18 січня 2023 року справа №200/7382/20-а
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Казначеєва Е.Г., суддів: Сіваченка І.В., Блохіна А.А., розглянувши в порядку примусового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 р. у справі № 200/7382/20-а (головуючий І інстанції Зінченко О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - відповідач), в якій просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 02 квітня 2020 року № 305-к/тр “Про звільнення ОСОБА_1 ” з посади заступника керівника Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції;
- поновити на попередній роботі - аналогічній за обсягом та переліком функціональних завдань та обов'язків на день ухвалення судом рішення, посаді заступника керівника Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції з 02 квітня 2020 року;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 з урахуванням пункту 10, з 02 квітня 2020 року по день фактичного поновлення на роботі.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року відмовлено в задоволені позовних вимог.
Позивач, не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано відповідну позицію Верховного Суду по аналогічним справах, згідно якої, власник є таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, то відповідають зазначеним вимогам, які існують на ньому підприємстві, незалежно від юго, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Виходячи з нормативного тлумачення пункту І частини 1 етапі 40. частин першої га третьої етапі 49-2 КЗнП України власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, та змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували па день звільнення. Така правова позиція висловлена в низці постанов Верховною Суду, зокрема, у постановах Верховною Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 819/691/17. під 08 травня 2019 року у справі №06''1175/17, від 11 березня 2020 року у справі №813 1220/16, від 19 листопада 2020 року у справі № 400 262 19.
Апелянт наголошує, що до нової структури значну кількість державних службовців було призначено в порядку переведення, без проведення відповідного конкурсу. Рішення про переведення працівників відповідач приймав на власний розсуд, без проведення заходів щодо оцінювання професійної підготовки та професійних компетентносте таких посадовців.
Оскільки відповідач в ході судовою розгляду не надав доказів, які б спростували доводи позивача про вибірковий підхід при переведенні державних службовців до нової структури, суд мав дійти висновку, що така позиція позивача є обґрунтованою.
У відповідача при вирішенні питання стосовно подальшого проходження служби позивачем, існували пенні варіанти можливих рішень (переведення на рівнозначну чи нижчу посаду, звільнення). Вирішуючи питання звільнення чи переведення працівника, голова НАЗК повинен діяти не на власний розсуд, як фізична особа з особистих міркувань, а як посадова особа державного органу. Відповідно керуватись він повинен інтересами держави та базовими принципами державної служби. Насамперед принципами професіоналізму, забезпечення рівною доступу до державної служби, прозорості, стабільності. Позивач мав кращі об'єктивні показники у зрівнянні з іншими переведеними працівниками (стаж, освіта, досвід).
Запровадження змін до ЗУ "Про державну службу" та КЗпП України призвело до очевидного зниження рівня захищеності державних службовців, заклало передумови для упередженого, свавільного використання недоброчесними керівниками визначених законодавством повноважень. Єдиним правовим чинником дотримання законних інтересів державного службовця залишається потенційна можливість профспілки позитивно вирішити із суб'єктом призначення питання, пов'язані із наступним звільненням державного службовця за переведенням
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 09.07.2018 №509-к/тр позивача прийнято на державну службу до Національного агентства та призначено на посаду заступника керівника Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя апарату Національного агентства з питань запобігання корупції (том 1, арк. справи 89).
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 28.02.2020 №74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя (том 1, арк. справи 86-87).
У зв'язку з чим, листом від 02.03.2020 №100-18/7181/20 ОСОБА_1 - позивача у справі повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя та попереджено про наступне звільнення у зв'язку із скороченням займаної посади, що підтверджується особистим підписом позивача при ознайомленні у паперовому вигляді 02.03.2020 (том 1, арк. справи 90).
Листом Національного агентства від 01.04.2020 № 100-18/12025/20 позивачу запропоновано вакантну посаду провідного спеціаліста Відділу обробки звернень, з яким позивач 01.04.2020 відмовився ознайомлюватися, а ознайомився з ним лише 03.04.2020 (том 1, арк. справи 92-93).
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 02.04.2020 №305-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено 02.04.2020 з посади заступника керівника Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя у зв'язку із скороченням посади внаслідок зміни структури Національного агентства з питань запобігання корупції на підставі пункту 1 частини 1 та 4 статті 87 Закону України №899-VIII «Про державну службу» (том 1, арк. справи 91).
Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстави та процедура звільнення державних службовців визначені Законом, а можливість прийняття особи на роботу після її звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) за рішенням суб'єкта призначення, на думку суду, є його правом, а не обов'язком, судом не встановлено наявність ситуації, за якої позивач зазнає менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, а відтак доводи позивача у цій частині є необґрунтованими та не свідчать про протиправність прийнятого наказу.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.
Відносини щодо проходження громадянами державної служби, звільнення з державної служби врегульовано Законом України "Про державну службу" від 10.10.2015 № 889-VIII (з наступними змінами та доповненнями в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
За змістом частини 3 статті 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/2002 зазначено, що наявність спеціального регулювання службових відносин не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. З огляду на викладене немає юридичних підстав вважати, що окремі норми Кодексу законів про працю України не можуть не застосовуватися до державних службовців.
Згідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16.
Таким чином, чинна редакція нормативно-правового регулювання у спірних правовідносинах, передбачає при регулюванні підстав та порядку звільнення з посад застосування положень спеціального законодавства та субсидіарного застосування норм трудового права.
За положенням пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, яка регулює питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 2 статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини 2 цієї статті, статей 42, 42-1, частин 1, 2 і 3 статті 49-2, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
При цьому, за положенням ч.1, 2, 6 ст.49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
За положенням ч. 3 ст.49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Отже, положення у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини 2 статті 40 цього Кодексу та положення частини 1-3 статті 49-2 КЗпП України.
Таким чином, до спірних правовідносин підлягають застосуванню частина 3 статті 87 Закону України “Про державну службу”, а не норми трудового законодавства.
Правовою підставою звільнення позивача згідно з оскарженим розпорядження відповідача став пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу", за яким підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Закон № 889-VIII регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (стаття 3 Закону).
За змістом статті 5-1 Закону, Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
За приписами частини 5 статті 22 Закону № 889-VІІІ у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 41 Закону № 889-VIII, державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
Пункт 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII серед підстав для припинення державної служби виділяє її припинення за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Приписами пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Отже, наведена правова норма пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не лише зі скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
За змістом частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Суб'єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 цієї статті, у п'ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Отже, положеннями ч. 3 ст. 87 Закону України “Про державну службу” та ст.49-2 КЗпП України передбачено попередження державного службовця про наступне звільнення у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Також суб'єкту призначення надано право щодо пропонування державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби (на рівнозначну або нижчу посаду державної служби) у тому самому державному органі у тому числі у новостворених відділах та посадах.
Стаття 9-1 Закону України “Про державну службу” передбачає такий порядок доведення інформації або документів до відома державного службовця.
Доведення інформації або документів до відома державного службовця відповідно до вимог цього Закону здійснюється шляхом її вручення або надсилання поштою, в тому числі з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку. У разі доведення інформації або документів шляхом використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку такий спосіб фіксується протоколом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інформація або документи надсилаються державному службовцеві за адресою місця проживання/перебування або на його адресу електронної пошти чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку за наявними в особовій справі контактними даними.
Державний службовець при вступі чи проходженні державної служби зобов'язаний повідомити службу управління персоналом про його засоби електронної пошти чи інші засоби телекомунікаційного зв'язку з ним з метою їх використання для доведення до відома державного службовця інформації або документів.
Інформація або документи, надіслані поштою, в тому числі електронною, чи шляхом передачі з використанням інших засобів зв'язку вважаються такими, що доведені до відома державного службовця на п'ятий календарний день з моменту їх відправлення.
Згідно з вимогами Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1042 (Порядок №1042) інформація або документи надсилаються державному службовцю з використанням засобів телекомунікаційного зв'язку виключно на його адресу електронної пошти чи за іншими контактними даними, про які він повідомив службі управління персоналом під час вступу чи проходження державної служби та які зазначені в його особовій справі. Факт доведення інформації або документів до відома державного службовця фіксується протоколом про доведення інформації або документів до відома державного службовця (далі - протокол).
Такий протокол складається в довільній формі працівником державного органу, визначеним суб'єктом призначення або керівником державної служби, та повинен містити: 1) дату, час та місце складення протоколу; 2) підставу надіслання інформації або документів державному службовцю з посиланням на відповідну норму Закону; 3) дату, час та вид засобу телекомунікаційного зв'язку, за допомогою якого надіслано інформацію або документи державному службовцю; 4) контактні дані державного службовця, за якими надіслано інформацію або документи з використанням засобу телекомунікаційного зв'язку (номер телефону, адресу електронної пошти тощо); 5) короткий зміст інформації або документів, які надіслані державному службовцю; 6) найменування посади, прізвище та власне ім'я державного службовця, якому надіслано інформацію або документи; 7) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім'я працівника державного органу, який надіслав інформацію або документи державному службовцю; 8) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім'я уповноваженого працівника державного органу, який склав протокол; 9) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім'я керівника служби управління персоналом; 10) додатки до протоколу, що підтверджують факт надіслання інформації або документів (копію знімку екрану засобу телекомунікаційного зв'язку тощо). Протокол складається в одному примірнику та зберігається у службі управління персоналом. Державний службовець, якому доведено інформацію або документи до відома, має право отримати завірену в установленому порядку копію відповідного протоколу.
Отже належними доказами на підтвердження факту доведення інформації або документів до відома державного службовця є документи пошти, в тому числі електронної, чи інших засобів зв'язку, які засвідчують факт відправлення саме цих документів державному службовцю (за адресою місця проживання/перебування або на його адресу електронної пошти чи шляхом передачі з використанням інших засобів зв'язку). Уразі використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку належним доказом факту доведення інформації або документів державному службовцю таким шляхом є саме протокол, складений у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з вимогами частини 2 статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до вимог статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Наказом Національного агентства від 28.02.2020 №74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, в якому працював позивач.
Так, штатний розпис, затверджений наказом Національного агентства від 28.01.2020 № 17/20, передбачав наявність Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що включав відділи: відділ проведення повних перевірок, відділ моніторингу способу життя, відділ проведення спеціальних перевірок, відділ контролю за своєчасністю подання декларацій, відділ аналітичної та роз'яснювальної роботи (том 2, арк. справи 55-63).
Відповідно до пункту 1 розділу І «Загальна частина» Положення про Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, затвердженого рішенням Національного агентства від 13.04.2018 № 722, Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя є самостійним структурним підрозділом апарату Національного агентства з питань запобігання корупції, який забезпечує виконання повноважень Національного агентства щодо контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, інших осіб відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», моніторингу способу життя цих осіб.
Згідно з пунктом 1 розділу ІІ «Основні завдання Департаменту», основним завданням Департаменту є виконання повноважень Національного агентства щодо контролю, перевірки декларацій та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Водночас, утворено: Управління проведення обов'язкових повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі; Управління проведення повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі; Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя з Відділом контролю за своєчасністю подання декларацій, Відділом моніторингу способу життя, Відділом проведення спеціальних перевірок у його складі.
Згідно з Положеннями про зазначені підрозділи, затверджені наказами Національного агентства від 25.03.2020 № 115/20, від 25.03.2020 № 115/20 та від 26.03.2020 № 117/20 завданнями Управлінь є відповідно виконання повноважень Національного агентства щодо: проведення обов'язкових повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом; проведення повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом; контролю за своєчасністю подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повідомлень про суттєві зміни в майновому стані та про відкриття валютних рахунків в установах банків-резидентів, проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Враховуючи зазначене, у внутрішній структурі Національного агентства відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої змінено перелік та функціональні обов'язки структурних підрозділів, скорочена посада заступника керівника Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Листом від 02.03.2020 №100-18/7181/20 позивача у справі повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя та попереджено про наступне звільнення у зв'язку із скороченням займаної посади, з яким позивач ознайомився цього ж дня.
Таким чином, при звільненні позивача відповідачем також дотримано вимоги частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» стосовно строків письмового повідомлення про наступне звільнення.
При цьому аналіз частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII дає підстави для висновку, що вжите слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Аналогічна правова позиція щодо розуміння/тлумачення частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, у редакції, яка діяла станом на момент початку процедури звільнення позивача у цій справі, міститься у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі № 480/4055/20, від 21 грудня 2021 року у справі №200/7446/20-а, від 29 листопада 2021 року у справі №640/19610/20, від 20 квітня 2022 року у справі №400/2034/21, від 16 червня 2022 року у справі №400/1923/20, від 07 липня 2022 року у справі №580/191/21, 22 листопада 2022 року у справі № 320/8522/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 160/4338/21.
Аналіз положень Закону № 889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, свідчить, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
За змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент звільнення позивача із займаної посади врегульована положеннями Закону № 889-VIII.
Окрім того, професійна підготовка та професійна компетентність не є складовими процедури припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення. Вказані обставини, не можуть входити в предмет доказування у спорах про поновлення на роботі звільненого на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 - VIII працівника, тим більше бути правовою підставою для задоволення відповідного позову.
У зв'язку з чим, посилання апелянта про необхідність встановлення професійної підготовки та професійної компетентності державного службовця під час вирішення питання щодо припинення з ним державної служби не узгоджуються з положеннями статті 87 Закону № 889 - VIII.
У даному випадку звільнення позивача зумовлене скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу, та створення нових підрозділів в органі.
Таким чином, враховуючи положення Закону № 889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, суд констатує, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі. При цьому, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин в цій частині положень КЗпП України, оскільки це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до профільного Закону № 889-VIII, шляхом виключення з попередньої редакції речення, яке означало наявність обов'язку суб'єкта призначення виконати такий обов'язок.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.
Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 р. у справі № 200/7382/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 р. у справі № 200/7382/20-а - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дати проголошення.
Повне судове рішення складено 18 січня 2023 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді І.В. Сіваченко
А.А. Блохін