Провадження № 22-ц/803/1182/23 Справа № 202/5181/21 Суддя у 1-й інстанції - Мачуський О. М. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
19 січня 2023 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.
суддів - Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.
за участю секретаря - Попенко Ю.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа: ОСОБА_2 , про визнання права користування жилим приміщенням та вселення ,-
У серпні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Дніпровської міської ради, Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа: ОСОБА_2 , про визнання права користування жилим приміщенням та вселення.
Позов мотивований тим, що з грудня 2007 року вона переїхала до квартири АДРЕСА_1 до ОСОБА_3 , де вони почали мешкати однією родиною. Вказана квартира була надана йому у 1992 року як службове житло. В квітні 2018 року позивач з ОСОБА_3 зареєстрували шлюб, а в травні 2018 останній помер. Після смерті ОСОБА_3 до спірної квартири вселився його рідний брат, який був там зареєстрований з 2012 року, але ніколи не проживав. Позивач змушена була переїхати до місця своєї реєстрації.
Враховуючи наведене, позивач зазначала, що як член сім'ї наймача має права на користування спірною квартирою та на підставі ст.ст. 64,65 ЖК Української РСР просила визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 та вселити.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. Судове рішення є незаконним, необґрунтованим й таким, що ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
У відзиві Дніпровська міська рада просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 , який на той час був працівником Придніпровської залізничної дороги, на підставі рішення виконавчого комітету Кіровської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська №678 від 07.04.1992 року виконавчим комітетом Індустріальної районної ради м. Дніпропетровська 30.06.1992 року був виданий ордер №194 на користування службовим жилим приміщенням, двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 . До складу сім'ї ОСОБА_3 входили: ОСОБА_4 - дружина, ОСОБА_5 - донька дружини (а.с.8).
Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 26.06.2001 року № 422-16/ХХ111 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 прийнятий до спільної власності територіальних громад області житлового фонду та об'єктів соціальної інфраструктури і переданий на баланс ОЖКП «Південне» та житлово-комунального об'єднання управління житлово-комунального господарства облдержадміністрації.
Відповідно до п.11 Положення про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, установ та організацій затвердженим постановлю КМУ від 06.11.1995 року №891, службове житло, що передається у комунальну власність, рішенням держадміністрації або виконкому відповідної ради закріплюється за відповідними організаціями. У даному випадку - за АТ “Укрзалізниця”.
Відповідно до п.6 Положення, жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба у такому його використанні. Виключення жилого приміщення з числа службових відбувається за клопотанням підприємства, установи та організації рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради. До реорганізації підприємств залізничного транспорту, до місцевих органів влади з клопотанням про виключення житла з числа службового могли звертатись відокремлені структурні підрозділи Придніпровської залізниці. Однак, суду було зазначено про відсутність інформації щодо наявності таких звернень.
Тобто, судом встановлено, що на час розгляду справи, відсутнє рішення про виключення квартири АДРЕСА_1 з числа службових. Отже, після зміни власника та балансоутримувача статус саме квартири не змінився.
Відповідно до Розпорядження Дніпропетровського міського голови від 26.11.2015 року №897-р проспект ім. Газети Правда перейменовано на проспект Слобожанський.
Згідно Постанови Верховної ради України від 19 травня 2016 року № 1375-VIII було перейменовано місто Дніпропетровськ Дніпропетровської області на місто Дніпро.
Сторони в судовому засіданні суду першої інстанції не заперечували, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 на час розгляду справи не зареєстровано та вона продовжує мати статус службового.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28.04.2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 (а.с.18).
Відповідно до листа Відділу обліку проживання фізичних осіб ДМР № 14/5-341 від 16.01.2019 р. ОСОБА_2 з 03.04.2012 року зареєстрований в спірній квартирі (а.с.26).
Згідно свідоцтва про шлюб Серія НОМЕР_1 виданого Індустріальним районним у м. Дніпро відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 уклали шлюб 28.04.2018 року, актовий запис № 199 від 28 квітня 2018 року (а.с.10).
Відповідно до даних паспорту громадянина України НОМЕР_2 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрована за адресою АДРЕСА_3 , квартири 144,145 з 23.03.1989 р.н.(а.с.7).
Згідно довідки про склад родини № 074741 виданої 31.10.2018 р. Центром надання адміністративних послуг м. Дніпра, за адресою: АДРЕСА_4 мешкає основний наймач - ОСОБА_7 та члени її родини загалом у кількості 20 осіб (а.с.21).
Відповідно до Свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_3 виданого Індустріальним районним у м. Дніпро відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 помер - ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що складено актовий запис про смерть № 546 від 21 травня 2018 року (а.с.9).
Допитані в судовому засіданні суду першої інстанції свідки: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 пояснили, що позивач мешкала з ОСОБА_3 в його квартирі до моменту його смерті. Позивач доглядала ОСОБА_3 під час хвороби, займалась його похованням. Після смерті ОСОБА_3 квартиру зайняв ОСОБА_2 , а позивач змушена була з'їхати до іншого житла за місцем своєї реєстрації.
Колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про те, що позивач набувала право користування спірною квартирою, зважаючи на наступне.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону або за рішенням суду.
Згідно з частинами першою та другою статті 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Частиною першою статті 118 ЖК УРСР встановлено, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Відповідно до частини другої статті 121 цього Кодексу службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.
Статтею 122 ЖК УРСР визначено, що єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, який видає виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів на підставі рішення про надання службового жилого приміщення.
Відповідно до чч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (чч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Оскільки, відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.
Проте, позивач, уклавши шлюб з ОСОБА_3 у квітні 2018 року, за життя наймача не зареєструвалась у спірній квартирі, у зв'язку з чим не набула права користування жилим приміщенням.
Із урахуванням наведеного, у позивача у цій справі не виникло будь-якого майнового права стосовно спірного житла, оскільки, відповідні права щодо квартири виникають у особи в силу вселення у певне житлове приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера, та укладення договору найму жилого приміщення щодо цього житла.
Крім того, позивачем не надано ні суду першої, ні апеляційної інстнації належних та допустимих доказів щодо її постійного проживання у квартирі АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача зазначила, що ОСОБА_1 не зверталась до суду із позовними вимогами про встановлення відповідного юридичного факту, зокрема, проживання однією сім”єю у спірній квартирі.
Також, колегія суддів звертає увагу, що позивач на підставі ордеру є наймачем квартир АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , де зареєстрована та мешкає на теперішній час.
За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_11 задоволенню не підлягають, оскільки, вказані обставини з урахуванням положень закону не дають позивачу підстав для задоволення її вимог щодо визнання за нею права користування жилим приміщенням, яке на теперішній час має статус службового та вселення у спірну службову квартиру, оскільки, відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому законом порядку, та враховуючи те, що позивач має постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Доводи апеляційної скарги скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння апелянтом вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, оскаржуване рішення місцевого суду відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2022 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П. Красвітна
І.А. Єлізаренко