Справа № 420/2136/22
20 січня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку
До Одеського окружного адміністративного суду 28 січня 2022 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить суд:
1. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні;
2. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата одноразової грошової допомоги при звільненні) за період з 12.03.2021 по день фактичного розрахунку 23.12.2021 (287 днів).
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що одноразова грошова допомога при звільненні у розмірі 59105,52 грн відповідачем була сплачена йому через 287 днів з дня виключення його зі списків особового складу військової частини, а саме 23.12.2021. При цьому, в порушення вимог ст.ст.116,117 КЗпП України, відповідачем не нараховано та не виплачено разом із одноразовою грошовою допомогою при звільненні, середнє грошове забезпечення за весь період затримки розрахунку при звільненні.
02 лютого 2022 року ухвалою судді прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , відкрито провадження у адміністративній справі та ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у порядку статті 262 КАС України.
Ухвалою суду від 08 квітня 2022 року зупинено провадження у справі №420/2136/22 до припинення або скасування воєнного стану в Україні.
Ухвалою суду від 19 січня 2023 року поновлено провадження у справі №420/2136/22 та за заявою представника відповідача - ОСОБА_2 , поновлено військовій частині НОМЕР_1 строк для подання до Одеського окружного адміністративного суду відзиву по справі № 420/2136/22 та приєднано отриманий 03.05.2022 відзив до матеріалів справи.
Так, 03 травня 2022 року до суду надійшов відзив (вх..№15371/22) НОМЕР_2 прикордонного загіну на позовну заяву ОСОБА_1 з проханням відмовити у задоволенні позовних вимог останнього. Відповідач звертає увагу суду на суму нарахованої та виплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відповідно до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 червня 2021 по справі № 420/5064/21 яка складає 59105, 52 грн яка являється абсолютно не співмірною з сумою середнього заробітку яку просить позивач та складає більше 136896,13 гривень. Зазначив, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звiльненнi працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Виплата одноразової грошової допомоги при звільненні не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку в розумінні переліку підстав визначеного у Порядку №100. Позивачем у позовній заяві не зазначено, а матеріали справи не містять доказів щодо наявності інших правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбачених Порядком №100. Поняття «заробітна плата (грошове забезпечення)» та «середній заробіток за час затримки» не є тотожними. Також важливо зазначити, що позивач був звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу. Враховуючи правомірність звільнення позивача та відсутність його поновлення на посаді, своєчасність виплати грошового забезпечення, доводи позивача в частині виплати середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги є безпідставними, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню. Посадові особи військової частини діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, суд дійшов наступного висновку.
ОСОБА_1 проходив службу у НОМЕР_3 прикордонному загоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України та Наказом №75-С від 12 березня 2021 року його виключено зі списків особового складу загону та знято з усіх видів забезпечення.
Позивачу при звільнення не була виплачена одноразова грошова допомога у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, що в подальшому було встановлено рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07.06.2021 у справі № 420/5064/21.
Вказаним рішенням суду від 07.06.2021 було задоволено позов ОСОБА_1 . Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
На виконання вказаного рішення суду 23.12.2021 на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 було перерахована сума одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 59245,52 грн (а.с.24).
Такі обставини відповідач в поданому до суду відзиві не заперечує, а лише посилається на судову практику щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд звертає увагу сторін на те, що відповідно до рішення суду № 420/5064/21, розрахунок з позивачем повинен був бути проведений відповідачем під час звільнення ОСОБА_1 зі служби 12.03.2021.
Позивач вважає, що в даному випадку має місце протиправна бездіяльність відповідача щодо порушення прав та інтересів ОСОБА_1 в частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Як зазначено у частині першій статті 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30 квітня 2020 року в справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року в справі №400/2884/18, від 04 вересня 2020 року в справі №120/2005/19-а, від 05 березня 2021 року в справі №120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року в справі №340/970/20, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20, від 21 жовтня 2021 року в справі №640/14764/20 та інших.
За наведених обставин, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно із частиною 1 статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина 2 статті 117 КЗпП України).
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 26 січня 2022 року по справі № 240/12167/20, який є обов'язковим для суду в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України.
У рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Рішенням суду від 07.06.2021 у справі № 420/5064/21 було встановлено, що в день звільнення позивача, відповідачем було протиправно допущено бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні з розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Остаточний розрахунок з позивачем відповідачем проведено 23.12.2021.
Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не у день звільнення позивача (12.03.2021), а з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпП України - 23.12.2021.
Державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia).
Європейським судом з прав людини у рішенні від 18.10.2005 у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» та у рішенні від 30.11.2004 у справі «Бакалов проти України» зазначав, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку із позивачем у визначені ст.116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України.
Відповідно, з огляду на наведене вище, суд погоджується з доводами позивача щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 .
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що похідні позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні підлягає задоволенню шляхом зобов'язання відповідача виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 12.03.2021 по 23.12.2021.
Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
З аналізу вказаної норми вбачається, що середньомісячна заробітна плата у даному випадку обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Тому, подією, з якою пов'язане вчинення відповідачем дій щодо нарахування позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в меншому розмірі, є звільнення позивача 12.03.2021.
Відтак, при здійсненні розрахунку суми компенсації повинна бути врахована саме середньоденна заробітна плата позивача останніх двох календарних місяців роботи, що передують його звільненню січень та лютий 2021 року.
Згідно довідки про розмір середньомісячного заробітку за останні 2 місяці служби ОСОБА_1 від 26.04.2022 №24 (а.с.47), позивачу за січень та лютий 2021 року нараховано 28142,40 грн.
Враховуючи кількість робочих днів у січні та лютому 2021 року (39), середньоденний заробіток становить 721,60 грн (28142,40 грн /39 днів).
За період з 12.03.2021 по 23.12.2021 було 196 робочих днів, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 196 днів * 721,60 грн = 141433,60 грн.
При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що при обчисленні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні застосується показник середньоденної заробітної плати який множиться на середньомісячне число саме робочих днів, а не календарних.
Вирішуючи спір по суті, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.02.2019 у справі №761/9584/15-ц щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений у постанові від 30.10.2019.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, суд ураховує, що позивач є менш захищеною у відношенні до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас, у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Суд для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за несвоєчасну виплату позивачу грошового забезпечення, враховує: тривалість строку між звільненням позивача і, відповідно, непроведенням з ним повного розрахунку (9 місяців), та зверненням до суду з позовом про нарахування та стягнення зазначених сум; звернення до суду з вимогами про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні; співмірність ймовірного розміру майнових втрат пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні працівника та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи вищевикладене, розмір простроченої заборгованості роботодавця та ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, його добросовісні дії та не зволікання із захистом своїх прав, суд вважає за необхідне не застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Враховуючи вищевикладене, розмір простроченої заборгованості роботодавця та ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Суд зазначає, що відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 41,7% (59105,52 грн (грошове забезпечення позивача, виплачене з порушенням термінів 23.12.2021) / 141433,60 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (196 днів)) х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню (з урахуванням принципу співмірності) становить: 721,60 грн (середньоденний заробіток позивача) х 41,7% х 196 (дні затримки розрахунку) = 58977,81 грн.
Вказана позиція узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне частково задовольнити вимогу позивача та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.03.2021 по 23.12.2021 у розмірі 58977,81 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних правовідносинах відповідач не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України.
Отже, бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з позивачем є протиправною.
Похідна позовна вимога ОСОБА_1 , з урахуванням положень ч.2 ст. 9 КАС України, підлягає задоволенню шляхом зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.03.2021 по 23.12.2021 у розмірі 58 977,81 гривень.
Відповідно до положень ст.139 КАС України, підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись ст.ст. 5, 7, 9, 2, 77, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 .
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.03.2021 по 23.12.2021 у розмірі 58977,81 гривень.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 );
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).
Суддя Олена СКУПІНСЬКА