Справа № 560/9837/22
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Шевчук О.П.
Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.
25 січня 2023 року м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Шидловського В.Б.
суддів: Курка О. П. Боровицького О. А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №221350004040 від 18.07.2022 року про відмову в призначенні пенсії за вислугою років.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати до спеціального стажу ОСОБА_1 період роботи з 19.02.1999 по 07.12.2020 на посаді секретаря Сахновецької сільської ради Старокостнятинівського району Хмельницької області.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області призначити ОСОБА_1 з 11.07.2022 року пенсію за вислугою років згідно п.е ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-XII від 05.11.1991року, із змінами та доповненнями.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 992 (дев'ятсот дев'яносто дві) грн 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, також неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 11.07.2022 звернулася до Головного Управління Пенсійного Фонду в Хмельницькій області з заявою про призначення пенсії за вислугу років.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 18.07.2022 № 221350004040 позивачці повідомили про те, що право на пенсію по вислузі років у неї відсутнє, оскільки наявний спеціальний стаж є меншим ніж необхідний 26 років 6 місяців.
Також вказано, що працівники, які на день набуття чинності цього Закону, тобто на 11.10.2017, набули не менше як 26 років 6 місяців спеціального стажу, можуть скористатися правом виходу на пенсію за вислугу років при досягненні відповідного пенсійного віку.
Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон №1788) гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
За змістом статті 2 Закону №1788 одним із видів державних пенсій є пенсії за вислугу років.
Статтею 51 цього Закону передбачено, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на них (частина друга 2 статті 7 Закону №1788).
Частиною 1 статті 52 Закону №1788 визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.
Пунктом "е" частини першої статті 55 Закону №1788 було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Законом України від 02 березня 2015 року №213-VIIІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (далі - Закон №213-VIII) статтю 55 Закону №1788-ХІІ викладено в новій редакції. Так право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
Законом України від 24 грудня 2015 року №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №911-VIII) внесено зміни до статті 55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у пункті "е" в абзаці першому слова незалежно від віку замінено словами та цифрами після досягнення 55 років і; доповнено абзацами дванадцятим-двадцять п'ятим. Так, пункт "е" у зазначеній редакції визначав, що працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилисиборній посаді в місцевій раді, а визначено , що стаж за вислугою років становить 6 років 5 місяців 18 днів. У рішенні відповідач посилається на ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788, якою передбачено, що право на пенсію за вислугою років мають незалежно від віку, за наявності вислуги років до 11.10.2017 не менше 26 років 6 місяців.
Із прийняттям Закону №213-VIII підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктами "д", "е", "ж" статті 55 Закону №1788-ХІІ, а Закон №911-VIII встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - для працівників освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення (пункт "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ) за переліком, що затверджується у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII.
За приписами пункту "е" частини 1 статті 55 Закону №1788-ХІІ, у відновленій редакції, після рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 , право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України, ухвалюючи рішення від 04 червня 2019 року №2-р/2019, яким визнав неконституційними положення пункту "а" статті 54, положення статті 55 Закону №1788-ХІІ (зі змінами, внесеними Законами №213-VIII, №911-VIII), якими було встановлено обмеження щодо віку та стажу при призначенні пенсії за вислугу років, вказав, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об'єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов'язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.
Позиція Конституційного Суду України, викладена в цьому рішенні, полягає в тому, що втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років. Мета призначення пенсії за вислугу років - забезпечити потрібні умови життя особам, робота яких пов'язана зі швидкою втратою професійних навичок (працездатності), що може настати до досягнення цими особами віку, потрібного для набуття права на пенсію за віком. Призначення пенсії за вислугу років є додатковою соціальною гарантією для осіб, які в особливих умовах виконували певні професійні функції. Конституційний Суд України вважає, що при запровадженні юридичного регулювання, за яким окремим працівникам освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення встановлено додатковий віковий критерій виходу на пенсію - 50 та 55 років, як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років, законодавець не мав об'єктивних підстав.
Відповідно до статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Тобто, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров'я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров'я і безпеки оточуючих.
З аналізу наведених правових норм, Конституційний Суд України дійшов висновку, що втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону №1788-ХІІ - 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Відтак, Конституційний Суд України визнав зазначені зміни неконституційними та ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.
Отже, на день звернення 11.07.2022 позивачки до відповідача, пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, незалежно від віку, при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років, що дає право на призначення даного виду пенсії.
Зі змісту рішення ГУ ПФУ в Дніпропетровській області №221350004040 від 18.07.2022 встановлено, що позивачці відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу. При цьому, період її роботи з 19.02.1999 по 07.12.2020 на посаді секретаря Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області не зараховано до спеціального стажу.
Згідно ч.4 ст.33 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" 11 липня 2002 року № 93-IV, із змінами та доповненнями, час роботи депутата у місцевій раді на постійній основі зараховується до загального і безперервного стажу роботи (служби) депутата, а також стажу роботи (служби) за тією спеціальністю, за якою він працював до обрання на виборну посаду в раді.
Постановою Кабінету Міністрів України №909 від 04.11.1993 затверджено Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років.
На підставі записів трудової книжки серія НОМЕР_1 , ОСОБА_1 від 07.01.1988 суд встановив, що позивачка в період з 19.02.1999 по 07.12.2020 працювала на виборній посаді секретаря Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07.06.2001 № 2493-III, посадами в органах місцевого самоврядування є, серед іншого, виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою.
Частиною 1 статті 49 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР встановлено, що повноваження депутата ради починаються з моменту офіційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради рішення про підсумки виборів та визнання повноважень депутатів і закінчуються в день першої сесії ради нового скликання. Повноваження депутата можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР секретар сільської, селищної, міської ради працює в раді на постійній основі. Секретар ради обирається радою з числа її депутатів на строк повноважень ради за пропозицією відповідного сільського, селищного, міського голови.
Колегія суддів зазначає, що позивачка з 18.02.1999 року була звільнена з посади вчителя української мови та літератури в зв'язку із обранням на посаду секретаря Сахновецької сільської ради, а посада вчителя передбачена пунктом 1 Переліку № 909.
Таким чином, оскільки позивачка, як встановлено судом вище, до обрання на виборну посаду працювала на посаді, яка передбачена Переліком №909 та робота на якій дає право на призначення пенсії за вислугу років як працівнику освіти, період її роботи з 19.02.1999 по 07.12.2020 на посаді секретаря Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області також підлягає зарахуванню до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років як працівнику освіти.
Колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта, щодо не зарахування позивачці стажу роботи за період з квітня 2013 року по березень 2016 року на посаді секретаря Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області оскільки в реєстрі застрахованих осіб відсутня інформація про нараховану заробітну плату та сплачені страхові внески за цей період.
Суд зазначає, що статтею 62 Закону №1788 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутністю трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).
Пунктом 1 Порядку № 637 визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку № 637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Отже, відомості про наявність у позивача стажу роботи в першу чергу, підтверджуються записами в трудовій книжці, і лише за відсутності таких записів - відповідними довідками з місця роботи та іншими документами, які містять відомості про періоди роботи.
Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV) передбачене право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
За приписами статті 1 Закону №1058-IV у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачуються чи сплачувалися у встановленому законом порядку страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та до накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески; страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
Згідно із статтею 20 Закону №1058-IV страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Суд зазначає, що до страхового стажу зараховується період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески. При цьому, порушення страхувальником вимог законодавства щодо порядку та строків сплати страхових внесків (у зв'язку із чим утворилася заборгованість зі сплати таких внесків) тягне негативні наслідки лише щодо самого страхувальника (зокрема, у вигляді сплати недоїмки, штрафних санкцій та пені, а у разі їх наявності - сплачені ним суми єдиного внеску зараховуються в рахунок сплати недоїмки, штрафів та пені у порядку календарної черговості їх виникнення) та не може мати негативних наслідків для застрахованої особи у вигляді не зарахування до страхового стажу періоду роботи, протягом якого такій особі нараховувалася заробітна плата, на яку у свою чергу нараховувалися страхові внески, проте не з вини застрахованої особи сплачені страхові внески зараховувалися в рахунок сплати заборгованих страхувальником сум недоїмки, штрафів та пені у порядку календарної черговості їх виникнення.
При вирішенні спору суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 (справа № 208/6680/16-а), від 20.03.2019 (справа №688/947/17), від 30.09.2019 (справа №316/1392/16-а), відповідно до яких, за загальним правилом, несвоєчасна сплата підприємством страхових внесків, за умови підтвердження роботи особи на такому підприємстві, отримання заробітної плати та утримання з неї єдиного соціального внеску, не повинна порушувати законні права та інтереси позивача, зокрема, порушувати його право на належне пенсійне забезпечення, оскільки обов'язок своєчасної сплати страхових внесків до пенсійного фонду покладено на роботодавця, а тому їх несплата не може позбавляти працівників права на зарахування періоду роботи до страхового стажу, фактично позбавляючи особу права власності на пенсію в належному розмірі. Позивач не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу при перерахунку пенсії позивача періодів його роботи на такому підприємстві.
Враховуючи те, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №221350004040 від 18.07.2022 про відмову в призначенні пенсії за вислугою років є на думку суду протиправним, та обмежує право позивачки на призначення їй пенсії, а тому суд вважає за необхідне за для повного захисту прав позивача вийти за межі позовних вимог та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №221350004040 від 18.07.2022.
Зважаючи на вищевикладене, враховуючи наявний у позивачки на момент звернення з заявою про призначення пенсії спеціальний стаж роботи від 25 до 30 років, з урахуванням спеціального стажу, який визнається позивачем та спірного спеціального стажу з 19.02.1999 по 07.12.2020, який протиправно не врахований, становить понад 25 років та є достатнім для призначення пенсії за вислугу років.
Згідно з частиною 1 статті 45 Закону №1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини та висновки, а також те, що позивачка звернулася із заявою про призначення пенсії 11.07.2022, а тому з метою забезпечення належного та ефективного відновлення порушених прав позивачки, слід зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області призначити пенсію ОСОБА_1 за вислугою років з 11.07.2022 року.
Щодо дискреційних повноважень відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Дискреція це не обов'язок, а повноваження адміністративного органу, оскільки юридична концепція дискреції передбачає можливість вибору між альтернативними способами дій та/або бездіяльністю. У разі, якщо законодавство передбачає прийняття лише певного конкретного рішення, то це не є реалізацією дискреції (повноважень), а є виконанням обов'язку.
Дискреція є необхідною та безальтернативною для управлінської діяльності адміністративного органу юридичною конструкцією, завдяки якій вирішується низка важливих завдань, центральними з яких є забезпечення справедливої, ефективної та орієнтованої на індивідуальні потреби приватної особи правозастосовної та правотворчої діяльності названих суб'єктів.
Дискреція не є довільною; вона завжди здійснюється відповідно до закону (права), оскільки згідно з частиною другою статті 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
Зв'язаність дискреції адміністративного органу законом (правом) робить можливим здійснення адміністративними судами перевірки рішень (дій), прийнятих адміністративним органом внаслідок реалізації дискреційних повноважень.
У рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v.Bulgaria» № 30985/96).
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої 11.03.1980, державам-членам стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень як дискреційне повноваження слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою дискреції, тобто, коли такий орган може обрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями органами - державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988), встановлено, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців.
Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї, та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гавенда проти Польщі» від 14.03.2002).
В даному випадку у відповідача немає альтернативи вибору зараховувати позивачу стаж роботи на виборній посаді секретаря сільської ради чи не зараховувати, оскільки наявними у справі доказами доведено, що такий стаж підлягає обов"язковому зарахуванню для призначення пільгової пенсії. За таких обставин у відповідача відсутня дискреція, щодо вирішення даного питання.
За наведених підстав та вказаних правових норм, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, ст.2 КАС України та ч.4 ст.242 КАС України вказують, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи викладені в апеляційній скарзі висновків суду першої інстанції не спростовують.
За змістом частини першої статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2022 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Шидловський В.Б.
Судді Курко О. П. Боровицький О. А.