Провадження № 22-ц/803/1880/23 Справа № 219/50/21 Суддя у 1-й інстанції - Дубовик Р.Є. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
25 січня 2023 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів Кішкіної І.В., Корчистої О.І.,
за участю секретаря Шумило І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Кривий ріг Дніпропетровської області цивільну справу № 219/50/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2021 року (суддя першої інстанції Дубовик Р.Є. повний текст рішення складено 05 листопада 2021 року),
06 січня 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, в якому просив стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , грошові кошти у розмірі 1 795 500 грн., з яких: 855 000 грн. - основна сума боргу (позика), 85 500 грн. - заборгованість зі сплати процентів, 855 000 грн. - штраф за порушення зобов'язань за договором позики від 02 жовтня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 02 жовтня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики. Відповідно до п. 1.1 відповідач отримав від позивача суму у розмірі 855 000 грн. зі строком повного погашення боргу не пізніше 12 жовтня 2020 року у місті Бахмут. Таким чином, позикодавець свої зобов'язання за договором позики виконав. Відповідно до п. 1.1 договору позики від 02 жовтня 2020 року, строк повного погашення боргу був визначений не пізніше 12 жовтня 2020 року. Своїх зобов'язань за договором позики відповідач не виконав, а саме: не повернув суму основного зобов'язання та не сплатив проценти за вказаним вище договором позики. Крім того, відповідно до п. 5.2 договору позики від 02 жовтня 2020 року, позивач має право на одержання від відповідача 10 процентів від суми позики за 10 календарних днів. Станом на день звернення до суду вищевказаний розмір заборгованості відповідача по сплаті 10 процентів становить: 855 000 х 10% = 85 500 грн., де 855 000 грн. - сума основного зобов'язання. Також п. 6.1 договору позики встановлено штраф за порушення будь-якого зобов'язання на користь позивача розміром 100% від суми, визначеної у п. 1.1 договору, яка становить 855 000 грн. Таким чином, сума, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 1 795 500 грн., з яких: 855 000 грн. - основна сума боргу (позика), 85 500 грн. - заборгованість зі сплати 10 процентів, 855 000 грн. - штраф за порушення зобов'язань за договором позики від 02 жовтня 2020 року.
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2021 року в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.
На зазначене рішення суду ОСОБА_1 було подано апеляційну скаргу, вважає, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що з метою ухилитися від виконання обов'язків за договором позики від 02.10.2020 року відповідач ввів суд в оману, надавши суду нічим не підтверджену фотокопію якогось документа, який він видає за Договір фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу, з якого саме документа зроблено фотокопію і в який час не встановлено судом. Наголошує на тому, що суд першої інстанції взяв до уваги адресу реєстрації позивача, однак, посилання суду на відсутність реєстрації позивача та недоведеність місця реєстрації по позивача жодним чином не стосується обставин справи та не позбавляє обов'язку відповідача розрахуватися за договором позики. Витяг з ЄРДР від 20.03.2021 року який досліджено у судовому засіданні, не може підтвердити або спростувати обставини, на які посилається відповідач у своїх поясненнях. Ніяких процесуальних рішень до яких можна встановити недобросовісні наміри позивача не має. ОСОБА_1 просив рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2021 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Від ОСОБА_2 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, вважає, що відносно нього мають місце шахрайські дії, в зв'язку з чим ним було подано заяву про скоєння злочину бо Бахмутського районного відділу поліції. Позивачем не надано суду належних доказів та не доведено факту укладання договору позики від 02.10.2020 року. ОСОБА_2 , просив рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області 27 жовтня 2021 року залишити без змін.
Від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності за наявними у справі матеріалами.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки, відповідно до частини 2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підстав повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з позовною заявою позивачем до позовної заяви додано копію договору позики від 02 жовтня 2020 року, згідно з яким 02 жовтня 2020 року у м. Бахмут Донецької області між ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (позичальник) укладений договір позики. Згідно з цим договором позики, позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв у власність суму у розмірі 855 000 грн. зі строком повного погашення боргу не пізніше 12 жовтня 2020 року у місті Краматорськ (п. 1.1.). Сторони домовилися, що ця позика дорівнюється еквіваленту грошового зобов'язання в іноземній валюті. В якості еквівалента сторони приймають 30 000 (тридцять тисяч доларів) 00 центів США (п. 1.2). Позичальник свідчить, що отримав гроші від позикодавця повністю ще до підписання договору. Грошові кошти є власністю позикодавця (п. 2). Договір повинно бути виконано у м. Бахмут (п. 4). Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю грошові кошти у сумі 30 000 (тридцять тисяч доларів) 00 центів США до 12 жовтня 2020 року (п. 5.1). Позикодавець має право на одержання від позичальника 10% від суми позики за 10 календарних днів (п. 5.2). Позичальник зобов'язаний сплатити пеню у розмірі 10% від суми позики за кожен день прострочення виконання будь-якого зобов'язання за договором (п. 6.2). Якщо позичальник прострочить виконання будь-якого грошового зобов'язання за договором, він зобов'язаний сплатити на користь позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 365% річних від простроченої суми (п. 6.4).
05 травня 2021 року до суду надійшла заява від позивача ОСОБА_1 від 30 квітня 2021 року, в якій він просив розглянути справу без його участі, позов підтримує та просить його задовольнити у повному обсязі. У заяві та на поштовому конверті позивач зазначив адресу свого проживання: АДРЕСА_1 (а.с. 108, 110). До цієї заяви позивач додав оригінал договору позики від 02 жовтня 2020 року (а.с. 109). Так, згідно з наданим позивачем оригіналом договору позики від 02 жовтня 2020 року, 02 жовтня 2020 року у м. Краматорськ Донецької області між ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (позичальник) укладений договір позики. Згідно з цим договором позики, позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв у власність суму у розмірі 855 000 грн. зі строком повного погашення боргу не пізніше 12 жовтня 2020 року у місті Краматорськ (п. 1.1.). Сторони домовилися, що ця позика дорівнюється еквіваленту грошового зобов'язання в іноземній валюті. В якості еквівалента сторони приймають 30 000 (тридцять тисяч доларів) 00 центів США (п. 1.2). Позичальник свідчить, що отримав гроші від позикодавця повністю ще до підписання договору. Грошові кошти є власністю позикодавця (п. 2). Договір повинно бути виконано у м. Краматорськ (п. 4). Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю грошові кошти у сумі 30 000 (тридцять тисяч доларів) 00 центів США до 12 жовтня 2020 року (п. 5.1). Позикодавець має право на одержання від позичальника 10% від суми позики за 10 календарних днів (п. 5.2). Позичальник зобов'язаний сплатити пеню у розмірі 10% від суми позики за кожен день прострочення виконання будь-якого зобов'язання за договором (п. 6.2). Якщо позичальник прострочить виконання будь-якого грошового зобов'язання за договором, він зобов'язаний сплатити на користь позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 365% річних від простроченої суми (п. 6.4).
Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований і проживає за адресою: АДРЕСА_2 , працює майстром з ремонту устаткування Галущинецького цеху ПрАТ «Тернопільський кар'єр» з 21 вересня 2020 року, він не перебував у відгулах та відпустці за період з 21 вересня до 31 жовтня 2020 року та у цей період не був у м. Бахмуті Донецької області. Зокрема, це підтверджується такими доказами: копією паспорту ОСОБА_2 , довідкою Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області № 186 від 22 січня 2021 року, довідками ПрАТ «Тернопільський кар'єр» №№ 859, 860 від 15 березня 2021 року, копією наказу (розпорядження) про прийняття на роботу № 287 від 18 вересня 2020 року.
Крім того, вбачається, що відповідач з 01 вересня 2017 року був фізичною особою-підприємцем, основний вид економічної діяльності: 49.41 - вантажний автомобільний транспорт та він є платником єдиного податку, про що свідчить витяг з Реєстру платників єдиного податку.
З 12 вересня 2007 року відповідач ОСОБА_2 є користувачем послуг ПрАТ «ВФ Україна» та має номер НОМЕР_1 , що підтверджується договором про надання послуг рухомого (мобільного) зв'язку від 12 вересня 2007 року.
Як зазначив останній у відзиві на позовну заяву, та наполягав на цьому у судовому засіданні суду першої інстанції, починаючи орієнтовно з середини вересня 2020 року, йому (відповідачу) стала постійно дзвонити особа, яка представилась ОСОБА_3 (телефон НОМЕР_2 ). Вказана особа дуже часто телефонувала відповідачу щодо укладення договору фрахтування транспортного засобу. На підтвердження цього відповідачем надано суду роздруківку з журналу викликів його мобільного телефону за період з 21 вересня 2020 року до 13 листопада 2020 року.
02 жовтня 2020 року на поштове відділення 46013 у м. Тернопіль по просп. С. Бандери, буд. 96, на ім'я відповідача ОСОБА_2 від ОСОБА_4 (тел. НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) надійшов поштовий конверт із договором фрахтування транспортного засобу, де в колонці «адресат» було зазначено контактний телефон не відповідача ОСОБА_2 , а як зазначає відповідач - ОСОБА_5 , з яким він домовлявся про укладення договору фрахтування транспортного засобу, а саме НОМЕР_2 , про що свідчить надана позивачем копія поштового конверту.
Відповідач виявив у даному конверті договір фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу, який складено у м. Київ від 26 вересня 2020 року, який було укладено від імені відповідача ОСОБА_2 з ФОП в особі ОСОБА_6 , «що діє на підставі від 27.08.2008 року, номер запису: 22700170000009314». Вказаний договір був в єдиному екземплярі, у зв'язку із чим він зателефонував ОСОБА_7 і задав питання, чому договір в єдиному екземплярі, на що останній відповів, що то формальність і немає великого значення, і вказав відповідачу, щоб він підписав договір у колонці під № 2. Однак відповідач спочатку сфотографував на свій телефон всі листи ще не підписаного договору, а потім підписав його та підписаний договір він відправив іншим конвертом, зберігши поштовий конверт, в якому ним було отримано договір.
Відповідачем було надано копію договору фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу, який було ним сфотографовано перед підписанням, відповідно до якого 26 вересня 2020 року у м. Київ ОСОБА_2 , що діє на підставі Свідоцтва/Виписки з ЄДР щодо вчинення запису в ЄДР про реєстрацію ФОП, що діє на підставі від 01.09.2017 року номер запису: 26510000000006634 з однієї сторони, та ФОП ОСОБА_6 в особі ОСОБА_6 , що діє на підставі від 27.08.2008 року, номер запису: 22700170000009314 з іншої сторони уклали Договір фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу, згідно з умовами якого перевізник бере на себе зобов'язання за плату доставити по місту Краматорськ Донецької області визначений замовником вантаж згідно товаросупровідних документів, а замовник зобов'язується сплатити за таке перевезення перевізникові встановлену цим договором плату (п. 1.1). Перевізник зобов'язується надати технічно справний і пристосований для перевезення вантажу у причепі/напівпричепі тягач марки MAN TGA 28.480, державний номер НОМЕР_4 (п. 2.1). За перевезення вантажу замовник сплачує перевізникові плату у розмірі вартості перевезення, що становить 3000 грн. за один робочий день, шляхом перерахування цих коштів на поточний рахунок перевізника (п. 3.1).
Крім того, у судовому засіданні суду першої інстанції досліджено письмові пояснення ОСОБА_8 , який зазначив, що він передав ОСОБА_9 номер телефона для зв'язку з його братом ОСОБА_2 щодо забезпечення роботою належного йому вантажного автомобіля (а.с. 55, 97), а також пояснення ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , згідно з якими ОСОБА_2 у період з вересня до жовтня 2020 року перебував усі дні на робочому місці у ПрАТ «Тернопільський кар'єр» згідно з офіційним табелем обліку робочого часу, у вказаний період відпусток та відгулів не брав, до м. Бахмут Донецької області не їздив, вони спілкувалися із ОСОБА_2 по мобільному номеру телефону НОМЕР_5 щодня у будні та вихідні дні. Також вони знають, що у ОСОБА_2 є також інший номер телефону НОМЕР_1 .
Позивач ОСОБА_1 у позовній заяві вказав, що він зареєстрований у АДРЕСА_1 та має номер мобільного телефону НОМЕР_6 , проте у судовому засіданні суду першої інстанції встановлено, що він фактично там не проживає, а номер мобільного телефону належить іншій особі, яка проживає у м. Краматорську і яка не знає позивача та суті справи. Так, згідно з листом Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру Територіальної громади Краматорської міської ради № 28/01.1-26/1057 від 22 квітня 2021 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 не зареєстрований (а.с. 102). Також у оригіналі та копії договору позики від 02 жовтня 2020 року позивач ОСОБА_1 зазначив, що він проживає у м. Харків Харківської області, однак доказів з цього приводу в матеріалах справи немає.
Згідно витягу з ЄРДР № 12021053150000230 від 20 березня 2021 року у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190 КК України, 20 березня 2021 року до Бахмутського РВП надійшла заява від представника потерпілого ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про те, що ОСОБА_1 шахрайським шляхом, за допомогою підроблення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , спрямував позовну заяву до Артемівського міськрайонного суду Донецької області, з метою незаконного заволодіння грошовими коштами ОСОБА_2 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано суду достовірних та достатніх доказів в обґрунтування вимог позовної заяви та на спростування доводів ОСОБА_2 щодо невизнання позовних вимог та введення його в оману при укладенні договору фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника; виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів.
Згідно із статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей. Договір позики вважається укладеним у момент передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (ч. 3 ст. 1049 ЦК України).
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, змінуабо припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок про те, що підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Апеляційний суд зазначає, що протягом судового розгляду справи відповідач заперечував укладення з позивачем договору позики від 02 жовтня 2020 року, згідно умов якого йому нібито надано у позику 855000 грн., що дорівнює еквіваленту 30000 доларів США., та зазначав, що спірного договору він не підписував, а підписував в даний період лише договір фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу від 26 вересня 2020 року.
Надаючи оцінку доводам позивача, судом першої інстанції було вірно зауважено, що оригінал договору позики та його копія не є ідентичними, тобто у цих документах мають місце розбіжності. Так, в оригіналі договору позики від 02 жовтня 2020 року зазначено, що він укладений у м. Краматорськ та договір повинен бути виконаний у м. Краматорськ (а.с. 109), а у копії договору позики від 02 жовтня 2020 року зазначено, що договір укладений у м. Бахмут та договір повинен бути виконаний у м. Бахмут (а.с. 5). При цьому, в обох документах у п. 1.1 зазначено, що строк повного погашення боргу не пізніше 12 жовтня 2020 року у м. Краматорськ (а.с. 5).
Крім того, останні сторінки всіх трьох договорів, а саме копії договору позики від 02 жовтня 2020 року, оригіналу договору позики від 02 жовтня 2020 року та договору фрахтування транспортного засобу для перевезення вантажу від 26 вересня 2020 року за змістом повністю співпадають та містять пункти договору 7.2-7.7.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності-достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наявність згоди відповідача щодо укладення договору позики від 02 жовтня 2020 року та того, що він дійсно підписував спірний договір. Цей висновок підтверджується розбіжностями у оригіналі та копії договору, наявністю договору фрахтування спірного транспортного засобу, останній аркуш якого є ідентичним аркушу договору позики, фактичним приховуванням позивачем свого місцезнаходження, та тим, що згідно наданих відповідачем доказів у період з вересня по жовтень 2020 року ОСОБА_2 перебував на робочому місці у Тернопільській області.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду зробленого у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Отже, апеляційний суд доходить висновку, що відповідач правочину по вищевказаному договору не вчиняв, тому цей правочини є нікчемним, що узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц. Таким чином, він не тягне правових наслідків у вигляді обов'язку ОСОБА_2 повернути позивачу грошові кошти за нікчемним договором.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики необхідно відмовити у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність правових висновків суду, зводяться до переоцінки доказів та на законність оскаржуваного судового рішення не впливають.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2021 року немає.
Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту безпосередньо до Верховного Суду.
Судді: