25 січня 2023 р. № 400/1665/19
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Бульби Н.О. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, вул. Фалєєвська, 14, м. Миколаїв, 54001,
про:визнання бездіяльності протиправною; зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації в Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною і зобов'язання перерахувати й виплатити суддівську винагороду.
Позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди та всіх її складових (посадового окладу, доплати до посадового окладу за вислугу років та матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу) за вирахуванням вже отриманих сум суддівської винагороди за минулі періоди у таких розмірах:
- з 01.01.2015 по 31.12.2015, виходячи з розміру окладу 15 мінімальних заробітних плат, який встановлений на 01.01.2015 та складає 18270 грн (вісімнадцять тисяч двісті сімдесят гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 30%;
- з 01.01.2016 по 31.12.2016, виходячи з розміру окладу 15 мінімальних заробітних плат, який встановлений на 01.01.2016 та складає 20670 грн (двадцять тисяч шістсот сімдесят гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 30%;
- з 01.01.2017 по 31.12.2017, виходячи з розміру окладу 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлений на 01.01.2017 та складає 24000 грн (двадцять чотири тисячі гривень), із доплатою за вислугу років за період з 01.01.2017 по 12.04.2017 - в розмірі 30%, а з 13.04.2017 - у розмірі 40%;
- з 01.01.2018 по 03.12.2018, виходячи з розміру окладу 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлений на 01.01.2018 та складає 26430 грн (двадцять шість тисяч чотириста тридцять гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 40%.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Вказане рішення залишене без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року.
Постановою Верховного Суду від 04.10.2022 рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року скасовано, а справу №400/1665/19 направлено на новий розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду.
16.11.2022 згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями справу №400/1665/19 передано на розгляд судді Бульби Н.О.
Ухвалою суду від 18.11.2022 справу прийнято до свого провадження. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.
Відповідно до п. 1 наказу Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.04.2022 № 16-о «Про тимчасове припинення відправки поштової кореспонденції Миколаївського окружного адміністративного суду в умовах воєнного стану» відправку вихідної кореспонденції Миколаївського окружного адміністративного суду засобами поштового зв'язку тимчасово припинено.
Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористався.
Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив наступне.
15 лютого 2010 року Указом Президента України №162/2010 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Корабельного районного суду міста Миколаєва строком на 5 років.
У період з 16 лютого 2015 року до 2 листопада 2017 року ОСОБА_1 , внаслідок закінчення п'ятирічного строку не мав повноважень на відправлення правосуддя, у зв'язку із чим наказом голови Корабельного районного суду міста Миколаєва №14-о від 31 березня 2015 року йому припинено виплату доплати за вислугу років у розмірі 30% від посадового окладу.
2 листопада 2017 року Указом Президента України №348/2017 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Корабельного районного суду міста Миколаєва безстроково.
3 листопада 2017 року відновлено виплату ОСОБА_1 доплати за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу.
4 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав неконституційними частину положень статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.
У зв'язку із ухваленням вказаного рішення 5 квітня 2019 року та 3 травня 2019 року ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявами про перерахунок його суддівської винагороди.
Листами від 15 квітня 2019 року і від 4 квітня 2019 року відповідач відмовив позивачу у проведенні такого перерахунку.
Не погоджуючись з указаними діями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Судом встановлено, що правовою підставою позову є отримання ним суддівської винагороди у незаконно обмеженому розмірі, що, на його переконання, є збитками у вигляді упущеної вигоди (доходів, які він міг реально отримувати, якби право не було порушено).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що саме у зв'язку з прийняттям державою норми права, у подальшому визнаної Конституційним Судом України такою, що не відповідає Основному Закону (є неконституційною) йому були завдані збитки у виді упущеної вигоди, яка складається з недоотримуваної частини суддівської винагороди.
Правовими підставами цього позову позивач визначив положення статті 152 Конституції України (ч. 3 ст. 152 К Конституції України), а також статті 1175 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відповідно до частини першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Таким чином, поняття "збитки" включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити нарахування і виплату тої частини суддівської винагороди, що, на думку позивача, і є збитками у вигляді упущеної вигоди.
Частиною третьою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI, в її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно:
з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Вказаний Закон неодноразово змінювався, зокрема, був викладений у новій редакції Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.
У вказаній редакції частиною третьою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду визначається в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Частиною десятою вказаної статті Закону передбачалося, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 вищевказані положення були визнані неконституційними.
Згідно з п. 1 резолютивної частини цього рішення, Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Водночас пунктом 2 цього рішення Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами, а саме: частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв'язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду.
Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відповідно до статті 1175 цього Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Згідно з частинами першою-другою статті 22 цього Кодексу особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За правилами частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Повноваження адміністративних судів перевіряти законність прийняття рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних можуть бути реалізовані лише в межах заявлених позовних вимог.
В постанові Верховного Суду від 04.10.2022 зазначено, що позивач доводить свої позовні вимоги з покликанням, зокрема, на частину третьою статті 152 Конституції України і статті 1175 Цивільного кодексу України.
Одночасно, як вказано у постанові Верховного Суду від 04.10.2022, судами попередніх інстанцій вирішено спір, не надаючи оцінку правовим підставам заявленого позивачем позову, тобто крізь призму зовсім інших правових норм. Зокрема, суди установили фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин, застосувавши положення інших нормативно-правових актів, які не регулюють питання відшкодування упущеної вигоди.
При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові й встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.
Відповідно до ч. 5 ст. 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Таким чином, оцінивши доводи позивача з посиланням на фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.
Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (зокрема, постанова від 3 липня 2018 року в справі №826/27224/15). Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник за аналогічних фактичних обставин, що й розглядуваний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, зокрема, таке. У вказаній справі, позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв'язку з несвоєчасною виплатою.
Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати.
Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України.
Враховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, а також незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв'язку з виплатою позивачу суддівської винагороди у розмірі, меншому ніж він сподівався.
На підставі вищевикладеного, суд вважає, що цей спір не є спором про відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання за ним права та стягнення коштів на відшкодування матеріальної та моральної шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач обґрунтовував свої вимоги саме через призму понесення ним збитків у вигляді матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з визнанням неконституційним положень частини третьої статті 133 Закону №2453-VІ та просив стягнути кошти на відшкодування такої шкоди відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України.
Суд вважає за необхідне звернути увагу позивача на те, що скасування нормативно-правового акту передбачає втрату його чинності з моменту його прийняття, визнання ж закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом України рішення про це.
Таким чином, у разі визнання закону неконституційним, він втрачає чинність не раніше дня ухвалення такого рішення, тобто залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв'язку з цим правова основа правовідносин, що діяли в цей період, залишається легітимною і в розумінні статті 1175 ЦК України не має наслідком відшкодування шкоди у зв'язку з їх застосуванням протягом періоду дії.
Крім того, оскільки визнання закону неконституційним не має наслідком відшкодування матеріальної шкоди, то недоотриманий позивачем дохід не може вважатись збитками у розумінні статті 22 ЦК України.
Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Зважаючи на викладене, суд вважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту у спірних правовідносинах, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Судові витрати розподіляються відповідно до ст.139 КАС України.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (вул. Фалеєвська, 14, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 26299835) відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 25.01.2023.
Суддя Н.О. Бульба