Справа № 143/1072/20
18.01.2023 року м. Погребище
Погребищенський районний суд Вінницької області в складі:
головуючого - судді Сича С.М.,
з участю секретаря Левченко М.О.,
представника відповідача - адвоката Воронцової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні Погребищенського районного суду Вінницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням,-
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
Позов мотивував тим, що з народження він був зареєстрований та проживав у будинку АДРЕСА_1 , який на праві власності належав його батькам. У подальшому в період перебування на заробітках він тимчасово проживав у місті Києві. Зазначав, що у грудні 2019 року, повернувшись до м. Погребище, не зміг потрапити у будинок, оскільки його донька ОСОБА_2 , яка набула право власності на вказаний будинок на підставі договору дарування, не впускає його до помешкання, а його речі перемістила на горище. У позасудовому порядку конфлікт з приводу користування житловим будинок вирішити не вдалося, про що свідчить звернення відповідачки до правоохоронних органів у червні 2020 року, коли вона знову не допустила позивача до будинку. Вказував, що така поведінка відповідачки створює йому перешкоди у користуванні житловим будинком, якого він у встановленому законом порядку не позбувався. Зазначав, що з вимогами про виселення або про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, відповідачка до нього не зверталась.
Посилаючись на наведені обставини та положення ст.ст.9, 64, 156, 157 ЖК УРСР, просив вселити його у житловий будинок АДРЕСА_1 , та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у проживанні та користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .
Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 24 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 31 березня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 24 грудня 2020 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою судді Погребищенського районного суду Вінницької області Сича С.М. від 29 грудня 2021 року справу прийнято до свого провадження. Розгляд справи постановлено проводити за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 05 липня 2022 року повернуто позивачеві заяву про збільшення позовних вимог. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, натомість подав заяву про розгляд справи за його відсутності (Т.2, а.с.39).
В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 позов не визнала та пояснила, що вищезазначений будинок належить їй на праві власності на підставі договору дарування від 03.10.2019 року, укладеного із її бабою ОСОБА_3 , яка є матір'ю позивача. Будинок складається із однієї житлової кімнати, прихожої, кухні і веранди. В будинку вона проживає разом зі своїм чоловіком, сином і донькою, яким вісім та десять років відповідно. Вона вселилася у цей будинок ще в червні 2012 року зі згоди баби та позивача, який на той час проживав у м. Києві. Вона зареєстрована в цьому будинку, а її чоловік та діти - ні. Іншого житла у неї немає. В період часу з 2012 року по 2019 рік ОСОБА_1 , який зареєстрований в цьому будинку, приїжджав один раз на місяць, інколи один раз на пів року. У будинку знаходяться деякі речі позивача, які він періодично приходив і забирав. Наголосила на тому, що вона не вела із позивачем спільного господарства, спільного бюджету у них також не було. Вважає, що оскільки у будинку є лише одна житлова кімната, то проживання позивача разом із її сім'єю у ньому є неможливим. Крім того, ОСОБА_1 неодноразово приходив до будинку у стані алкогольного сп'яніння, через що діти його бояться. Чи має позивач інше житло їй не відомо. Також зазначила, що 08.06.2020 року позивач вимагав від неї, щоб вона поміняла замок у вхідних дверях до будинку, при цьому він приніс свою серцевину від замка. Проте, вона відмовилася це зробити. Підтвердила, що позивач як станом на червень 2020 року, так і на даний час не має ключів від вхідних дверей у будинок, а тому вільного доступу до будинку він не має. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити.
Представник відповідача - адвокат Воронцова О.В. просить у задоволенні позову відмовити та вказала, що ОСОБА_1 практично не проживає у цьому будинку, оскільки мешкає у м. Києві за невідомою адресою. У позивачки немає іншого житла. ЇЇ сім'я складається із чотирьох чоловік, із яких двоє малолітніх дітей. Будинок складається лише з однієї житлової кімнати, що унеможливлює проживання у ньому позивача.
Суд, заслухавши учасників справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, встановивши суть спірних правовідносин, що склалися між сторонами, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.
Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи №478 від 10 червня 2020 року позивач ОСОБА_1 з 18 грудня 1998 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (Т.1, а.с.7).
Згідно з договором дарування житлового будинку, укладеним 03 жовтня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , право власності на зазначений вище житловий будинок набула донька позивача ОСОБА_2 (Т.1, а.с.32)
Згідно з технічним паспортом спірний житловий будинок має загальну площу 56,7 м. кв., житлову площу 42,0 м. кв. та складається з коридору, прихожої, житлової кімнати й веранди (Т.1, а.с.41-44).
Відповідно до акта обстеження матеріально-побутових умов проживання, у житловому будинку, що розташований в АДРЕСА_1 , окрім відповідачки за вказаною адресою проживають її чоловік ОСОБА_4 та їх малолітні діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.50).
Відповідно до матеріалів ЄО №1260 відповідачка ОСОБА_2 08.06.2020 року зверталася до Погребищенського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області з приводу конфлікту з батьком ОСОБА_1 щодо проживання в будинку, що розташований в АДРЕСА_1 (Т.1, а.с.55-59).
Вирішуючи по суті позовні вимоги, суд виходить із того, що вони насамперед ґрунтуються на положеннях ст.ст.9, 64, 156, 157 ЖК УРСР.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 року сформульовано правовий висновок, який зводиться до того, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вирішуючи питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:право користування (сервітут);інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Суд також послуговується на правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №569/4373/16-ц, за змістом якого не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору відчуження нерухомого майна, внаслідок яких відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Також суд ураховує, правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №676/905/16-ц про те, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Перехід права власності на спірне житлове приміщення не вплинуло на право відповідача користуватися нерухомим майном, яке новий власник у встановленому законом порядку не оспорив.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї своєї матері ОСОБА_3 . У подальшому право власності на житло набула його дочка ОСОБА_2 .
Також суд звертає увагу на ту обставину, що у п.1.4 договору дарування житлового будинку сторони зазначили, що від прав третіх осіб будинок вільний, що не відповідало дійсності.
ОСОБА_1 з 1998 року зареєстрований у спірному житловому будинку. Крім того, на момент укладення договору дарування відповідачка вочевидь знала про право ОСОБА_1 на користування житлом, позаяк, як повідомила вона в судовому засіданні, її вселення у будинок в 2012 році здійснювалося також за згодою позивача. Водночас, ОСОБА_2 могла довідатися про наміри ОСОБА_1 щодо подальшого проживання у будинку після його відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити будинок у такому випадку.
Тобто відповідачка за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування члена сім'ї колишнього власника будинку.
Таким чином, вона могла та повинна була передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.
Разом із цим, суд констатує, що ОСОБА_7 , як новий власник житла, у встановленому законом порядку не оспорювала право позивача на користування будинком.
В той же час, скасовуючи попередні судові рішення у справі, суд касаційної інстанції у постанові від 08.12.2021 року вказав, що суди не встановили наявність або відсутність у позивача перешкод у користуванні житловим будинком, а також наявність у ОСОБА_1 іншого нерухомого майна, яке є «житлом» у розумінні пункту 1 ст.8 Конвенції, у зв'язку з чим не дотримали балансу інтересів сторін цього спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Виконуючи вказівки суду касаційної інстанції, в межах доводів та заперечень сторін та наданих ними доказів, ураховуючи принцип змагальності цивільного судочинства, суд звертає увагу на ту обставину, що у заяві від 08.06.2020 року, поданій т.в.о. начальника Погребищенського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області, ОСОБА_2 зазначила, що в цей день ОСОБА_1 прийшов до її будинку та почав вимагати від неї змінити замок у вхідних дверях, мотивуючи тим, що він має право на будинок. Вона, будучи власником будинку, не бажає його пускати в будинок, оскільки перебуває із ним в неприязних відносинах.
Аналогічні пояснення ОСОБА_2 надала працівникам поліції під час здійснення перевірки її заяви.
Окреслені письмові докази в сукупності із наданими відповідачкою поясненнями в судовому засіданні, зокрема в аспекті того, що як станом на червень 2020 року, так і на даний час ОСОБА_1 не має ключів від вхідних дверей у будинок, а тому вільного доступу до будинку він не має, на думку суду, безсумнівно свідчать про наявність у позивача перешкод у користуванні житловим будинком.
За правилами ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Заперечуючи проти позову, відповідачка не покликалася на ту обставину, що у ОСОБА_1 є інше нерухоме майна, яке є «житлом» у розумінні пункту 1 ст.8 Конвенції, та не надала суду відповідних доказів.
Визначаючись із балансом інтересів сторін спору, суд ураховує, що житловий будинок складається, зокрема, лише з однієї житлової кімнати, в якій проживають відповідачка, її чоловік та двоє їх малолітніх дітей.
Проте, оскільки перехід права власності на спірне житлове приміщення не вплинув на право позивача користуватися нерухомим майном, відповідачка у встановленому законом порядку таке право останнього не оспорила, в матеріалах справи відсутні докази належності ОСОБА_1 на праві власності чи користування іншого житла, а відповідачка, набуваючи житло на підставі безоплатного договору дарування, знала про проживання в ньому позивача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про свої інтереси, не з'ясувала, чи відмовляється позивач від свого права користування жилим приміщенням, то суд дійшов до переконання, що сам по собі факт можливого проживання сім'ї відповідачки в одній житловій кімнаті з позивачем, не має вирішального значення для вирішення спору та не свідчить про превалювання за спірної правової ситуації інтересів ОСОБА_2 над інтересами ОСОБА_1 в контексті установлення їх балансу.
Більше того, позбавлення позивача можливості вселитися у спірний житловий будинок може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов'язаних з необхідністю наймання житла, що за наявності у нього не оспореного відповідачкою права користування житлом буде надмірним тягарем для нього.
Відповідно до ст.391 ЦК України, розміщеній в главі 29 цього Кодексу, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
В ст. 396 ЦК України обумовлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
За змістом пунктів 1, 2 ч.1 ст.395 ЦК України до речових прав на чуже майно відносяться право володіння та право користування (сервітут).
Зазначені норми матеріального права визначають право власника або володільця речового права, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник (володілець речового права) вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цих норм права є наявність у позивача права власності (володіння, користування) та встановлення судом наявності перешкод у користуванні ним належним йому майном. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
З огляду на викладене, суд вважає, що за встановлених обставин та правового регулювання спірних правовідносин вселення позивача до житлового будинку та усунення йому перешкод у володінні та користуванні житлом з боку відповідачки, відповідатиме балансу інтересів сторін у спорі та критерію ефективності способу захисту, а відтак позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 2-7, 10, 133, 141, 258, 259, 263, 268 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Вселити ОСОБА_1 у житловий будинок АДРЕСА_1 , та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у проживанні та користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Сторони по справі:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення буде складено протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи.
Повний текст рішення складено 19.01.2023 року.
Суддя