25 січня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/9592/22 пров. № А/857/14234/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Заверухи О.Б.,
суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,-
суддя (судді) в суді першої інстанції - Гулкевич І.З.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - не вказано,
12 липня 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 лютого 2021 року по 21 червня 2022 року; стягнути на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 27 лютого 2021 року по 21 червня 2022 року, у розмірі 99000,00 грн з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 встановлено, що при звільненні з військової служби йому протиправно не нараховано та не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 лютого 2021 року, у зв'язку з чим відповідача зобов'язано нарахувати та виплатити таку індексацію. Вказує, що відповідач не здійснив своєчасний розрахунок при звільненні, повний розрахунок здійснено лише 22 червня 2022 року. Вважає, що відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 лютого 2021 року по 21 червня 2022 року у сумі 99000,00 грн з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.12.2021 року по 21.06.2022 року. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні з 13.12.2021 року по 21.06.2022 в сумі 49955 грн. 20 коп. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні. Оскільки остаточний розрахунок з позивачем за рішенням суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 проведений відповідачем тільки 22 червня 2022 року, то періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, враховуючи рішення суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/408/22 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, є період з 13 грудня 2021 року до 21 червня 2022 року. З огляду на викладені обставини, з урахуванням принципу справедливості та співмірності, суд першої інстанції прийшов до висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 49955,20 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника. Право на виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні виникло у позивача не у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби, а у зв'язку з невиконанням відповідачем вимог трудового законодавства щодо виплати працівнику при його звільненні всіх належних йому сум. Зважаючи на викладене, відсутні підстави для стягнення з відповідача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Не погодившись з прийнятим рішенням, військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що у спірних правовідносинах відсутні підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченою статтею 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вказує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року по справі № 380/408/22 стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 лютого 2022 року по 12 грудня 2021 року у сумі 31342 грн 05 коп., у задоволенні решти частини позовних вимог відмовлено. Зазначає, що за один той же проміжок часу, а саме 27 лютого 2021 року до 12 грудня 2021 року, позивач намагається повторно отримати середнє грошове забезпечення (середній заробіток) по відношенню до отриманої індексації грошового забезпечення. Вважає, що ці два позови, пред'явлені позивачем, є тотожними, оскільки пред'явлені у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржене, тому в апеляційному порядку не переглядається.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом Командувача повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » по особовому складу від 05 лютого 2021 року № 9 старшого лейтенанта ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас, а згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 39 від 26 лютого 2021 року виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (а.с.7).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 визнано протиправним дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 лютого 2021 року. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 лютого 2021 року з врахуванням січня 2008 року та березня 2018, як базових місяців для розрахунку із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 15.01.2004 № 44. Зобов'язано військову НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.
22 червня 2022 року на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 відповідач виплатив позивачу 50565,24 грн нарахованої за рішенням суду індексації грошового забезпечення, перерахувавши зазначену суму на картковий рахунок позивача (а.с.35).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/408/22 стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 27.02.2021 по 12.12.2021 у сумі 31342 грн 05 коп; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено повністю.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 грудня 2021 року по 21 червня 2022 року, а також стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні з 13 грудня 2021 року по 21 червня 2022 в сумі 49955 грн. 20 коп.
Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно із ч. 4 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Частиною 2 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно із ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення 26 лютого 2021 року, а індексація грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2021 року виплачена йому відповідачем 22 червня 2022 року.
Отже, станом на день виключення зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2021 року.
Разом із тим, приписами наведених правових актів не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, колегія суддів звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст. 116 цього Кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 цієї ж статті визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що норми ст. 116 та ст. 117 КЗпП України хоча і є загальними, однак поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи з військової служби.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.
З матеріалів справи слідує, що з позивачем проведено повний розрахунок при звільненні лише 22 червня 2022 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції про те, що до спірних правовідносин слід застосувати положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення з військової служби позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.
Одночасно, колегія суддів зазначає, що відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, на переконання колегії суддів, доводи скаржника про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів ст. 117 КЗпП України є безпідставними.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку із працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме: виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу.
Із матеріалів справи слідує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії задоволено повністю. Визнано протиправним дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 лютого 2021 року. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 лютого 2021 року з врахуванням січня 2008 року та березня 2018, як базових місяців для розрахунку із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 15.01.2004 № 44. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.
На виконання вказаного рішення суду відповідач 13 грудня 2021 року нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 31621,69 грн та 22 червня 2022 року в розмірі 50565,24 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/408/22 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 27.02.2021 по 12.12.2021 у сумі 31342 грн 05 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено повністю.
Оскільки остаточний розрахунок з позивачем за рішенням суду від 31 серпня 2021 року у справі № 380/12768/21 проведено відповідачем тільки 22 червня 2022 року, то колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, враховуючи рішення суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/408/22 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, є період з 13 грудня 2021 року до 21 червня 2022 року.
Доводи скаржника про те, що позивач намагається повторно отримати середнє грошове забезпечення по відношенню до отриманої індексації грошового забезпечення за один той же проміжок часу, а саме з 27 лютого 2021 року до 12 грудня 2021 року, є необгрунтованими, оскільки судом першої інстанції, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року у справі № 380/408/22, відмовлено у задоволення позовних вимог за період з 27 лютого 2021 року по 12 грудня 2021 року.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Вказаний період з 13 грудня 2021 року до 21 червня 2022 року становить 129 робочих днів.
Згідно з довідкою про доходи від 07 квітня 2021 року № 268 заробітна плата позивача за останні два місяці перед звільненням (грудень 2020 року, січень 2021 року) становила 33077,70 грн (16538,85 грн + 16538,85 грн) (а.с.8).
Таким чином, середньоденний заробіток позивача становить 806,77 грн (33077,70 грн /41 робочих дні).
Враховуючи, що недоплачена сума грошового забезпечення становить 50565,24 грн і є меншою, ніж середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 104073,33 грн (129 робочий день*806,77 грн) суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин принцип співмірності.
Проте, в порівнянні із виплаченою сумою індексації грошового забезпечення у розмірі 50565,24 грн, суму у розмірі 104073,33 грн не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такої простроченої виплати.
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вищевказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 50565,24 грн./ 104073,33 грн. (індексація грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) =0,48.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 806,77 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,48 х 129 (дні затримки розрахунку) = 49955,20 грн.
З огляду на викладені обставини, з урахуванням принципу справедливості та співмірності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 49955,20 грн з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.
Щодо посилання скаржника на рішення Європейського суду з прав людини від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду у рішенні від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Тому вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналізуючи фактичні обставини справи у сукупності з приписами нормативно-правових актів та враховуючи правову позицію, що викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 13 грудня 2021 року по 21 червня 2022 року. При цьому, суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин принцип співмірності і з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком позивача, та обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача 49955 грн 20 коп.
Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року у справі № 380/9592/22 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. Б. Заверуха
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін
Повне судове рішення складено 25 січня 2023 року