23 січня 2023 року № 320/10769/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вишгородської районної державної адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Вишгородської районної державної адміністрації, в якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Вишгородської районної державної адміністрації, що полягає у неприйнятті рішення за результатом розгляду клопотання ОСОБА_1 від 28.09.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти;
- зобов'язати Вишгородську районну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти;
- встановити контроль над виконанням рішення суду, шляхом зобов'язання Вишгородську районну державну адміністрацію надати звіт про виконання рішення суду протягом 10 днів після набрання рішення законної сили.
- стягнути на користь ОСОБА_1 з Вишгородської районної державної адміністрації 5000,00 грн завданої моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що звернулась із клопотанням до відповідача дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти. Проте відповідач листом від 28.10.2020 повідомив позивача про те, що до клопотання додано графічні матеріали з яких неможливо визначити місце розташування земельної ділянки. На думку позивача, вказаний лист не є належною відмовою, яка відповідає вимогам закону, що свідчить про протиправну бездіяльність відповідача. Щодо вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивач стверджує, що у зв'язку із байдужістю, халатними діями і приправою бездіяльністю відповідача, відсутністю можливості реалізувати свої права, позивач зазнав емоційних, душевних страждань, депресії.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.06 .2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач направив до суду відзив на позовну заяву від 19.11.2020, у якій зазначив, що у наданих до клопотання (вх. від 28.09.2020 № 7-14/2883) графічних матеріалах неможливо встановити точне місце розташування земельної ділянки, відносно якої позивач мала намір отримати дозвіл на розробку проекту відведення, а тому Вишгородська районна державна адміністрація не мала можливості визначити: відповідність розташування земельної ділянки (у межах або за межами населеного пункту) повноваженням Вишгородської районної державної адміністрації, регламентованим статтею 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та відповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць. Відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки Вишгородська районна державна адміністрація при розгляді клопотання позивача діяла у спосіб та у межах повноважень, передбачених чинним законодавством України. Також відповідач наголошує на тому, що позивач має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання дозволу.
Від позивача надійшла відповідь на відзиві, у якій вказано, що із графічних матеріалів можливо чітко побачити, що земельна ділянка знаходиться біля межі села Хотянівка та Вишгородського району та те, що бажана земельна ділянка межує із земельною ділянкою із кадастровим номером 322188880:37:226:0002. Також позивач стверджує, що використання особою права замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не позбавляє обв'язку відповідача розглянути заяву згідно із чинним законодавством.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 звернулась до Вишгородської районної державної адміністрації із клопотанням від 28.09.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти.
28.10.2020 Вишгородською районною державною адміністрацією листом № 7-14/2578 надано відповідь та повідомлено, що у поданому позивачем клопотанні зазначено цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовний розмір, проте до клопотання додано графічні матеріали з яких неможливо визначити місце розташування земельної ділянки.
Позивач не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо неприйняття рішення по вказаному вище клопотанню, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент їх виникнення, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Відповідно до пункту «ґ» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва в розмірі не більше 0,10 га.
Повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування встановлені статтею 122 та 123 ЗК України.
Згідно із частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 ЗК України).
Відтак, підставою для відмови у наданні відповідного дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 420/914/19, від 13.11.2019 у справі № 756/6448/16-а, від 21.11.2019 у справі № 812/1268/17.
Таким чином, за наслідками розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо її відведення відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки,
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань соціально-економічного розвитку відповідних територій; використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.
Пунктом другим статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.
Отже, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його наданні оформляється розпорядчим індивідуальним актом - розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації.
З матеріалів справи вбачається, що на момент звернення позивача до суду Вишгородською районною державною адміністрацією за результатами розгляду клопотання позивача жодного рішення не прийнято, оскільки такі рішення не можуть оформлятися повідомленням про неможливість визначити місце розташування земельної ділянки, яке оформлене листом відповідача від 28.10.2020.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про те, що відповідачем допущено протиправну бездіяльності, яка полягала у неприйнятті рішення за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 від 28.09.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для індивідуального дачного будівництва, і яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002.
Щодо позовних вимог про зобов'язання Вишгородську районну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти, суд зазначає наступне.
Зі змісту Рекомендації R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.
Суб'єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Таким чином суд не вправі підміняти собою державні органи, компетенція яких чітко регламентована чинним законодавством. Зазначення судом конкретних дій відповідача під час розгляду скарги, є виходом за межі повноважень суду, наданих чинним законодавством при постановленні судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №815/3799/17, від 21.08.2018 у справі №810/3393/17.
Частиною третьою статті 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акту суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 вказала, що суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. При цьому, застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з'ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою. Разом з тим, оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку технічної документації стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Судом не досліджувалось у повній мірі, чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що належним способом захисту та відновлення прав позивача у цій справі буде зобов'язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою.
Застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов'язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні.
Разом з тим, у даній справі відповідач належним чином не розглянув клопотання позивача та не прийняв рішення у відповідності до норм чинного законодавства.
З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, за необхідне захистити права позивача шляхом зобов'язання відповідача розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 28.09.2020 та прийняти рішення відповідно до чинного законодавства з урахуванням висновків суду.
Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача з Вишгородської міської ради 5000,00 грн завданої моральної шкоди, суд зазначає таке.
Згідно із частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Цією ж статтею встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною першою статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Таким чином, для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням, бездіяльністю або рішеннями заподіювача - суб'єкта владних повноважень, та вини останнього в її заподіянні.
Крім того, при заявленні вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди позивачем має бути зазначено, в чому полягає шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалість, можливість відновлення тощо), та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації.
Аналогічна правова позиція висловлена судом касаційної інстанції, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, 28.11.2018 у справі № 281/550/15-а, 21.11.2018 у справі № 826/19928/16, від 30.01.2018 у справі № 813/5138/13-а.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що застосування норм права щодо відшкодування моральної шкоди пов'язане з використанням значної кількості оціночних понять, які окреслені законом. При цьому заподіяння моральної шкоди фізичній особі є фактом конкретного випадку. Тобто, вчинення протиправного діяння (прийняття протиправного рішення) стосовно особи свідчить про можливість, але не обов'язковість заподіяння їй моральної шкоди.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пункті 5 вказаної Постанови зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів, які могли б підтвердити дійсний факт душевних страждань позивача, викликаних не прийняттям відповідачем у місячний термін оскаржуваного рішення або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок рішень відповідача.
Відтак, позивачем не доведено, що зазначеними вище діями та бездіяльністю відповідача їй заподіяно моральну шкоду, а саме не надано жодних належних доказів того, у чому полягає моральна шкода, якими обставинами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров'я тощо), наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.
Беручи до уваги те, що позивачем не доведено і не надано суду відповідних доказів завдання їй моральної шкоди, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині вимог.
Згідно із вимогами частини третьої статті 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами частини другої статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно із пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно із частиною другою статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У порушення вимог частини другої вказаної статті, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірності прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача встановити судовий контроль за виконанням рішення, суд зазначає наступне.
Згідно із частиною першою статті 382 КАС України передбачено суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Суд враховує, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду, а тому підстави зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 14, 73- 78, 90, 143, 242 - 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Вишгородської районної державної адміністрації, яка полягає у неприйнятті рішення за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) від 28.09.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти.
Зобов'язати Вишгородську районну державну адміністрацію (код ЄДРПОУ 23569396, місцезнаходження: 07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1) розглянути клопотання ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) від 28.09.2020 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га, для ведення індивідуального дачного будівництва, яка межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888801:37:226:0002, у відповідності до викопіювання із кадастрової карти та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Я.В. Горобцова
Горобцова Я.В.