17.01.2023м. СумиСправа № 920/937/22
Господарський суд Сумської області у складі судді Заєць С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін матеріали справи № 920/937/22
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “МЕНГО”
(вул. Калинова, буд. 1, прим. 75, м. Дніпро, 49051,
код ЄДРПОУ 38115167)
до відповідача Комунального некомерційного підприємства “Шосткинська
центральна районна лікарня” Шосткинської міської ради
(вул. Щедріна, буд. 1, м. Шостка, Сумська область,
код ЄДРПОУ 01981514)
про стягнення 53027 грн 76 коп.,
Суть спору: 08.11.2022 позивач звернувся до суду з позовною заявою, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача 53027 грн 76 коп, з яких: 43250 грн 05 коп основна сума боргу, 2746 грн 67 коп пеня, 732 грн 29 коп 3% річних, 6298 грн 75 коп інфляційні втрати за неналежне виконання зобов'язань за договором про відшкодування витрат, пов'язаних з відпуском лікарських засобів для лікування хворих на цукровий та нецукровий діабет, безоплатно і на пільгових умовах громадянам, які мають на це право відповідно до законодавства від 10.01.2019 № 2; а також просить покласти на відповідача судовий збір.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.11.2022, справу призначено до розгляду судді Заєць С.В.
Ухвалою суду від 11.11.2022 позовну заяву залишено без руху. Позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви та зазначено спосіб усунення недоліків.
Ухвалою суду від 18.11.2022 відкрито провадження у справі № 920/937/22 в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, сторонам встановлені строки для надання суду відзиву, відповіді на відзив та заперечення на відповідь на відзив.
13.12.2022 відповідач подав відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якої заперечує проти позовних вимог та просить суд застосовувати позовну давність і відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою суду від 26.12.2022 відкладено розгляд справи на 17.01.2023.
17.01.2023 позивач надав до суду Додаткові пояснення по справі.
В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Слід також відзначити, що у частині 2 статті 129 Конституції України визначено одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З огляду на зазначене, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, що є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами за у відповідності до вимог Господарського процесуального кодексу України.
За наведеного, згідно з ч. 5 ст. 252 ГПК України справа розглядається за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до частини 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до наступних висновків:
Як вбачається з матеріалів справи, 10.01.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «МЕНГО» ( «Постачальник», «Позивач») та Комунальним закладом «Шосткінська центральна районна лікарня» (КНП «Шосткінська центральна районна лікарня» ШМР) («Замовник», «Відповідач») був укладений Договір № 2 про відшкодування витрат, пов'язаних з відпуском лікарських засобів для лікування хворих на цукровий та нецукровий діабет, безоплатно і на пільгових умовах громадянам, які мають на це право відповідно до законодавства (Договір).
Згідно умов п. 1.1. Договору Постачальник проводить відпуск лікарських засобів для лікування хворих на цукровий та нецукровий діабет пільговим категоріям населення на підставі безкоштовних пільгових рецептів, виписаних на рецептурних бланках лікарями медичного закладу Замовника, згідно з нормами діючого законодавства України.
Відповідно до п. 1.2. Договору Замовник відшкодовує вартість отриманих пільговою категорією населення лікарських засобів згідно виставленого Постачальником рахунку.
На підставі п. 4.1. Договору Замовник сплачує вартість отриманих пільговою категорією населення лікарських засобів, згідно наданих Постачальником рахунків та реєстрів, шляхом безготівкового банківського переказу коштів на розрахунковий рахунок Постачальника в розмірі 100% від фактичної вартості з відстрочкою платежу до надходження бюджетного фінансування.
У зв'язку з проведенням державної реєстрації припинення КЗ «Шосткинська центральна районна лікарня» шляхом реорганізації (перетворення) в комунальне некомерційне підприємство «Шосткинська центральна районна лікарня» Шосткінської міської ради, яка є правонаступником КЗ «Шосткинська центральна районна лікарня» між сторонами 15.02.2019 була укладена відповідна додаткова угода № 1 до Договору № 2 від 15.01.2019.
В подальшому між сторонами були укладені інші додаткові угоди щодо зміни банківських реквізитів КНП «Шосткинська ЦРЛ» та збільшення загальної суми Договору.
Як зазначає позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, на виконання своїх зобов'язань, згідно умов Договору, протягом 01.05.2019 - 31.05.2019 ТОВ «МЕНГО» здійснило відпуск лікарських засобів на суму 43 250,05 гривень, з урахуванням ПДВ.
Позивач зазначає, що на виконання п. 3.3 Договору, у липні 2019 року ТОВ «МЕНГО» було надано Замовнику рахунок на оплату та звіт про відпущені препарати інсуліну №46 з 01.05.2019 по 31.05.2019. Оскільки передача документів здійснювалася щомісячно, сторони усно домовилися про зручний для обох спосіб обміну документами, а договором не визначено порядку надання Постачальником відповідних рахунків та реєстрів, рахунок на оплату та звіт про відпущені препарати інсуліну №46 з 01.05.2019 р. по 31.05.2019 було надано Замовнику наручно. Оскільки станом на кінець 2021 року, Замовником не було сплачено зазначений рахунок, ТОВ «МЕНГО» було вручено Відповідачу лист-претензію від 29.11.2021 року додатками: рахунок-фактура, звіт про відпущені препарати інсуліну, акт звіряння взаємних розрахунків за період 2019 року. Боржником було проставлено відмітку про отримання вимоги та пакету документів до неї 29.11.2021 року. Оскільки реакції Відповідача на лист не було, Позивач надіслав претензію про стягнення заборгованості вих. №403 від 09.12.2021 року.
Відповідачем було надано відповідь на претензію вих. №01-11/9/14 від 05.01.2022, в якому Відповідач вказує на те, що до 29.11.2021 ним не було отримано відповідного рахунку на оплату товару та звіту про відпущені препарати за період 01.05.2019 -31.05.2019 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що він направив Відповідачу лист вих. №28 від 26.01.2022, в якому просив сплатити заборгованість у розмірі 43250,05 грн. протягом п'яти календарних днів та надав йому повторно пакет запитуваних документів. Додатково із супровідним листом вих. № 29 від. 26.01.2022 року, пакет документів було вручено наручно. Поштове відправлення за даними АТ «Укрпошти» було вручено за довіреністю 31.01.2022 року.
Проте, не зважаючи на отримання Боржником усієї документації, ним не було сплачено суму заборгованості у розмірі 43 250,05 грн, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Відповідач проти позову заперечує, обґрунтовуючи свою позицію окрім іншого тим, що позивачем не надано відповідніх документів в підтвердження заборгованості, при цьому зазначає, що в червні та липні ним частково було сплачено в рахунок відшкодуваня вартості лікарських засобів по пільговим рецептах за спірним договором, також зазначає, що відповідно до постанови Каьінету Міністрів України від 28.07.2021 № 854 «Деякі питання реімбурсації лікарських засобів за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення» з 01.10.2021 дана програма відшкодування проводиться через Національну службу здоров'я України і фінансується за субвенцією з центрального бюджету. Окрім цього просить застосувати позовну давність.
Вирішуючи спір у даній справі суд керується наступним:
Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
У відповідності до ч. 1 ст. 175 ГК України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Правовідносини сторін виникли з договору №2 про відшкодування витрат, пов'язаних з відпуском лікарських засобів для лікування хворих на цукровий та нецукровий діабет, безоплатно і на пільгових умовах громадянам, які мають на це право відповідно до законодавства від 10.01.2019 (зі змінами - Додатковими угодами).
За умовами вказаного договору відповідач мав відшкодувати позивачеві вартість отриманих пільговою категорією населення лікарських засобів згідно виставленого Постачальником рахунку.
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Отже, при визначенні строків оплати вартості відпущених судом застосується норма ч. 2 ст. 530 ЦК України, оскільки умовами договору сторони не передбачили строк оплати.
Відповідно до вимог позовної заяви позивач вважає строком оплати 30.11.2021, проте суд не погоджується з даним висновком.
Як вбачається з матеріалів справи, 29.11.2021 позивач вручив відповідачу лист, в якому зазначив про існування боргу в сумі 43250,05 грн., проте просив відповідача протягом п'яти робочих днів від дати отримання цього листа повідомити ТОВ «МЕНГО» щодо дати перерахування заборгованості, що не є вимогою про сплату заборгованості.
Саме в листі від 26.01.2022 № 28 «Щодо розгляду претензії № 08/12 про стягнення заборгованості» позивачем зазначається вимога про сплату заборгованості протягом 5-ти календарних днів.
Як зазначає сам позивач даний лист було отримано відповідачем 31.01.2022.
Таким чином, з урахуванням норм ч. 2 ст. 530 ЦК України та виходячи із загальних правил визначення строків, встановлених статтями 253-255 ЦК України, з 01.02.2022 почав перебіг 5-ти дений строк для виконання зобов'язання, а з 06.02.2022 відповідач вважається таким, що прострочив грошове зобов'язання перед позивачем.
Відповідач у відзиві на позовну заяву, заперечує проти позовних вимог, посилаючись на те, що відносини сторін регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2021 № 854 «Деякі питання реімбурсації лікарських засобів за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення».
Суд не погоджується з позицією відповідача, оскільки в період укладення та виконання спірного Договору (протягом 2019 року) діяла постанови КМУ від 23.03.2016 № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсуліну» (зі змінами).
Так згідно пунктів 1-2 Порядку відшкодування вартості препаратів інсуліну, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 № 239 цей порядок визначає механізм відшкодування вартості препаратів інсуліну суб'єктам господарювання, які провадять господарську діяльність на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами, незалежно від форми власності та підпорядкування, аптечні заклади яких розташовані в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці (далі - суб'єкти господарювання). Відшкодування вартості препаратів інсуліну здійснюється на рівні не вище затвердженої МОЗ референтної ціни (ціни відшкодування) на лікарський засіб. Відпуск лікарських засобів здійснюється суб'єктами господарювання, перелік яких визначається структурними підрозділами з питань охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій або розпорядниками коштів місцевих бюджетів, визначених рішеннями про такі бюджети згідно із законодавством, на рівних умовах, відповідно до укладених договорів, на підставі рецептів на препарати інсуліну, виписаних закладами охорони здоров'я за місцем диспансерного обліку пацієнта згідно з реєстром пацієнтів, що потребують інсулінотерапії, який ведеться МОЗ, на рецептурних бланках форми № 1 (далі - рецепти).
Окрім цього, відповідачем зазначається про часткову оплату, проте, відповідно до наданих позивачем документів, а саме акту звірки розрахунків, вбачається, що сума проплати зазначена відповідачем зарахована позивачем і не включення до суми заборгованості.
В свою чергу відповідачем також не доведено належними доказами, про відсутність у штаті відповідача лікаря ОСОБА_1 .
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
За приписами ст. 76, 77,78 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до норм ГПК України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За змістом ст. 13 ГПК України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції. Викладене вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав.
Оцінюючи всі наявні докази в їх сукупності, з урахуванням предмету та підстав позовних вимог у даній справі, суд дійшов висновку про доведеність позивачем позовних вимог в частині стягнення відшкодування вартості відпущених препаратів інсуліну за період з 01.05.2019 по 31.05.2019 в сумі 43250,05 грн.
Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідача 3% річних в сумі 732 грн 29 коп та 6298 грн 75 коп. інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У розумінні положень ст. 625 ЦК України, кредитором є будь-яка особа, в якої наявне право грошової вимоги.
Відтак, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується.
Враховуючи, що прострочення оплати, як встановлено судом раніше починається з 06.02.2022, то позивачем під час розрахунку 3% річних та інфляції зазначено не вірний період розрахунку.
Судом здійснено перерахування заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втарт починаючи з 06.02.2022.
Відповідно до здійсненого судом перерахунку сума інфляційних нарахувань становить 490 грн. 56 коп., розмір 3% річних - 6878 грн. 41 коп. При цьому, суд при винесенні судового рішення не може виходити за межі позовних вимог.
Розрахунок здійснений судом за допомогою програми ЛІГА:ЗАКОН ЕЛІТ 9.1.3 Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА: ЗАКОН», 2023.
Розрахунки суду долучені до матеріалів справи.
Враховуючи, вищезазначене, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в розмірі 6298 грн. 75 коп. та 3 % річних в розмірі 490 грн. 56 коп. є правомірною, обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
В інший частині позовних вимог, щодо стягнення 241 грн. 73 коп. 3% річних суд відмовляє за необґрунтованістю.
Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення пені, позивач посилається на п. 5.2. Договору, відповідно до якого, за несвоєчасне виконання умов даного Договору винна сторона відшкодовує спричинені цим збитки другій стороні у розмірі ставки НБУ за кожен день прострочки.
За приписами статті 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» № 2921-ІІІ від 10.01.2002р., розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період за який сплачується пеня.
Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що у п. 5.2. Договору за правовою природою сторони погодили сплату саме пені, оскільки обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до поданого розрахунку відповідачу нараховано пеню в сумі 2746 грн 76 коп, виходячи з суми заборгованості 43250 грн 05 00 коп. за період з 06.02.2022 по 23.06.2022.
Враховуючи, вищезазначене, приймаючи до уваги встановлений судом факт несвоєчасної оплати отриманих лікарських засобів, передбачення штрафної санкції умовами Договору, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача пені у розмірі 2746 грн 67 коп. є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Щодо заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строків позовної давності, суд зазначає таке.
Перш ніж застосовувати наслідки спливу позовної давності, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Таким чином, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а отже, і обґрунтованості позовних вимог.
Зазначеної позиції дотримується Верховний Суд у свої постановах від 10.07.2018 №922/1898/17, від 13.11.2018 №922/284/18, від 20.03.2018 №911/1668/17, від 04.12.2018 №915/1286/17.
Судом встановлено правомірність вимог позивача щодо стягнення суми боргу, 3% річних, інфляційних втрат та пені.
Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Приписами статті 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Приписами частини третьої вказаної статті передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Згідно приписів ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до ч. 4 названої статті сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З матеріалів справи вбачається, що вимоги стосуються невиконання зобов'язань, які виникли між сторонами щодо відшкодування вартості отриманих пільговою категорію населення лікарських засобів в період з 01.05.2019 по 31.05.2019.
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 ЦК України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.
Разом з тим, Верховний Суд зазначає про те, що 11 березня 2020 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до якої з урахуванням внесених до неї в подальшому змін, зокрема постановами Кабінету Міністрів України № 215 від 16 березня 2020 року та № 239 від 25 березня 2020 року, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року установлено карантин на усій території України з 12 березня 2020 року до 24 квітня 2020 року.
У подальшому дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року, безперервно продовжувалася згідно з постановами Кабінету Міністрів України № 291 від 22 квітня 2020 року, № 343 від 04 травня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року, № 405 від 21 квітня 2021 року, зокрема до 30 червня 2021 року
Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1423 від 2312 грудня 2020 року (з урахуванням останніх внесених до неї змін згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 928 від 19 серпня 2022 року та постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року), дія карантину на усій території України, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року, була продовжена до 30 квітня 2023 року.
Законом України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України був доповнений, зокрема пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Зазначений Закон України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Отже на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статями 257, 258 Цивільного кодексу України, були продовжені.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування статей 256,257, пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (у редакції Закону України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року) викладені у постановах від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 25 серпня 2021 року у справі № 914/1560/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 918/964/20, від 31 травня 2021 року у справі №9 26/1812/21.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що строк позовної давності за даним позовом, продовжуються на строк дії карантину до 30.04.2023, а тому позов подано в межах строку позовної давності.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування під час розгляду справи категорій стандартів доказування - правил, які дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд акцентує, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Приймаючи до уваги вищезазначене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення 43250 грн 05 коп боргу, 3% річних в сумі 490 грн 56 коп, інфляційних нарахувань в сумі 6298 грн 75 коп та пені в сумі 2746 грн 67 коп.
В інший частині позовних вимог суд відмовляє за необґрунтованістю.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується наступним:
Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи, інтереси позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕНГО» представляв адвокат Козарь А.М. адвокатського бюро Станіслава Казанцева «ДЖАСТІС», який діяв на підставі договору про надання правової допомоги №433 від 01.06.2022 і ордеру серії АХ № 1105965від 09.02.2022.
Як вбачається із укладеного між позивачем (клієнт) та адвокатським бюро Станіслава Казанцева «ДЖАСТІС» договору про надання правової допомоги № 433 від 01.06.2022 адвокатське бюро взяло на себе зобов'язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах передбачених Договором та Специфікаціями до цього Договору.
Відповідно до положень пункту 2.1. Договору вартість послуг та порядок оплати визначається сторонами в кожній Специфікації окремо, які є невід'ємними частинами цього договору.
Відповідно до Специфікації №1 від 01.06.2022 до Договору № 433 від 01.06.2022 вартість послуг складає 13000 грн (п. 2.1.2).
Розгляд справи проводився в порядку спрощеного позовного провадження без виклику повідомлення сторін, тобто без проведення судових засідань.
Адвокатом підготовлені за його підписом позовна заява та додаткові пояснення по справі.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі-Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини 1 статті 1 вищезазначеного Закону передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону).
Відповідно до ст. 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Разом із тим, чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Так, відповідно до частин 1, 2 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно із частиною 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ГПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану її учасників.
За змістом положень частини п'ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Разом з тим, Відповідачем заперечень щодо поданої заяви на відшкодування витрат на правову допомогу не надіслано.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. У частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормовано також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 129 ГПК України.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. Разом з тим, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, складності справи може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №920/39/20 та від 08.04.2021 у справі № 922/2321/20.
До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При вирішенні питання щодо певних видів правничої допомоги адвоката Козарь А.М. судом враховується як пов'язаність їх з розглядом справи, обґрунтованість та розумність визначення у контексті обсягу наданих юридичних послуг так і доцільність понесених витрат.
У даній справі перелічені вище принципи в повній мірі не дотримані.
Суд погоджується із тим, що виходячи із конкретних обставин справи, адвокат вправі самостійно визначатися зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту. Але суд вважає неприпустимим штучне збільшення обсягу наданих адвокатом послуг.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Дослідивши обсяг наданих послуг адвоката, приймаючи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатами документів, їх значення для спору, відповідність запропонованої адвокатом правової позиці правовим висновкам суду, відображеним у рішенні, суд дійшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не є співмірним із складністю справи та наданими адвокатами послугами, витраченим часом, обсягом цих послуг.
Таким чином, за висновками суду, заявлений адвокатами до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн 00 коп не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і не співрозмірні із виконаною роботою у суді першої інстанції, отже їх розмір є необґрунтованими у зазначеній вище частині.
На переконання суду, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн 00 коп є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатами обсягом послуг та відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Адвокатом подано лише позовну заяву та Додаткові письмові пояснення, оскільки справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судових засідань, справа не є складною, ні об'ємною, ні резонансною, немає публічного інтересу.
Відтак, суд вважає за доцільне обмежити правову допомогу, враховуючи позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, обставини справи та предмет позову, справа не є складною, ні об'ємною, ні резонансною, а тому до стягнення підлягає 5000 грн 00 коп витрат на професійну правничу допомогу.
Зазначена сума витрат на правову допомогу покладається на відповідача.
Відповідно до статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позовні вимоги задоволено частково, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача у частині задоволених позовних вимог і становлять суму 2469 грн 59 коп, в інший частині судовий збір покладається на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 129, 130, 185, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 247 -252 ГПК України, суд
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕНГО» до Комунального некомерційного підприємства «Шосткинська центральна районна лікарня» Шосткинської міської ради про стягнення 53027 грн 76 коп. задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Шосткинська центральна районна лікарня» Шосткинської міської ради (вул. Щедріна, буд. 1, м. Шостка, Сумська область, код ЄДРПОУ 01981514) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕНГО» (вул. Калинова, буд. 1, прим. 75, м. Дніпро, 49051, код ЄДРПОУ 38115167) 43250 грн 05 коп основного боргу, 490 грн 56 коп 3% річних, 6298 грн 75 коп інфляційних нарахувань, 5000 грн 00 коп витрат на правову допомогу та 2469 грн 59 коп в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
3. В інший частині позовних вимог - відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено і підписано суддею 25.01.2023.
Суддя С.В. Заєць