Дата документу 24.01.2023 Справа № 334/8094/18
Єдиний унікальний №334/8094/18 Головуючий у 1 інстанції: Турбіна Т.Ф.
Провадження № 22-ц/807/299/23 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«24» січня 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Рикун А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відновлення меж земельної ділянки,
В жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про відновлення меж земельної ділянки.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що їй на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 17.11.2009 року, виданого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куропятніковою Т.М., реєстровий № 2-471.
Житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,0987 кв.м., кадастровий номер ділянки 2310100000:04:005:0308, яка передана у власність відповідно до рішення Запорізької міської ради від 25 травня 2016 року №54/34 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 ».
Відповідач сусід ОСОБА_2 у 2017 році на межі між ділянками АДРЕСА_2 та № 3 демонтував існуючу межову споруду (дерев'яний штахетник) та самовільно побудував збірний бетонний паркан, без попереднього узгодження з нею як суміжним землевласником, з частковим зайняттям її земельної ділянки АДРЕСА_1 .
Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району у листі від 07 вересня 2018 року №Г-0886 підтвердила порушення з боку відповідача меж її земельної ділянки.
Факт порушення межі земельної ділянки АДРЕСА_1 з боку земельної ділянки АДРЕСА_2 підтверджено проведеними КП «Градпроект» точними вимірюваннями та винесення меж земельної ділянки АДРЕСА_1 в натурі (на місцевості), про що свідчить топографічна зйомка, а саме під час будівництва збірного бетонного паркану заввишки 2 метри ОСОБА_2 були порушені межі земельної ділянки АДРЕСА_1 розмірами 0,19 м х 20,74 м х 0,03 м х 20,74 м.
На підставі зазначеного просила: зобов'язати ОСОБА_2 відновити межі земельної ділянки згідно Плану меж земельної ділянки, доданого до висновку КП «Градпроект» від 23.08.2018 року (дані топографічної зйомки) шляхом демонтажу бетонного паркану розміром 20,74 м на відстань 0,19 м та 0,03 м, стягнути з відповідача судовий збір в сумі 704,80 грн. та витрати на проведення топографо-геодезичної зйомки в сумі 1617,60 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на недоведеність прав відповідача на будинок та земельну ділянку, неналежну оцінку доказів, порушення норм процесуального права, зокрема, недоведеність повноважень представників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , нікчемність ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08 серпня 2022 року, надмірну тривалість судового розгляду, порушення судом строку направлення рішення суду до Єдиного державного реєстру судових рішень, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення суду.
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що процесуальні порушення, зазначені ОСОБА_1 , не впливають на розгляд справи по суті, обов'язок обґрунтування можливості відновлення меж земельної ділянки та наявності необхідних умов для відновлення згідно з ЦПК України покладений на позивача, суд першої інстанції належним чином оцінив докази у справі.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що стороною позивача не доведено достатніми і беззаперечними доказами обставини, які мають значення для вирішення цього спору.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.
Матеріалами справи підтверджено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 17.11.2009 року, виданого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куропятніковою Т.М., реєстровий № 2-471, ОСОБА_1 належить житловий будинок АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначений будинок за ОСОБА_1 зареєстровано в ОП ЗМБТІ, що підтверджується витягом про реєстрацію прав власності на нерухоме майно (а.с.6-7).
Відповідно до рішення Запорізької міської ради від 25.05.2016 року №54/34 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 » земельна ділянка, розташована за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2310100000:04:005:0308, площею 0,0987 кв.м, передана у власність ОСОБА_1 , що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру, Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с.70).
Відповідач ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого, відповідно, на суміжній земельній ділянці, площею 925 метрів, що підтверджується копіями свідоцтв про право на спадщину: від 02 червня 2009 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , виданого державним нотаріусом Другої державної нотаріальної контори Білик О.В., зареєстрованого в реєстрі за №79 на 1/2 частку будинку; від 02 червня 2009 року після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , виданого державним нотаріусом Другої державної нотаріальної контори Білик О.В., зареєстрованого в реєстрі за №80 на 1/2 частку будинку (т.2, а.с. 12,14).
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що у 2017 році ОСОБА_2 демонтував існуючу між ділянками АДРЕСА_2 та № 3 межову споруду (дерев'яний штахетник) та побудував збірний бетонний паркан.
З листа Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради від 13.07.2017 №1314/02-03 вбачається, що ОСОБА_1 відкликала свій підпис на приватизацію земельної ділянки суміжному землекористувачу по АДРЕСА_2 ОСОБА_2 (т.1, а.с.15, 39-40).
За зверненням ОСОБА_1 представниками районної адміністрації в межах повноважень 11.04.2018 року було проведено обстеження земельної ділянки АДРЕСА_1 , внаслідок якого за результатами вимірювання рулеткою не виявлено факту встановлення ОСОБА_2 паркану з частковим зайняттям земельної ділянки АДРЕСА_3 . Для проведення точних вимірювань ОСОБА_1 рекомендовано звернутись до сертифікованого інженера-геодезиста щодо встановлення меж земельної ділянки АДРЕСА_1 в натурі, відповідно до технічної документації із землеустрою, та закріплення їх межовими знаками (т.1, а.с.17-18).
Суд першої інстанції надав належну оцінку Акту обстеження земельної ділянки від 11.04.2018 року, затвердженому Головою PA ЗMP по Дніпровському району, згідно якого не виявлено зайняття земельної ділянки позивача - ОСОБА_2 (відповідачем).
При цьому зазначеним Актом встановлено, що відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки АДРЕСА_4 відстань межі складає 20,23 метри, а відповідно до замірів паркану, встановленого між ділянками складає 20,30 метрів.
У листі від 07.09.2018 року №Г-0886 районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району зазначила про порушення з боку відповідача меж земельної ділянки позивачки, посилаючись на проведені КП «Градпроект» вимірювання та винесення меж земельної ділянки АДРЕСА_1 в натурі (на місцевості), відповідно до технічної документації із землеустрою та топографічної зйомки, зокрема встановлення факту порушення межі земельної ділянки АДРЕСА_1 розмірами 0,19 м х 20,74 м х 0,03 м х 20,74 м під час будівництва збірного бетонного паркану ОСОБА_2 (т.1, а.с.11).
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частиною першою статті 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За приписами частин другої та третьої статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Крім того, частиною другою статті 95 ЗК України встановлено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналогічне право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів передбачене частиною першою статті 4 ЦПК України.
Таким чином, при розгляді справи суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 18 травня 2021 року у справі № 369/1471/18.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини п'ятої статті 177 ЦПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо недоведеності достатніми і належними доказами позовних вимог, оскільки у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження того, що право позивачки порушене.
При цьому, слід зазначити, що для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.
Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц.
Як передбачено частиною четвертою статті 81 ЦПК України, рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Згідно положень статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
Матеріали справи не містять належних доказів - експертного висновку, на підставі якого можна було б встановити порушення меж земельної ділянки АДРЕСА_1 з боку земельної ділянки АДРЕСА_2 .
Разом з тим, із клопотанням про призначення судової експертизи у справі для підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 не зверталася ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції неодноразово роз'яснювались позивачу його права, в тому числі право заявляти клопотання про призначення відповідної судової експертизи.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з наданого позивачем топографічного знімку земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:04:005:0308 від 23.08.2018 року суду неможливо встановити факт порушення межі спірної земельної ділянки, оскільки для з'ясування зазначених обставин необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право.
Враховуючи відсутність відповідного висновку експерта або спеціаліста, апеляційний суд доходить до висновку про не доведення позивачем заявлених позовних вимог.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
За приписами статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язком також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо в справі необхідно встановити: 1) характері ступень ушкодження здоров» я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це не має відповідних документів і неможливо їх одержати.
Таким чином, твердження апеляційної скарги про обов'язок суду призначити судову експертизу з власної ініціативи, колегія суддів вважає неприйнятними з огляду на положення статті 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства, обов'язку кожної сторони довести обставини, які мають значенння для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, передбаченого ст.12 ЦПК України, а також з огляду на вимоги статті 105 ЦПК України, якими визначено підстави для обов'язкового призначення експертизи судом.
Отже, саме на позивача, як на сторону яка заявила позовну вимогу про відновлення меліс земельної ділянки покладено обов'язок обгрунтування можливості відновлення меж земельної ділянки та наявність необхідних умов для відновлення меж земельної ділянки.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення (відновлений) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Згідно з п. 2.1 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі розробленої та затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок або проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Пунктом 2.8 Інструкції передбачено, що технічна документація із землеустрою включає: пояснювальну записку, яка містить опис місця розташування земельної ділянки, відомості про власника (користувача) земельної ділянки, відомості про виконавця (виконавців), реквізити відповідних ліцензій, необхідних для виконання робіт, відомості про власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, стислий опис виконаних робіт; технічне завдання на встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (додаток 1); копію документа, що посвідчує фізичну особу, або копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи; копію документа, що посвідчує право на земельну ділянку; матеріали польових топографо-геодезичних робіт; план меж земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки, на якому відображаються зовнішні межі земельної ділянки із зазначенням власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, усі поворотні точки меж земельної ділянки, лінійні проміри між точками по межах земельної ділянки, межі вкраплених земельних ділянок із зазначенням їх власників (користувачів). На бажання замовника замість плану меж земельної ділянки може складатися кадастровий план земельної ділянки; перелік обмежень у використанні земельної ділянки і наявні земельні сервітути; у разі необхідності документ, що підтверджує повноваження особи діяти від імені власника (користувача) земельної ділянки при встановленні меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання, який включається до документації із землеустрою після виконання робіт із встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками.
За приписами ст. 198 ЗК України кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в відновлений меж земельної ділянки на місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану.
За змістом пункту 3.12 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.
Отже, для обґрунтування позовних вимог щодо відновлення меж земельної ділянки позивач мав замовити комплекс заходів, передбачених чинним законодавством для відновлення меж ділянки, які б включали в себе: проведення кадастрової зйомки, геодезичне встановлення меж земельної ділянки, встановлення межових знаків і обов'язкове залучення суміжних землекористувачів під час проведення даних заходів.
Проте, на підтвердження позовних вимог позивач надав топографічну зйомку, здійснену на замовлення третьої особи, виконану начальником сектору КП «Градпроект» Недвига C.M. та ОСОБА_7 , яка не містить висновків щодо порушення відповідачем меж земельної ділянки. Посилання позивача на окремі позначки на цьому плані є лише припущеннями. Дана схема жодним чином не відповідає процедурі за якою можливе відновлення меж земельної ділянки відповідно до вимог вищенаведених нормативних актів.
Суд першої інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень в розумінні вимог ч.3 ст.376 ЦПК України апеляційним судом не встановлено.
Доводи апеляційної скарги щодо нікчемності ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08 серпня 2022 року, тривалого розгляду справи у суді першої інстанції та неналежного підтвердження повноважень представника Монастирного П.П. є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.
Посилання в апеляційній скарзі на тривале оприлюднення оскаржуваного рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не може бути прийняте до уваги, оскільки порушення порядку опублікування судом судових рішень є підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження. Натомість, зазначене не впливає на законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні.
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 серпня 2022 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 26 січня 2023 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
І.В. Кочеткова