Провадження № 22-ц/803/658/23 Справа № 423/405/18 Суддя у 1-й інстанції - Архипенко А.В. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
19 січня 2023 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Барильської А.П.,
суддів: Деркач Н.М., Куценко Т.Р.
секретар судового засідання: Драгомерецька А.О.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач:Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро, апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року, яке постановлене суддею Архипенко А.В. у місті Попасна, дата складання повного тексту рішення 02 вересня 2019 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи ,-
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, мотивуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловіка - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було вбито внаслідок скоєння терористичного акту, шляхом артилерійського обстрілу в м.Попасна Луганської області.
Вказувала, що по даному факту 09 лютого 2015 року відкрите кримінальне провадження за ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) та внесені відповідні відомості в ЄРДР.
Посилаючись на те, що протягом майже трьох років держава Україна не забезпечила належного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб, через що вона не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, а тому просила суд ухвалити рішення, яким стягнути з відповідачів моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка, у розмірі 1000 000 грн.
Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи - задоволений частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи - 500 000 (п'ятьсот тисяч) гривень. В іншій частині позову відмовлено.
В апеляційній скарзі Кабінет Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що позивач не надала суду доказів або посилань на наявність вироку у кримінальній справі, який набрав законної сили щодо вчинення терористичного акту. Судом при винесенні рішення не було встановлено в повному обсязі фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не визначені правовідносини, що склалися між сторонами та правову норму, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
19 грудня 2019 року позивач надала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просила залишити його без змін, а апеляційну скаргу-без задоволення. Наголошувала на тому, що вона є потерпілою у кримінальному провадженні та держава в особі Кабінету Міністрів України повинна відшкодування завдану їй моральну шкоду.
Ухвалою Луганського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року провадження в справі за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Першою судовою палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду судового рішення в цивільній справі № 419/3824/17 за позовом ОСОБА_3 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа - Служба безпеки України, про відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі фізичної особи.
Постановою Верховного Суду від 17 березня 2021 року ухвалу Луганського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року провадження в справі за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року, зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного суду справи № 635/6127/17.
12 травня 2022 року Великою Палатою Верховного Суду справа № 635/6127/17 розглянута та прийнято постанову.
24 лютого 2022 року Верховна Рада України затвердила Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 строком на 30 діб. Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався
Законом України № 2217-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» від 21 квітня 2022 року внесені зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», вказані зміни набули чинності 07 травня 2022 року.
Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», редакція якої діє з 07 травня 2022 року, визначено, що у разі неможливості здійснення правосуддя судами, розташованими на тимчасово окупованих територіях, територіальна підсудність судових справ, що розглядаються у таких судах, визначається в порядку, передбаченому частиною сьомою статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до ч. 7 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі неможливості здійснення правосуддя судом з об'єктивних причин під час воєнного або надзвичайного стану, у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами може бути змінено територіальну підсудність судових справ, що розглядаються в такому суді, за рішенням Вищої ради правосуддя, що ухвалюється за поданням Голови Верховного Суду, шляхом її передачі до суду, який найбільш територіально наближений до суду, який не може здійснювати правосуддя, або іншого визначеного суду. У разі неможливості здійснення Вищою радою правосуддя такого повноваження воно здійснюється за розпорядженням Голови Верховного Суду. Відповідне рішення є також підставою для передачі усіх справ, які перебували на розгляді суду, територіальна підсудність якого змінюється.
Відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, Верховний суд розпорядженням від 06 березня 2022 року №1/0/9-22 змінив територіальну підсудність судових справ Луганського апеляційного суду на Дніпровський апеляційний суд.
19 вересня 2022 року матеріали апеляційної скарги надійшли на адресу Дніпровського апеляційного суду.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст. 263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.
Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає, з огляду на таке.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок здійснення артилерійського обстрілу в м.Попасна Луганської області загинув ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що вбачається з копії Витягу з ЄРДР від 08 лютого 2019 року, ( у кримінальному провадженні, яке внесено до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст.258 ч.3 КК України т.1, а.с.33)
Факт того, що загиблий був чоловіком позивача підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу, серії НОМЕР_1 , виданого відділом ЗАГС м.Попасна Ворошиловградської області (т.1,а.с.9).
Факт смерті ОСОБА_2 підтверджується копією свідоцтва про смерть, серії НОМЕР_2 , виданого 10 березня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Попаснянського районного управління юстиції у Луганській області (т.1, а.с.10), а також копією лікарського свідоцтва про смерть № 49 від 09 лютого 2015 року, виданого Первомайським міським відділенням судово-медичної експертизи, де вказано, що причиною смерті ОСОБА_2 стало вогнепальне поранення органів грудної порожнини (т.1, а.с.11).
За даним фактом 08 лютого 2015 року було внесено відповідні відомості в ЄРДР (т.1,а.с.33) за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).Позивач була залучена потерпілою у вищезазначеному кримінальному провадженні згідно її заяви від 21 лютого 2019року (т.1, а.с.11.112)
Як вбачається з висновку психологічного експертного дослідження №1/01/18 від 01 лютого 2018 року ( т.1, а.с.13-19), досліджувана ситуація призвела до кардинальної негативної зміни життя ОСОБА_1 . В результаті смерті її чоловіка ( ОСОБА_2 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Попасна Луганської області під час проведення військових дій, є зміни в її емоційному стані, індівідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її, як особистості, та виникли внаслідок втрати близької людини ( ОСОБА_2 ) за обставин обстрілу міста Попасна Луганської області під час проведення військових дій.
Враховуючи позицію досліджуваного відносно суми відшкодування її моральних страждань, обставини справи та особливості конкретного випадку, попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (моральної шкоди) складає від 500 000 до 1 000 000 гривень.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що факт наявності душевних страждань позивача, яких вона зазнала у зв'язку зі смертю свого чоловіка підтверджується матеріалами справи (саме висновком психологічного експертного дослідження). Відсутність відповідного «процедурного» закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача щодо отримання відшкодування моральної шкоди від держави на підставі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Крім того, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Однак, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (частина друга статті 1168 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 3 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Зазначеного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 вересня 2019 року, у справі № 916/1423/17 (пункт 53)).
Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).
Частина перша статті 19 Закону України № 638-IV "Про боротьбу з тероризмом" передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного).
З огляду на зміст вказаних приписів Закону України № 638-IV, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 вересня 2019 року, у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11)). зазначила, що передбачене у статті 19 Закону України № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв'язку із загибеллю матері позивача у період проведення АТО
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об'єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об'єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов'язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов'язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.
За статтею 2 Конвенції обов'язки держави полягають у такому:
Негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов'язку.
Позитивний обов'язок має два різновиди:
Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов'язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов'язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов'язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).
Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією за самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
Згідно з Конвенцією, держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов'язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов'язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.
Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв'язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов'язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов'язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).
Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов'язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об'єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов'язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.
Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов'язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов'язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
У визначених у частині другій статті 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб'єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов'язку обґрунтувати, а суд - обов'язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).
Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочата антитерористична операція.
Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вищевказаного Указу Президента України від 14 квітня 2014 року №405/2014.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року №1085-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.
У перелік зазначених населених пунктів включено м.Попасна Луганської області, як населений пункт, що розташований на лінії розмежування.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року №1275-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено м.Попасна Луганської області.
ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок здійснення артилерійського обстрілу в м. Попасна Луганської області загинув ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловік позивача.
На теперішній час досудове розслідування не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її чоловіка, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування її, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
Звернувшись до суду із вказаним позовом, позивач ОСОБА_2 не стверджувала, що загибель її чоловіка була наслідком порушення Державою Україною негативного обов'язку з гарантування права на життя її чоловіка.
У даній справі не встановлено, що загибель чоловіка позивача відбулася саме внаслідок дій Держави України.
Отже, ця справа не стосується права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок загибелі чоловіка через посягання на його життя саме з боку відповідача.
Якщо позивач вважає, що її чоловік загинув внаслідок діяння Російської Федерації, то за це не може бути відповідальною Україна.
Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (див. постанову від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19).
Російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ, як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
Колегія суддів звертає увагу на те, що 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).
Колегія суддів звертає увагу на те, що м. Попасна Луганської області на час загибелі чоловіка позивача внаслідок артилерійського обстрілу - ІНФОРМАЦІЯ_1 , було включене до затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року №1085-р Переліку населених пунктів, як населений пункт, що розташований на лінії розмежування.
На час розгляду справи судом першої інстанції, 22 серпня 2019 року, м.Попасна Луганської області включене до затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року №1275-р Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО.
Встановлено, що територія, на якій загинув чоловік позивачки, була на той час територією, що розташована на лінії розмежування. Держава Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоби попередити загибель чоловіка позивача, навіть якщо би вона могла та мала це зробити.
Позивач у поданих до суду документах не вказувала і не доводила, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Попасна Луганської області.
Позивач не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як загинув її чоловік, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для його життя від артилерійського обстрілу з боку незаконних збройних формувань, розташованих на непідконтрольній уряду України території.
Також позивач не доводила, що Держава Україна знала про можливість обстрілу незаконними збройними формуваннями м. Попасна Луганської області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя чоловіка позивачки.
Отже, позивач не обґрунтувала порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя чоловіка.
Як загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об'єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей.
Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов'язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 05 липня 2016 року у справі «Лісний та інші проти України і Росії» (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші).
Підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, бо суб'єкт правопорушення й об'єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб'єктивного сприйняття потерпілим.
Також не є підтвердженням порушення Державою Україною її обов'язків за статтею 2 Конвенції цитування у процесуальних документах позивача приписів законодавства України, зокрема, чинних для неї міжнародних договорів, і практики їхнього застосування.
Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб'єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов'язку обґрунтувати, а суд - обов'язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року, у справі № 635/6172/17.
Колегія суддів звертає увагу на те, що вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов'язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
Враховуючи, що територія, на якій загинув чоловік позивача, була на той час територією, що розташована на лінії розмежування, і позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було, чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Попасна Луганської області, відповідач міг вжити, але не вжив заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя чоловіка позивача.
У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, взявши до уваги доводи, приведені в апеляційній скарзі, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області задовольнити.
Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 20 січня 2023 року.
Головуючий: А.П. Барильська
Судді: Н.М.Деркач
Т.Р. Куценко