 Головуючий у 1-й інст. татуйко Є.О.
Категорія 31 Доповідач Трояновська Г. С.
27 січня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів : Миніч Т.І., Павицької Т.М.
з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 278/1368/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2022 року, ухваленого під головуванням судді Татуйка Є.О. у м. Житомирі,
У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із названим позовом та просила:
- визнати недійсним договір дарування 5/8 ід.частин житлового будинку від 13.07.2021 і договір дарування частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 13.07.2021, що були укладені між нею та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Доброльожею В.І. і зареєстровані у реєстрі №№ 1163 та 1164;
- визнати недійсним договір дарування 5/8 ід.частин житлового будинку від 04.02.2022 і договір дарування частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 04.02.2022, що були укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчені приватним нотаріусом Сєтаком В.Я.
В обгрунтування позовних вимог вказала, що вона була власником 5/8 ід.частин житлового будинку по АДРЕСА_1 та частини земельної ділянки за цією ж адресою. Вона 13.07.2021 уклала із своїм сином ОСОБА_2 договір дарування вказаної частини будинку та земельної ділянки. Однак вона помилилася щодо природи цих правочинів, оскільки фактично на меті вона мала укласти із відповідачем договір довічного утримання, сподіваючись на те, що він буде надавати їй допомогу, забезпечувати її, вести господарство, купувати ліки та підтримувати її морально. Вказала, що на теперішній час проживає у будинку АДРЕСА_1 . Крім того вважала, що за її життя подароване нерухоме майно не перейде у власність іншим особам. Проте, 04.02.2022 ОСОБА_2 із своєю дочкою ОСОБА_3 уклав договір дарування частин будинку та земельної ділянки. Однак онука ставиться до неї зневажливо, не допомагає та не піклується про неї. Позивач зазначила, що у разі задоволення її вимоги про визнання недійсними договорів дарування від 13.07.2021 підлягає до задоволення і похідна вимога про визнання недійсним договору дарування укладеного 04.02.2022 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги є аналогічними мотивам позовної заяви. Додатково зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги покази заявлених нею свідків. Крім того вказує, що вона у своїй позовній заяві зазначила щодо наміру укладення договору довічного утримання, сподіваючись на те, що їй, як людині похилого віку син буде надавати допомогу, забезпечувати, допомагати вести господарство, купувати ліки та підтримувати морально, а тому висновки суду першої інстанції в цій частині є безпідставними. Сподівалась, що за отриману у власність частину будинку та земельної ділянки син прийме на себе певні зобов'язання щодо надання допомоги по утриманню домоволодіння та веденню господарства. Конфлікт з приводу укладеного правочину виник у березні - квітні 2022 року, так як вона не отримувала очікуваної допомоги на виконання договору довічного утримання. Водночас вказує, що у перші місяці після укладення оспорюваного договору із сином, останній дійсно надавав їй допомогу, а тому у неї не виникало сумніву щодо природи правочину. Вона продовжувала проживати у своєму будинку і отримувала допомогу. Проте після початку широкомасштабної війни вона разом із сином, невісткою, онукою з чоловіком стали проживати у будинку сина по АДРЕСА_2 , де у неї виникли конфліктні відносини з онукою ОСОБА_4 та дружиною сина. Крім того, зазначає, що суд мав критично оцінити пояснення нотаріуса ОСОБА_5 , оскільки останній відмовився прибути до суду та надати пояснення. Також наголошує, що 19.05.2021 вона оформила заповіт на свого сина, що свідчить про відсутність наміру проводити відчуження свого єдиного житла та земельної ділянки.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Із матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що ОСОБА_1 була власником 5/8 ід.частин житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,20 га із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за цією ж адресою.
19 листопада 2012 року ОСОБА_1 склала заповіт, яким частину будинку АДРЕСА_2 заповіла сину ОСОБА_2
29 травня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 1/6 частини земельної ділянки загальною площею 0,15 га та 7/12 частин житлового будинку, що в АДРЕСА_2 .
19 травня 2021 року позивач склала заповіт, яким усе своє майно заповіла сину ОСОБА_2
13 липня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 5/8 частин житлового будинку та 5/8 частин земельної ділянки, що за адресою АДРЕСА_1 .
Пунктами 12 - 17 вказаних договорів передбачено відсутність обов'язку у обдаровуваного вчиняти будь-які дії майнового та немайнового характеру на користь дарувальника; правочин не носить характеру удаваного чи фіктивного, не приховує собою інший; сторони стверджують, що однаково розуміють значення, умови та правові наслідки правочину, котрий відповідає дійсним намірам. Правочин прочитано нотаріусом вголос.
04 лютого 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 5/8 частин житлового будинку та 5/8 частин земельної ділянки, що за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 160-163).
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначила, що в момент підписання договорів дарування вона помилялася щодо природи вчинюваних правочинів та не усвідомлювала значення своїх дій в силу похилого віку.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що не вважав позивача таким, що помилилась щодо природи укладеного та оспорюваного правочину. До такого висновку суд дійшов враховуючи проведений аналіз доказів наданих сторонами та досліджених в ході розгляду справи. Суд вказав, що відсутність підстав для задоволення позову щодо договору дарування за участю позивача унеможливлюють скасувати наступний договір дарування.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів та з'ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто, в причинах, які спонукали до його укладення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19, від 18.07.2022 у справі №201/3535/19.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування частини будинку та земельної ділянки, оскільки через похилий вік під час підписання правочину помилися щодо його правової природи, позаяк вважала, що укладала договір довічного утримання.
Водночас наявність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
В договорах дарування укладених 13.07.2021 зазначено, що сторони однаково розуміють значення своїх дій, умови та правові наслідки цього правочину, котрий відповідає їх дійсним намірам, волевиявлення сторін при цьому є вільним і відповідає їх внутрішній волі, а також сторони підтвердили їх особистими підписами під текстом правочину відсутність будь-яких заперечень щодо кожної із умов даного правочину (п.17, 16 договорів). Крім того, в договорах вказано, що текст договору на прохання сторін було прочитано нотаріусом вголос (а.с. 160-163).
Із письмових пояснень приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Доброльожи В.В. вбачається, що нотаріусом було роз'яснено вимоги чинного законодавства щодо укладення договорів дарування та роз'яснено сторонам договору різницю між договором дарування і договором довічного утримання. При укладенні оспорюваних договорів дарування ОСОБА_1 була особисто присутня, до підписання кожного договору його текст нотаріусом було прочитано сторонам вголос і акцентовано увагу на його правовій природі та заперечень чи сумнівів ОСОБА_1 не висловила (а.с. 131-132).
Під час розгляду справи в апеляційній інстанції ОСОБА_1 підтвердила, що власноручно виконала підпис у договорах дарування, пояснила, що нотаріус роз'яснював зміст договору та наслідки його укладення декілька разів. При цьому ОСОБА_1 чітко надавала пояснення щодо роз'яснення їй правової природи договорів дарування укладених 13.07.2021 нотаріусом Доброльожею В.В., називаючи повністю його ім'я та по батькові, та акцентувала, що вдячна йому за змістовне і зрозуміле роз'яснення.
Таким чином, ОСОБА_1 сама підтвердила, що у період укладення договорів дарування вона усвідомлювала значення своїх дій, розуміла правову природу договорів дарування, та її фізичний і психічний стани дозволяли їй об'єктивно оцінювати наслідки вчинених правочинів.
Крім того, обізнаність щодо правової природи договору дарування додатково підтверджується ще і тим, що у 2017 році ОСОБА_1 вже укладала подібний договір із ОСОБА_2 щодо іншої нерухомості.
До того ж, колегія суддів зазначає, що під час апеляційного розгляду справи, ОСОБА_1 пояснила, що претензій до свого сина ОСОБА_2 вона не має та мала намір передати йому у власність належну їй частину будинку та земельної ділянки.
Вказане волевиявлення ОСОБА_1 також підтверджується і наявністю заповіту, який вона склала на ім'я ОСОБА_2 19.05.2021, який ніким не оспорений (а.с.85).
Водночас, ОСОБА_1 пояснила, що конфліктні відносини у неї виникли саме з онукою ОСОБА_3 та невісткою, після того, як вони почали спільно проживати у будинку сина - по АДРЕСА_2 після повномасштабного вторгнення на територію України з боку Російської Федерації. Позивач пояснила, що онука ОСОБА_3 також перейшла проживати у будинок батька (її сина) ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком після початку війни.
ОСОБА_1 пояснила, що через наявність кофліктних відносин, у яких син її не захистив, вона змушена була повернутись у будинок по АДРЕСА_1 .
Коли вона ( ОСОБА_1 ) дізналася, що ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 колись належну їй частину будинку та земельної ділянки, змінила своє ставлення до укладених нею договорів дарування.
Разом із тим, в апеляційному суді ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пояснили, що ОСОБА_1 була відведена окрема кімната в будинку по АДРЕСА_2 , але в умовах війни у будинку почали тимчасово проживати і інші люди (зокрема батьки чоловіка ОСОБА_3 ), що створювало для ОСОБА_1 певні незручності, велике скупчення мешканців породжувало конфлікти, а тому ОСОБА_1 повернулася проживати у будинок по АДРЕСА_1 .
Отже, з урахуванням наведених обставин, колегія суддів вважає недоведеним факт, що при укладенні договорів дарування, позивач помилялася щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін чи неправильно сприймала фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення і, що вона вважала, що укладає договір довічного утримання, передаючи належне їй майно відповідачу.
Позивач не довела обставин, щодо яких вона помилялася, укладаючи договори дарування, і що ці обставини існували саме на момент вчинення правочину.
Натомість, спір спровокований міжособистісним конфліктом сторін навесні 2022 року, що не може бути підставою для визнання договорів дарування, які були укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із дотриманням норм чинного законодавства, недійними.
Встановлено, що позивач після укладення договору дарування частини житлового будинку продовжує проживати у подарованому будинку. Проте, ця обставина не є безумовною підставою для висновку, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_1 помилилася щодо природи цього правочину. Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16-ц, від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17.
Отже, позивач мала намір на укладення саме договорів дарування на користь свого сина, а не іншого правочину, про що достеменно свідчить зміст укладених правочинів.
Виходячи із наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними договорів дарування, оскільки позивач не довела та судом не встановлено обставин, на які вона посилалась як на підставу позовних вимог.
Колегія суддів відхиляє арґумент апеляційної скарги про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення на укладення договору довічного утримання, оскільки вони не підтверджені будь-якими доказами.
Суд виходить із того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після його укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 676/2884/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 711/11701/17.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції дійшов також правильного висновку про те, що відсутність підстав для задоволення позову щодо визнання договорів дарування за участю позивача є підставою для відмови у скасуванні наступного договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильні висновки суду першої інстанції та не спростовують їх.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390, 391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 30 січня 2023 року.
Головуючий Судді