125/1144/21
2/125/381/2021
16.01.2023 року м. Бар
Барський районний суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Хитрук В.М.,
за участі секретаря судового засідання Рашевської О.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бар Вінницької області цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційного Банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Барської міської ради Вінницької області про виселення, зобов'язання органу місцевого самоврядування надати в користування інше жиле приміщення
Представник позивача АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Барської міської ради Вінницької області про виселення, зобов'язання органу місцевого самоврядування надати в користування житло.
Уточнені 26.08.2022 року вимоги позивач обґрунтував тим, що 01.11.2016 АТ КБ «ПриватБанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 16.07.2008, що посвідчений приватним нотаріусом Барського районного нотаріального округу Вінницької області Мельником О.М. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2421. Після отримання права власності на вказану нерухомість позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення даних дій стала реєстрація та проживання в ньому відповідачів, які підлягають виселенню з вказаної квартири.
Представник позивача АТ КБ «ПриватБанк» просить суд виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати Барську міську раду Вінницької області надати відповідачам у користування інше жиле приміщення.
У судовому засіданні представник позивача АТ КБ «ПриватБанк» Рудич І.Р. уточнені (збільшені) позовні вимоги підтримала повністю з підстав зазначених в позові та наполягав на їх задоволенні.
Відповідач ОСОБА_1 у судовому засіданні позов не визнала, просила відмовити в його задоволенні з підстав викладених у відзиві.
Представник відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвокат Кокорєв С.О. позов не визнав, просив відмовити в його задоволенні з підстав викладених у відзиві.
Представник відповідача Барської міської ради Вінницької області Куций О.В. у судовому засіданні позов в частині зобов'язання Барської міської ради надати відповідачам у користування інше жиле приміщення не визнав, просив відмовити в його задоволенні. При вирішенні позову про виселення поклався на думку суду. Суду пояснив, що в Барській міській раді відсутній житловий фонд соціального призначення та не має можливості надати відповідачам у користування будь-яке інше житло.
Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до наступного висновку.
Відповідно даних Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 72185598 від 03.11.2016 року, позивачу ПАТ КБ «ПриватБанк» на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки, серія та номер: 2421, виданого 16.07.2008 приватним нотаріусом Барського районного нотаріального округу Мельником О.М.
Відповідно до пункту 33.3 копії договору іпотеки квартири від 16.07.2008, посвідченого приватним нотаріусом Барського районного нотаріального округу, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 (Іпотекодавець) надала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 61,36 кв.м, житловою площею 47,28 кв.м.
Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору дарування від 29.05.08 р., посвідченого державним нотаріусом Барської державної нотаріальної контори Вінницької області, зареєстрованого в реєстрі №1-2930 та зареєстрованого в КП «ВОБТІ» відповідно 05.06.08р. й записаного в реєстрову книгу №20 за реєстровим № 2126.
Таким чином, судом установлено, що вказана квартира, яка була предметом іпотеки, була набута ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 29.05.08, тобто не за кредитні кошти.
Згідно даних довідки Відділу «Центр надання адміністративних послуг» Барської міської ради № 144 від 29.06.2022 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . ОСОБА_1 фактично проживає у вказаній квартирі без реєстрації.
20.04.2021 АТ КБ «ПриватБанк» на адресу відповідачів направило претензію згідно якої вимагав від ОСОБА_1 протягом 30 днів з моменту отримання даної претензії, добровільно звільнити спірну квартиру з усіма членами сім'ї та мешканцями.
Згідно зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
З усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
У постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Вказану правову позицію підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.
Отже, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.
Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачу одночасно з її виселенням, є обов'язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв'язку із виселенням із іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 02 грудня 2021 року в справі № 344/6771/18 (провадження № 61-3794св20).
Між тим, позивачем не вказано у позові інше житло, яке надається у зв'язку із виселенням із іпотечного житла.
Позивачем лише зазначена вимога про зобов'язання Барської міської ради Вінницької області надати відповідачам у користування інше жиле приміщення.
Однак, у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання Барської міської ради Вінницької області надати відповідачам у користування інше жиле приміщення необхідно відмовити з наступних підстав.
Так, поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи №R (80) 2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження, в тому числі органів місцевого самоврядування, завжди мають межі, встановлені законом.
Питання щодо можливості надання чи відмови у наданні особі, які підлягає виселенню у користування інше жиле приміщення має вирішуватися органом місцевого самоврядування - Барською міською радою, а тому вимога позивача зобов'язати надати особам, які підлягають виселенню з квартири у користування інше жиле приміщення - задоволенню не підлягає.
Крім того, між позивачем АТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем Барською міською радою Вінницької області відсутній будь-який спір та жодним чином не порушені. Барською міською радою будь які права чи законні інтереси АТ КБ «ПриватБанк» не порушені.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає.
Оскільки позов задоволенню не підлягає, то судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 229, 264, 265, 273, 268 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційного Банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Барської міської ради Вінницької області про виселення, зобов'язання органу місцевого самоврядування надати в користування інше жиле приміщення - відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст.354, ст.355 ЦПК України).
Суддя:
Повне судове рішення складено 20.01.2023