Справа № 462/6859/21
11 січня 2023 року Залізничний районний суд м. Львова
в складі: головуючої-судді - Гедз Б.М.
з участю секретаря - Ясниської В.О.
представника позивача - ОСОБА_1
відповідачів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
представника відповідача - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської Оксани Михайлівни, Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні,
Позивач звернулась до суду із позовом, в якому просить визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати недійсним договір довічного утримання від 18.02.2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською О.М., за реєстровим № 57,58; скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18.02.2021 року № 40616550 за ОСОБА_3 ; визнати право власності на Ѕ частку у квартирі АДРЕСА_1 у будинку ЖБК-85 за ОСОБА_5 . В обґрунтування заявлених ним позовних вимог вказує, що з 30.11.1974 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем у справі ОСОБА_2 . У 1976 році на їхню сім'ю, яка складалась з чотирьох осіб, а саме вона з чоловіком та дві доньки ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , було виділено квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ЖБК-85, а відповідача ОСОБА_2 було прийнято до членів цього кооперативу. Згідно ордера від 18.11.1976 року було проведено заселення у вищезгадану квартиру, яка складалась з двох кімнат, з кухнею та усіма комунальними вигодами, загальною площею 42,30 кв.м. Зазначає, що за час шлюбу та спільного проживання нею та колишнім чоловіком розпочато виплату пайових внесків за квартиру та повністю сплачено у 1986 році за рахунок спільних коштів. У 1988 році шлюб між нею та відповідачем було розірвано, питання поділу майна подружжя не вирішувалось, оскільки спору щодо згаданої квартири не було. Після розірвання шлюбу позивач вказує, що спочатку проживала за адресою на АДРЕСА_2 , яка з 2007 року приватизована відповідачем ОСОБА_3 , а згодом за особисті грошові кошти придбала квартиру АДРЕСА_3 , де проживає з 2001 року та яку подарувала доньці ОСОБА_6 , натомість спірна квартира
АДРЕСА_1 призначалась для проживання внуків ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , однак нещодавно дізналась, що відповідач ОСОБА_2 , діючи недобросовісно, без її згоди та відома розпорядився їхнім спільним майном, квартирою АДРЕСА_1 , уклавши договір довічного утримання від 18.02.2021 року із падчеркою ОСОБА_3 , на підставі якого остання набула право власності на вищезгадану квартиру, чим порушено її право на частку у спільному майні подружжя, просить позов задоволити.
Ухвалою судді Залізничного районного суду м. Львова від 04.10.2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
19.11.2021 року на адресу суду представником відповідача - адвокатом Олексівим В. В. подано відзив на позовну заяву, у якому заявлені позовні вимоги заперечив у повному обсязі, у задоволенні позову просив відмовити. Вказав, що під час перебування у шлюбі із ОСОБА_2 у позивача була наявна квартира за адресою: АДРЕСА_4 , а в ОСОБА_2 квартира за адресою: АДРЕСА_5 . З метою розширення житлової площі між подружжям ОСОБА_2 , ОСОБА_5 з одного боку та гр. ОСОБА_10 з іншого боку було укладено договір обміну житловими приміщеннями, за умовами якого ОСОБА_2 , ОСОБА_5 із дочкою позивача від першого шлюбу ОСОБА_11 (після одруження ОСОБА_12 ) переселились у кооперативну квартиру АДРЕСА_1 , яка до того належала ОСОБА_10 . При цьому, згідно ордера № 01932 від 23.06.1976 року у список осіб, які поселились у кооперативну квартиру входили лише ОСОБА_2 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , жодних інших осіб в ордері не вказано, хоча третя особа ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час поселення у зазначене житло вже народилась. Перед вселенням у вказану кооперативну квартиру ОСОБА_2 провів проплату половини вартості квартири за свої особисті кошти, а у 1986 році здійснив повну оплату пайових внесків за квартиру АДРЕСА_1 та відповідно до чинного на той час законодавства став її одноосібним власником. У даній квартирі разом із власником ОСОБА_2 проживали його дружина ОСОБА_13 , її донька від першого шлюбу ОСОБА_14 та їхня спільна дочка ОСОБА_15 . Після розірвання шлюбу між сторонами у 1988 році позивач добровільно, без будь-яких претензій з її сторони щодо права власності на дану квартиру чи аліментних зобов'язань на ОСОБА_15 , яка залишилась проживати із батьком, переселилась проживати у житлове приміщення, яке було нею отримано за місцем праці. Надалі у 1989 році позивач була виписана із квартири АДРЕСА_1 та зареєструвала своє місце проживання за адресою на АДРЕСА_6 у квартирі, отриманій нею по місцю роботи. У 1996 році право власності на дану кооперативну квартиру зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 та під час приватизації участі у такій позивач не брала. Треті особи ОСОБА_6 у спірну квартиру була прописана у 1993 році, а ОСОБА_7 у 2001 році, ОСОБА_8 у 2003 році, на час здійснення приватизації у даній квартирі не були зареєстровані та жодного відношення до неї не мають. Звертає увагу на строк позовної давності у даному випадку, оскільки жодних претензій на частку у праві власності ні після розірвання шлюбу, ні на момент приватизації квартири, тобто більше 25 років, позивач не заявляла. Даний позов вважає штучним, недобросовісним способом перешкоджання розгляду іншого спору за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру. Просить у задоволенні позову відмовити.
17.12.2021 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською О. М. подано до суду письмові пояснення, в яких вказала, що 18.02.2021 нею було посвідчено Договір довічного утримання (догляду), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за № 57, 58. При посвідченні договору дотримано вимог Закону України «Про нотаріат» та «Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», встановлено осіб, їхню дієздатність, з'ясовано належність ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.11.1996 року. На час реєстрації права власності на квартиру ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі не перебував, оскільки такий було розірвано 09.02.1988 року. Станом на час укладення договору ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах також не перебував. Просить у задоволення позовних вимог відмовити.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 15.04.2022 року закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_5 , явку у судове засідання якої було визнано судом обов'язковою, належним чином повідомлена про дату, час та місце судового розгляду, у судове засідання не з'явилась, разом з тим суду стороною позивача представлено медичну документацію на підтвердження неможливості прибуття позивача у судове засідання особисто за станом здоров'я та у зв'язку із похилим віком, із врахуванням чого судом ухвалено проводити розгляд справи за відсутності позивача.
Представник позивача - адвокат Новінська Л. О. у судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримала у повному обсязі з підстав, викладених у позові, додатково пояснила, що позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1974 року, рішенням суду у 1987 році шлюб між сторонами розірвано та 1988 році ними отримано свідоцтво про розірвання шлюбу. До 1984 року пайові внески за кооперативну квартиру АДРЕСА_1 сплачувались подружжям разом, після 1984 року сторони припинили подружні стосунки, спільне проживання та ведення спільного господарства та надалі до 1986 року сплата внесків здійснювалась відповідачем самостійно. Вказує, що відповідачем не доведено, що виплата внесків за спірну квартиру здійснювалась лише ним, оскільки доказів працевлаштування та отримання ним доходу за цей період не представлено, натомість позивач працювала з 1958 року, внески сплачувались із спільного бюджету, відтак квартира АДРЕСА_1 презюмується як спільна сумісна власність, оскільки набута подружжям під час шлюбу. Зазначає, що позивач, перебуваючи у шлюбі із відповідачем з 1974 р. по 1984 р., тобто за виниклих між сторонами правовідносин у відповідності до законодавства про житлово-будівельні кооперативи, Кодексу про шлюб та сім'ю та Закону України «Про власність», має право на частку у кооперативній квартирі АДРЕСА_1 згідно висновку експерта № 25/11-22 е будівельно-технічної експертизи від 09.12.2022 року. Із вимогами щодо належного їй майна позивач не зверталась, оскільки порушень її майнових прав не було до моменту відчуження квартири відповідачем спірної квартири шляхом укладення договору довічного утримання, про що дізналась від внуків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 після звернення до суду ОСОБА_3 із позовом про їх виселення. Просить позов задоволити.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення позову заперечив у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Доповнив, що пайові внески за спірну квартиру АДРЕСА_1 вносив самостійно за рахунок власних грошових коштів та станом на 1986 рік вказана квартира була ним сплачена повністю. Звертає увагу, що 1975 року у них народилась донька, а тому станом на час внесення першого пайового внеску у 1976 році позивач не працювала та не отримувала доходу всупереч її твердженням про виплату такого саме зі своїх грошових коштів. У 1987 році шлюб між ним та позивачем розірвано, при цьому ні протягом 3-ох років з часу розірвання шлюбу, ні після оформлення ним у відповідності до чинного на той час законодавства права власності на квартиру, ОСОБА_5 не зверталась до нього із жодними претензіями чи вимогами щодо поділу такого майна, тому позивачем пропущено строк позовної давності. Просить у задоволенні позову відмовити.
Представник відповідача - адвокат Олексів В. В. у суді підтримав у повному обсязі обставини, викладені у відзиві на позовну заяву, додатково звернув увагу на те, що
ОСОБА_2 у передбаченому законом порядку у 1996 році було зареєстровано право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_1 та відповідно став одноосібним власником вказаного майна. Жодних претензійних вимог до відповідача з приводу даного факту, зокрема щодо поділу майна подружжя та виділення частки протягом 3-ох років після розірвання шлюбу чи оскарження акта приватизації квартири, позивачем ніколи заявлялось, а тому вважає, що пред'явлений у 2021 році позов подано позивачем ОСОБА_5 із пропуском строку позовної давності. Звертає увагу на недопустимість долученого стороною позивача як доказ висновку експерта будівельно-технічної експертизи від 09.12.2022 року щодо визначення частки позивача у квартирі
АДРЕСА_1 , оскільки така експертиза була проведена поза межами суду на замовлення позивача, а сторона відповідача натомість була позбавлена можливості поставити свої питання перед експертом, як і надати йому свої вихідні дані, а тому проведена експертиза є необ'єктивною та необґрунтованою. Покликання експерта у висновку на солідарність сплати сторонами пайових внесків за кооперативну квартиру під час їх перебування у шлюбі із врахуванням журналу реєстрації пайових внесків ЖБК № 85 є недопустимим, оскільки експерт вийшов за межі своєї компетенції надавши оцінку юридичному факту - перебування сторін у шлюбі та припущення про сплату ними у рівних долях пайових внесків, перейнявши на себе фактично функції суду. До того ж зазначений журнал, на який експерт посилається у своєму висновку не є документом бухгалтерської звітності, тому дані, які містяться у ньому можуть оцінюватись лише судом із врахуванням всіх наявних об'єктивних фактичних даних, а жодних документів, на підставі яких було складено сам висновок експерта, до такого не долучено. Відтак, просить поданий стороною позивача висновок експерта визнати недопустимим доказом у справі, а у задоволенні заявлених позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні повністю підтримала позицію відповідача ОСОБА_2 та його представника, проти заявлених позовних вимог заперечила та просила у позові відмовити у повному обсязі.
Представник третьої особи ЖБК-85 Орихівська Я. М. у суді повідомила, що ОСОБА_2 є членом ЖБК-85 м. Львова з 1976 року та йому належить у цьому кооперативі квартира АДРЕСА_1 , яка була придбана ним у гр. ОСОБА_10 . Згідно чорнового журналу обліку про сплату внесків за кооперативні квартири мешканцями кооперативу загальна вартість квартири АДРЕСА_7 внесок було сплачено особисто ОСОБА_2 у розмірі 2 384 крб, повний вклад за вказану квартиру внесено ОСОБА_2 10.10.1986 року. Вказала, що зазначений журнал не є документом суворої бухгалтерської звітності та за достовірність інформації, відображеній у ньому ЖБК-85 відповідальності не несе, оскільки на час виконання зазначених записів у журналі, ні голова ЖБК, ні бухгалтер, які обіймають вказані посади на даний час, не здійснювали таких повноважень та інформацією за якими правилами вівся вказаний журнал станом на час внесення згаданих відомостей, діючі посадові особи ЖБК не володіють.
Третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу
Лозинська О. М., належним чином повідомлена про дату, час та місце судового розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, однак у поданих до суду письмових поясненнях на позовну заяву просить розгляд справи проводити за ї відсутності.
Треті особи ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи, в судове засідання не з'явились, однак у матеріалах справи наявна письмова заява останніх, в якій позов підтримали, просять розгляд справи проводити за їх відсутності.
Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності, за наведеного суд прийшов до висновку про можливість проведення судового розгляду справи за відсутності тих учасників справи, які не з'явились в судове засідання, при цьому належним чином повідомлені про його дату, час та місце, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази по справі та оцінивши їх у сукупності, приходить до такого висновку.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Частина 3 ст.12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 з 30 листопада 1974 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
Як вбачається із наявної в матеріалах справи копії ордера на право вселення в квартиру
АДРЕСА_1 , такий було зареєстровано та видано 23.06.1976 року на гр. ОСОБА_2 .
Згідно списку осіб, які заселяються у вищезгадану квартиру відповідно до ордера:
ОСОБА_16 - основний квартиронаймач, ОСОБА_13 - дружина, ОСОБА_17 - дочка дружини.
Відповідно до рішення Залізничного районного народного суду міста Львова від 23.10.1987 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_18 , зареєстрований 30.11.1974 року у Залізничному райвідділу ЗАГСу м. Львова за № 412, розірвано, на підтвердження чого 26.03.1997 року також видано свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 .
Відтак, судом встановлено, що на момент вселення у спірну квартиру АДРЕСА_1 сторони у справі, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Статтею 5 ЦК України передбачено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України), цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного нерухомого майна та його правовий режим у даній справі повинен визначатися саме КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин між сторонами у справі.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Вищевказане положення закону кореспондується і зі статтею 60 СК України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже аналіз норм як статті 22 КпШС України, так і статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Судом встановлено, що на момент вселення сторін по справі у спірну квартиру АДРЕСА_1 , така була кооперативною та належала ЖБК-85 м. Львова.
В ході судового розгляду сторонами підтверджено, що перший пайовий внесок на оплату вартості квартири було внесено 14.06.2017 року у сумі 2 384 крб, що підтверджується також і наявною в матеріалах справи квитанцією № 156 від 14.06.1976 року, а також подальші проплати внесків здійснювались відповідно до представленого ЖБК-85 чорнового журналу обліку про сплату внесків за кооперативні квартири.
Повну оплату пайових внесків за квартиру АДРЕСА_1 здійснено 10.10.1986 року.
Позивач обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги вказує на те, що за час перебування у шлюбі з відповідачем, внесення пайових внесків до 1984 року здійснювалось за рахунок їхніх спільних грошових коштів. Надалі з 1984 року протягом двох років сплату внесків відповідач здійснював самостійно, оскільки подружжя припинило сімейні відносини, ведення спільного господарства та проживали окремо. Рішенням суду від 23.10.1987 року шлюб між ними було розірвано, у зв'язку із чим, у відповідності до частини сплачених ними як подружжям внесків за період з 1976 року по 1984 рік згідно долученого висновку експерта про будівельно-технічну експертизу, проведеної на її замовлення, їй належить половина частки спірної квартири.
Відповідач заперечуючи проти заявлених позовних вимог наполягає на здійсненні сплати пайових внесків самостійно за рахунок власних грошових коштів та набуття у відповідності до чинного законодавства України одноосібного права власності на квартиру.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Разом з тим, у даному випадку відповідачем не підтверджено жодними належними та допустимими доказами викладених ним обставин щодо сплати пайових внесків за час перебування у шлюбі із позивачем лише за рахунок власних грошових коштів, із представленого третьою особою ЖБК-85 записів чорного журналу обліку сплати пайових внесків, на які покликається відповідач, суд позбавлений можливості достовірно встановити ким саме здійснювались пайові внески та належність та джерело походження таких грошових коштів, при цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Зі змісту п. п.23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до статті 28 КпШС в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
Виходячи з викладеного, надавши оцінку представленим у справі доказам, у їх сукупності, разом із викладеними сторонами доводами, суд приходить до висновку, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та
ОСОБА_2 , оскільки набута сторонами під час їх перебування у шлюбі та презумпцію права спільної сумісної власності подружжя відповідачем у справі жодним чином не спростовано.
Щодо долученого стороною позивача висновку експерта № 25/11-22 е будівельно-технічної експертизи від 09.12.2022 року, згідно висновків якого у вартості квартири АДРЕСА_1 , яка відповідає пайовим внескам у сумі 3819,82 крб, внесеним до ЖБК-85 подружжям ОСОБА_19 під час шлюбу за період з 1976 року до 1984 року становить 84,6 %, а саме 11/13 ідеальних частин та у вартості вищезгаданої квартири, яка відпвідає половині пайових внесків у сумі 3819, 82 крб, внесених до ЖБК-85 подружжям ОСОБА_19 під час шлюбу за період з 1976 року до 1984 року становить 42,3%, а саме 11/26 ідеальних частин, то на переконання суду такий не може бути взятий до уваги як належний доказ у розумінні ст. 81 ЦПК України з огляду на таке.
У відповідності до норм ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
Як вбачається із долученого до матеріалів справи висновку експерта № 25/11-22е від 09.12.2022 року, такий долучено до матеріалів справи лише 12.12.2022 року, тобто вже на стадії розгляду даної справи по суті.
Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.
Згідно ст. 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз.
Суд бере до уваги слушне зауваження представника відповідача щодо недопустимості взяття експертом в основу висновків проведеної ним експертизи даних журналу реєстрації пайових внесків ЖБК № 85, оскільки самою ж представником ЖБК - 85 в ході судового розгляду повідомлено, що такий журнал не є документом бухгалтерської звітності та за достовірність інформації, відображеній у ньому ЖБК-85 не може нести відповідальності.
При цьому, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц, висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Поруч з цим, до ухвалення судом рішення у справі, відповідачем подано до суду заяву про застосування строку позовної давності.
Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За загальним правилом позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, що регламентується вимогами ст. 257 ЦК України.
Згідно ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
У ч. 2 ст. 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Аналогічний порядок застосування позовної давності було визначено і положеннями КпШС.
Так, ч. 3 ст. 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
У своїй постанові від 08 грудня 2021 року по справі № 753/18448/17 Верховний суд робить висновок, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 759/12058/15-ц, провадження № 61-495св18, від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц, провадження № 61-8081св18, від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, провадження № 61-19445св18.
Разом з тим, обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Згідно ч. 2 ст. 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання. У відповідності до ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст. 110 цього Кодексу. Відповідно ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Отже з аналізу зазначених статей вбачається, що припинення шлюбу це юридичний факт, з настанням якого припиняються правовідносини, що виникають між подружжям з юридичного факту державної реєстрації шлюбу. Воно обов'язково має бути оформлене за правилами, встановленими сімейним законодавством, тобто за допомогою провадження реєстрації в органах РАЦСу. До того часу, поки вона не здійснена, особи, що одружилися, визнаються чоловіком і дружиною, незалежно від часу фактичного припинення подружніх стосунків між ними. Встановлення часу фактичного припинення шлюбних відносин є з'ясовуванням фактичних взаємин подружжя, дійсних причин позову про розірвання шлюбу, у відповідності до приписів ст. 112 СК України
Статтею 44 КпШС України передбачалось, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.
Відповідно дост. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як встановлено із рішення Залізничного районного народного суду міста Львова від 23.10.1987 року та підтверджено позивачем в ході судового розгляду, сторони з 1984 року не проживали однією сім'єю, з цього часу у спірній квартирі
АДРЕСА_1 позивач не проживала, місце її постійного проживання з 05.01.2001 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_8 .
Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку за адресою: АДРЕСА_9 зареєстровано 4 особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_6 - донька,
ОСОБА_7 - внук та ОСОБА_8 - внук.
Згідно реєстраційного посвідчення виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.11.1996 року ОСОБА_2 кооперативна квартира
АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить ОСОБА_2 на підставі Довідки ЖБК № 85 м. Львова, виданої від 14.10.1996 року за № 138.
Тобто за наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що позивач після розірвання шлюбу, отримання свідоцтва на підтвердження вказаного факту та надалі проведення у 1996 році відповідачем реєстрації права власності на спірну квартиру
АДРЕСА_1 дізналась або могла дізнатися про порушення свого права власності, відтак могла скористатись наданим їй правом пред'явлення вимоги на належне їй майно у спільній сумісній власності подружжя в межах строків позовної давності, однак позивач протягом тривалого часу, не цікавилась долею спірної квартири АДРЕСА_1 , питання про вселення до квартири чи про її поділ з 1988 року не ініціювала, а тому на час звернення до суду із даним позовом сплив строк позовної давності для такої вимоги.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Беручи до уваги, що у даній справі станом на час звернення позивача із вказаним позовом, з моменту розірвання шлюбу у 1988 році та реєстрації відповідачем права власності на спірну квартиру у 1996 році, тобто з моменту коли позивач дізналась або могла дізнатись про порушення її права власності на частку у згаданій квартирі, минуло більше трьох років, суд дійшов висновку що позивачем було пропущено строк позовної давності, а тому заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності підлягає задоволенню, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 слід відмовити.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються у разі відмови в позові на позивача.
Керуючись ст. 4, 12, 13, 76, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272, 354, 355 ЦПК України, суд
В позові ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської Оксани Михайлівни, Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Львівського апеляційного суду області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_8 .
Відповідачі: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_9 .
ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_9 .
Треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Лозинська Оксана Михайлівна, м. Львів, вул. Я. Мудрого, 1
Житлово-будівельний кооператив № 85, м. Львів, вул. Виговського, 59
ОСОБА_20 , АДРЕСА_9 .
ОСОБА_7 , АДРЕСА_9 .
ОСОБА_8 , АДРЕСА_9 .
Повне судове рішення складено 23.01.2023 року.
Суддя: (підпис) Б. М. Гедз
З оригіналом згідно. Оригінал рішення у справі № 462/6859/21
Суддя Б.М.Гедз