27 січня 2023 року
м. Хмельницький
Справа № 686/19506/21
Провадження № 22-ц/4820/249/23
Хмельницький апеляційний суд у складі
колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В.
розглянув без повідомлення учасників справи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 листопада 2022 року, суддя Чевилюк З.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,
встановив:
В серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави, відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Обґрунтовуючи позов вказала на те, що протягом 2017 року невстановлена особа, перебуваючи в невідомому місці, шляхом обману, заволоділа належними їй грошовими коштами на загальну суму 92400 грн. 05.04.2018 року вона звернулася із заявою про злочин, передбачений ч. 2 ст. 190 КК України до Металургійного ВП КВП ГУНП в Дніпропетровській області, однак винну особу не було встановлено.
За таких обставин позивач просила стягнути з відповідача 92400 грн., як такі, що були набуті безпідставно.
Крім того, ОСОБА_1 просила суд поновити пропущений з поважних причини строк позовної давності, посилаючись на те, що вона зверталася до правоохоронних органів з метою притягнення ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності, однак її права не були захищені, винна особа до кримінальної відповідальності притягнута не була.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23.11.2022 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що хоча позивачем і доведено зарахування відповідачу належних їй коштів без достатньої правової підстави на загальну суму 6300 грн., однак щодо решти суми позивач доказів не надала. В той же час, ОСОБА_1 пропущено строк позовної давності без поважних причин, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася в 2017 році.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
На обґрунтування скарги апелянт послалася на незаконність оскаржуваного судового рішення, неправильне встановлення судом усіх обставин справи.
Суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тій обставині, що докази перерахування належних їй грошових коштів відповідачу знаходяться у неї, а строк звернення до суду вона пропустила у зв'язку із неможливістю встановлення особи відповідача.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, позивач визнала, що між сторонами виникли договірні зобов'язання щодо надання останній позики, відтак положення Закону щодо кондикційних зобов'язань не можуть бути застосовані. Доводи апелянта щодо неможливості встановити особу відповідача раніше також не є обґрунтованими оскільки як вбачається із двох квитанцій, які позивач долучила до позовної заяви, останній було відомо про особу відповідача. Відповідач не визнає наявності жодних договірних та позадоговірних відносин із позивачем, коштів від позивача не отримував та дізнався про наявність майнових претензій ОСОБА_1 лише після отримання ним позовної заяви.
Розгляд справи судом проведений в порядку ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Встановлено, що ОСОБА_1 протягом 2017 року перерахувала на рахунок ОСОБА_2 грошові кошти в загальному розмірі 92400 грн., із зазначенням призначення платежу «поповнення карткового рахунку».
Зокрема, платежами від 13.01.2017 року та від 29.06.2017 року ОСОБА_1 перерахувала на рахунок ОСОБА_2 2100 грн. та 4200 грн. відповідно.
Решта 29 платежів на загальну суму 87900 грн. було сплачено позивачем через термінал самообслуговування АТ «Ощадбанк» у відповідних сумах.
11.04.2018 року ОСОБА_1 звернулася до Металургійного ВП КВП ГУНП в Дніпропетровській області щодо факту незаконного заволодіння шляхом обману невідомою особою впродовж 2017 року належних їй грошових коштів в сумі 92400 грн.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов'язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.
Суть кондикційного зобов'язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов'язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (стаття 1213 ЦК), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норма глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Отже, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов'язань.
Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах: від 10.09.2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12.09.2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12.12.2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18).
Як вбачається із матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 в суді визнав відсутність договірних та позадоговірних відносин із позивачем ОСОБА_1 . Матеріали справи також не містять доказів щодо існування правової підстави для проведення позивачем передачі власних коштів відповідачу як в момент перерахування коштів на рахунок останнього, так і на час розгляду справи у суді.
Суд першої інстанції, відмовляючи позивачу в позові в частині стягнення 87900 грн., які були перераховані на картковий рахунок відповідача через термінали самообслуговування у зв'язку із недоведеністю, не врахував наступного.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Пунктом 1.2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України 15.12.2004 року № 637, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 року за № 40/10320, визначено, що готівкові розрахунки - платежі готівкою суб'єктів господарювання і фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.
Касові документи - документи (касові ордери та відомості на виплату готівки, розрахункові документи, квитанції програмно-технічних комплексів самообслуговування, відомості закупівлі сільськогосподарської продукції, інші прибуткові та видаткові касові документи), за допомогою яких відповідно до законодавства України оформляються касові операції, звіти про використання коштів, а також відповідні журнали встановленої форми для реєстрації цих документів та книги обліку.
Пунктом 2.5 вказаного Положення визначено, що якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунку шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунок інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів безготівковими.
Відповідно до пункту 2.1. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01.06.2011 року № 174 (далі - Інструкція № 174), передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
Колегія суддів апеляційного суду вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо відсутності доказів на підтвердження сплати позивачем на рахунок відповідача решти коштів, хоча сума та дата сплати цих коштів зазначена у відповідних квитанціях із терміналів самообслуговування та була долучена позивачем до справи.
Так, як вбачається зі змісту квитанцій терміналу самообслуговування АТ «Ощадбанк», ОСОБА_1 на картковий рахунок із останніми цифрами: «0675» перераховано: 24.01.2017 року - 2109,40 грн., 01.02.2017 року - 2099,45 грн., 09.02.2017 року - 2099,45 грн., 22.02.2017 року - 2099,45 грн., 07.03.2017 року - 2099,45 грн., 27.03.2017 року - 2099,45 грн., 28.03.2017 року - 2099,45 грн., 29.03.2017 року - 2099,45 грн., 30.03.2017 року - 2099,45 грн., 03.04.2017 року -2099,45 грн., 07.04.2017 року - 2109,40 грн., 10.04.2017 року - 2099,45 грн., 11.04.2017 року - 2099,45 грн., 18.04.2017 року - 2099,45 грн., 21.04.2017 року - 2099,45 грн., 24.04.2017 року - 2099,45 грн., 25.04.2017 року - 2099,45 грн., 26.04.2017 року - 4198,90 грн., 27.04.2017 року - 4198,90 грн., 10.05.2017 року - 4198,90 грн., 11.05.2017 року - 4198,90 грн., 02.06.2017 року -4198,90 грн., 06.06.2017 року - 4198,90 грн., 08.06.2017 року - 4198,90 грн., 16.06.2017 року - 4198,90 грн., 22.06.2017 року - 4198,90 грн., 18.07.2017 року - 4198,90 грн., 25.07.2017 року - 4198,90 грн., 09.10.2017 року - 4198,90 грн., що в загальній сумі склало 86097,35 грн.
Відповідні операції по зарахуванню коштів збігаються із інформацією, яка міститься у виписці по банківському рахунку відповідача № НОМЕР_1 . Вказаний банківський рахунок також зазначено в квитанціях про здійснення касової операції наданих позивачем від 13.01.2017 року на суму 2100 грн. та від 29.06.2017 року на суму 4200 грн., зі змісту яких, серед іншого, вбачається номер карткового рахунку відповідача № НОМЕР_2 , останні цифри якого збігаються із останніми цифрами вищезазначених квитанцій із терміналу самообслуговування поповнюваного позивачем рахунку.
Оскільки позивачем надано до суду в якості доказів квитанції про перерахування відповідних коштів на рахунок відповідача, що є касовими документами та підтверджують внесення готівки у відповідному розмірі в термінал банку і відповідний перерахунок даних коштів на особовий рахунок відповідача, чого останній в суді не спростував, колегія суддів дійшла висновку про доведеність ОСОБА_1 обставин щодо перерахування нею коштів на рахунок ОСОБА_2 через термінал самообслуговування шляхом внесення готівки у розмірі 86097,35 грн.
Що стосується висновків суду про сплив позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10.06.2015 року у справі № 6-267цс15, від 29.10.2014 року у справі № 6-152цс14.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача щодо пропуску позовної давності через неможливість встановити особу відповідача, в тому числі через неефективність досудового розслідування.
В той же час, як вбачається зі змісту квитанцій від 13.01.2017 року та 29.06.2017 року, ОСОБА_1 було відомо про особу ОСОБА_2 , зокрема, його прізвище, ім'я та по батькові, а також реєстраційним номер облікової картки платника податків останнього, що спростовує доводи позивача про поважність причин пропуску ним строку позовної давності.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, застосовуючи строк позовної давності та відмовляючи у задоволенні позову з причин спливу відповідного строку не врахував наступне.
Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) на всій території України з 12.03.2020 року установлено карантин, правовий режим якого діє до сьогодні.
За таких обставин, враховуючи, що строк позовної давності щодо кожного з 31 платежу почав свій перебіг на наступний день після відповідного перерахування коштів, наслідки спливу позовної давності підлягають застосуванню до платежів ОСОБА_1 , вчинених до 12.03.2017 року.
Так, зокрема, позивачем на рахунок відповідача було перераховано грошові кошти в розмірах 2100 грн., (13.01.2017 року), 2109,40 грн., (24.01.2017 року), 2099,45 грн., (01.02.2017 року), 2099,45 грн., (09.02.2017 року), 2099,45 грн., (22.02.2017 року), 2099,45 грн., (07.03.2017 року), відтак, саме щодо вказаних платежів, що в сумі становлять 12607,20 грн., ОСОБА_1 було пропущено строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
В решті суми, яка становить 79790,15 грн., (92397,35 грн.-12607,20 грн.), позивачем строк позовної давності не пропущено, відтак відповідна сума підлягає стягненню на його користь з відповідача.
Оскільки суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, невірно застосував норми матеріального права, тому оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до положень ст.ст. 137, 141 ЦПК України, враховуючи часткове задоволення позову, понесення позивачем витрат на правову допомогу, про відшкодування яких зазначено апелянтом в апеляційній скарзі, а також враховуючи відсутність клопотання відповідача про зменшення відповідних витрат, апеляційний суд проводить розподіл судових витрат наступним чином.
Позовні вимоги задоволено частково, на 86,35% (79790,15/92400х100%), відтак з відповідача на користь позивача за розгляд справи в суді першої інстанції підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову в розмірі 1189,90 грн. (86,35%х(924 грн. +454 грн.)/100%), а також витрати на правову допомогу в розмірі 10362 грн. (12000 грн.х86,35%/100%).
В суді апеляційної інстанції позивачем сплачено 1386 грн. судового збору та надано докази щодо понесення витрат на правову допомогу в розмірі 4000 грн. Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь позивача за розгляд справи в суді апеляційної інстанції підлягає стягнення 1196,81 грн. (86,35%х(1386 грн.)/100%), а також витрати на правову допомогу в розмірі 3454 грн. (4000 грн.х86,35%/100%).
Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 ), на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) 79790 грн. 15 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1189,90 грн. судових витрат по сплаті судового збору та 10362 грн. судових витрат понесених на правничу допомогу в суді першої інстанції.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1196,81 грн. судових витрат по сплаті судового збору та 3454 грн. судових витрат понесених на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
Т.В. Спірідонова