11 січня 2023 року
м. Київ
Справа № 760/1125/20-ц
Провадження № 14-110цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О. С.,
суддів: Британчука В. В., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа - Кабінет Міністрів України, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати,за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року,
ОСОБА_1 у січні 2020 року звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», товариство), третя особа - Кабінет Міністрів України, про стягнення заборгованості із заробітної плати у виді квартальних премій за період з 01 січня 2017 року до 31 грудня 2017 року у загальному розмірі 3 652 000 грн та у виді річної премії за 2017 рік у розмірі 7 885 000 грн.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2016 року № 349 його введено до складу правління Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Укрзалізниця»), правонаступником якої є АТ «Укрзалізниця», а 02 вересня 2016 року він з ПАТ «Укрзалізниця» уклав контракт строком до 02 вересня 2017 року, за умовами якого відповідач зобов'язався забезпечити йому умови оплати праці, норми робочого часу і часу відпочинку.
Рішенням від 26 грудня 2016 року Наглядова рада товариства затвердила Карти оцінки результатів праці голови та членів правління відповідача, що є складовою частиною контракту.
Контрактом від 02 вересня 2016 року безпосередньо не передбачено його автоматичної пролонгації, проте після спливу строку дії контракту, а саме після 02 вересня 2017 року, сторони до 14 вересня 2019 року продовжили трудові відносини і ОСОБА_1 до зазначеного часу продовжив здійснювати повноваження члена правління АТ «Укрзалізниця» та отримував заробітну плату, що, на його думку, підтверджує продовження дії контракту на невизначений строк.
Відповідно до підпункту 5.1.6 трудового контракту рішення про ненарахування та невиплату квартальної чи річної премії, а також про зменшення розміру цих премій ухвалюється Вищим органом товариства або Наглядовою радою товариства.
Будь-яких рішень про ненарахування та невиплату квартальної чи річної премії або про зменшення розміру цих премій за увесь час існування трудових відносин між АТ «Укрзалізниця» та ОСОБА_1 повноважний орган товариства не ухвалював. Проте квартальних премій за 2017 рік та річної премії 2017 рік ОСОБА_1 не отримав.
Позивач стверджував, що через протиправну бездіяльність відповідача, яка полягає у тривалому ухиленні від виконання взятих на себе обов'язків згідно з чинним законодавством, Статутом товариства та трудовим договором, ОСОБА_1 станом на час звернення до суду не отримав заробітну плату у виді премій та матеріальних винагород за 2017 рік.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що встановлення розміру винагороди члену правління акціонерного товариства - суб'єкта державного сектору економіки, належить до виключних дискреційних повноважень наглядової ради, виходячи зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 року № 859 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств» (зі змінами), а також згідно із рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 25 вересня 2018 року № 659 (що зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 листопада 2018 року за № 1367/32819) «Про затвердження Вимог до положення про винагороду та звіту про винагороду членів наглядової ради та виконавчого органу акціонерного товариства». Тож премія, її розмір повинні визначатися компетентним органом управління AT «Укрзалізниця», а саме наглядовою радою, відповідно до компетенції, визначеної у пункті 9 частини другої статті 52 Закону України «Про акціонерні товариства» та інших нормативно-правових актах.
Суд першої інстанції зазначив, що встановлений умовами контракту розмір винагороди позивача є непропорційно завищеним у порівнянні із середньою заробітною платою у відповідній галузі і перевищує її в десятки разів. Винагорода ОСОБА_1 як нерезидента України у визначеному ним розмірі не може вважатися справедливою та обґрунтованою, оскільки порушує рівність прав громадян України на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України). Також система оплати праці позивача у AT «Укрзалізниця» не може мати характеру соціальної справедливості та справедливої винагороди за працю, оскільки створює істотний дисбаланс між вкладом працівника у досягнення результатів діяльності підприємства та розміром винагороди за виконану роботу.
Виходячи зі змісту підпунктів 5.1.2, 5.1.3 та 5.1.6 контракту, інші види винагороди у формі квартальних та річних премій, матеріальної винагороди за ефективне управління майном не є фіксованими та встановлюються за певних обставин за рішенням наглядової ради AT «Укрзалізниця».
Позивач не довів, що з часу його призначення на посаду члена правління AT «Укрзалізниця» вчиняло дії щодо зміни порядку нарахувань премій згідно із умовами контракту, як то звернення до суду про вирішення корпоративного спору, ініціювання внесення змін до контракту, припинення повноважень члена правління з підстав невиконання компетентними органами управління AT «Укрзалізниця» своїх повноважень тощо. Позивач не довів будь-яких особистих досягнень під час виконання ним повноважень члена правління AT «Укрзалізниця» з 2016 року до 2019 року.
Апеляційний суд додатково зазначив, що член правління є посадовою особою акціонерного товариства та в розумінні рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 25 вересня 2018 року № 659 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 листопада 2018 року за № 367/32819) «Про затвердження Вимог до положення про винагороду та звіту про винагороду членів наглядової ради та виконавчого органу акціонерного товариства» визначено, зокрема, дискреційні (на власний розсуд) повноваження наглядової ради товариства щодо встановлення, нарахування та виплати члену виконавчого органу винагороди за виконувану ним роботу.
23 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 174/780/16-ц (провадження № 61-34732св18). Відповідно до зазначеного висновку у структурі заробітної плати передбачена додаткова заробітна плата, яка є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідництво i за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні i компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань i функцій. При вирішені спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок i доплат, потрібно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках i за умов, передбачених цими актами. З мотивів браку коштів у здійсненні зазначених виплат може бути відмовлено в тому разі, коли вони обумовлені в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.
ОСОБА_1 зазначає, що за увесь час існування трудових відносин між ним та товариством жодних рішень про ненарахування та невиплату квартальної, річної премій, матеріальної винагороди або про зменшення розміру згаданих премій не ухвалювалося, що підтверджує ненастання підстав, передбачених підпунктами 5.1.4, 5.1.5 контракту.
Крім того, на думку заявника, існують підстави для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), який застосовано судом апеляційної інстанції, оскільки застосування загальних засад цивільного судочинства під час регулювання трудових відносин не може превалювати над спеціальними нормами трудового права.
ОСОБА_1 також наголосив, що суд апеляційної інстанції належно не перевірив доводи і заперечення сторін, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, зокрема, не дослідив умови контракт від 02 вересня 2016 року та додаткову угоду до нього від 27 грудня 2016 року № 1 щодо нарахування та виплати члену правління квартальної та/або річної премії.
Доводами касаційної скарги крім іншого є й те, що: суди порушили норми процесуального права, зокрема, усупереч правилам частини четвертої статті 274 ЦПК України розглянули справу за правилами спрощеного позовного провадження, хоча у цій справі ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; безпідставно не розглянули його клопотання про витребування доказів та виклик свідків.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася таким.
За нормами трудового права премії виплачуються працівникові як заохочувальна, а також як обов'язкова складова частини заробітної плати.
У тому разі, якщо премія виплачується як заохочення за плідну працю або інші досягнення працівника в роботі, тоді її нарахування і виплата повністю залежить від оцінки праці та волі роботодавця.
У тому ж випадку, якщо премія є фактично додатковою заробітною платою, тобто складовою оплати праці, розмір якої визначається роботодавцем на підставі певних критеріїв, визначених законом або трудовим договором (контрактом), тоді виплата такої премії не залежить виключно від волі роботодавця, оскільки він є пов'язаним умовами трудового договору або нормативно-правовим актом, який регулює питання оплати праці працівника на підприємстві (в організації).
Тож право виконувати чи не виконувати трудовий контракт за жодних умов не є дискреційним повноваженням роботодавця, оскільки у такий спосіб заперечується сама суть трудового контракту як регулятора трудових відносин.
Відповідно до пункту 10.1 Положення про правління ПАТ «Укрзалізниця», затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 29 липня 2016 року № 259, структура та розмір винагороди голови та членів правління встановлюються Наглядовою радою та регулярно переглядаються нею. Система винагород повинна відповідати структурі і рівню, встановленим на ринку, та повинна враховувати не лише персональні показники, але й фінансовий стан та перспективи товариства.
Сторони погодили особливі умови та порядок оплати праці, врегулювавши ці питання в контракті, укладеному із ОСОБА_1 . Роботодавець зобов'язався виплачувати заробітну плату працівникові у розмірі та на умовах, визначених у цьому контракті. За умовами трудового контракту заробітна плата (трудова винагорода) ОСОБА_1 складається з посадового окладу та щоквартальних і річної премій (пункт 5.1 трудового контракту).
Виплата обох частин трудової винагороди є обов'язковою для роботодавця з тією лише різницею, що розмір першої (посадовий оклад) є незмінним (підпункт 5.1.1 трудового контракту), а розмір другої частини оплати праці (щоквартальні та річна премії) є змінюваним (підпункти 5.1.2-5.1.5 трудового контракту).
Аналіз змісту пункту 5.2 контракту дає підстави для висновку, що виплата премій за трудовим контрактом є обов'язковою, крім випадків, коли товариство (його повноважні органи) не встановить існування підстав, передбачених цим контрактом, для ненарахування та невиплати таких премій. Для нарахування та виплати працівникові щоквартальних та річних премій потрібним є ухвалення відповідного рішення правлінням товариства на підставі рішення Наглядової ради товариства про схвалення виконання показників карти оцінювання результатів праці члена правління.
Відповідно до встановлених фактичних обставин справи Наглядова рада товариства не ухвалювала рішення про схвалення виконання показників Карти оцінювання результатів праці члена Правління за 2017 рік, а Правління товариства не ухвалювало рішення про нарахування та виплату члену Правління щоквартальних та/або річної премій. Так само повноважні органи товариства не ухвалювали рішення про ненарахування та невиплату квартальної чи річної премії, а також про зменшення розміру цих премій.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що питання нарахування та виплати премій члену виконавчого органу відноситься до дискреційних повноважень компетентного органу управління АТ «Укрзалізниця», а тому суд не має повноважень здійснювати нарахування таких премій позивачеві та стягнення їх з товариства.
Касаційний цивільний суд у своїй ухвалі від 30 листопада 2022 року вказав, що загальним підходом Верховного Суду до вирішення спорів у разі встановлення протиправного невиконання приватноправових договорів є постановлення судових рішень про стягнення, зокрема шляхом задоволення позовних вимог про стягнення неправомірно невиплачених грошових коштів.
Водночас Верховний Суд встановив, що у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 623/3181/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35580/18) колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що вимоги про стягнення з Управління молоді, спорту та іміджевих проектів Ізюмської міської ради Харківської області невиплаченої премії у розумінні КАС України не є належним способом захисту (відновлення) порушеного права у спірних відносинах, у зв'язку з тим, що нарахування розміру премії є виключним повноваженням Ізюмського міського голови, а суд не може перебирати на себе функцію призначення та нарахування премії замість органу, на який покладено такі повноваження.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду виснувала, що належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача є зобов'язання Ізюмського міського голови вирішити питання про призначення премії чи відмову в її призначенні.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду не погодилась із наведеними висновками колегії суддів Касаційного адміністративного суду та вважає за необхідне відступити від них з огляду на таке.
Неухвалення жодного із рішень щодо виплати (невиплати, зменшення) премії працівникові, що як обов'язок врегульовано у трудовому контракті позивача, на думку Касаційного цивільного суду, не може бути дискреційним повноваженням роботодавця, оскільки виходить за межі визначених варіантів правомірної поведінки учасника правовідносин. Неухвалення жодного із дозволених (передбачених контрактом) рішень виходить за межі дискреційних повноважень та є протиправним, призводить до порушення прав працівника на виплату йому премії як складової заробітної плати. Це є таким самим порушення як і відмові у виплаті премії як частини заробітку у тому разі, якщо для цього є відповідні підстави, передбачені умовами контракту.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц (провадження № 61-7734св19) зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.
Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети, тобто відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів). Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб'єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов'язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу. Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.
У разі наявності конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб'єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.
Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об'єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.
Вектори конкуруючих прав є однаково спрямованими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як неприпустимим є двічі задовольняти один і той же інтерес.
За загальним правилом та відповідно до догми українського права конкуренція позовів не допускається, окрім випадків, коли управомоченій особі законом або договором надано право вибору вимагати застосування одного з-поміж передбачених у договорі або законі способів захисту.
У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як учасниками спірних правовідносин.
Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов'язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з'являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала, що у справі, яка переглядається, так само як і у справі, що переглядалася колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, спір стосується невиплати працівникові премії, на яку він має право за умовами чи то контракту, чи то відповідного Положення, кінцевою та єдиною метою звернення працівника до суду є виплата йому цих премій, а не спонукання роботодавця до належного виконання своїх обов'язків з виплати працівникові заробітної плати в повному обсязі шляхом прийняття відповідного рішення. Неприйняття рішення у межах дискреційних повноважень свідчить про нездійснення роботодавцем свого обов'язку зі своєчасної та в повному обсязі виплати заробітної плати працівникові, а тому таке право працівника підлягає ефективному та дієвому судовому захисту.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що у вирішенні спору у справі, що переглядається, так само як у справах за подібних правовідносин, суд не може зобов'язувати відповідача усунути виявлені недоліки у його діяльності, а так само визнавати таку бездіяльність, зокрема протиправною, оскільки такий спосіб захисту у спірних правовідносинах не є дієвим, тобто не приведе до ефективного відновлення порушеного права, до вирішення спору, а лише створить передумови для нового звернення до суду за його вирішенням.
Це так само полягатиме у покладенні на винну сторону, яка вчинила трудове правопорушення, можливість його усунути у добровільному порядку, що є неефективним та не в змозі відновити порушене право працівника.
Таким чином Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що вимога про стягнення з відповідача невиплаченої премії як частини трудової винагороди за працю є ефективним (дієвим) та правомірним способом захисту порушених трудових прав позивача, за захистом яких він власне і звернувся до суду.
Додатково Касаційний цивільний суд звернув увагу на те, що трудовий контракт між сторонами на час вирішення цього спору вичерпав свою дію, а тому зобов'язання відповідача вирішити питання про призначення премії чи прийняти рішення про відмову у її призначенні не буде дієвим та не приведе до ефективного захисту порушених прав позивача.
З огляду на викладене колегія суддів Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 червня 2020 року у справі № 623/3181/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35580/18), щодо визначення правомірного та ефективного (належного) способу захисту у разі неухвалення роботодавцем жодного із рішень щодо виплати працівникові премії, яка є складовою заробітної плати та підлягає обов'язковій виплаті, окрім випадків, передбачених договором, чи іншим регулятором спірних трудових правовідносин.
Вивчивши матеріали цивільної справи, мотиви, з яких справу передано для розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступлення від висновків, наведених у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 623/3181/16-а (провадження № К/9901/35580/18) чи уточнення цих висновків немає, виходячи із наступного.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що справа може бути передана на її розгляд на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України у випадку, коли суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства», заява № 27238/95 (пункт 70), зазначав, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо. Таке розуміння необхідності відступу від сформованої правової позиції відповідає також існуючій практиці ЄСПЛ з питань правової визначеності та передбачуваності судових рішень.
Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Вмотивованість переданих на розгляд Великої Палати питань покладається на колегію суддів Верховного Суду, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Виходячи з вищевикладеного, для цілей застосування відповідних приписів процесуальних законів важливо встановити, що розуміється під подібністю правовідносин.
Виходячи з загальної теорії права, елементами правовідносин є суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини» таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначала, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності, слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин у відповідності до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Проаналізувавши постанову Касаційного адміністративного суду, від висновків у якій просить відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, у порівнянні із фактичними обставинами, встановленими у справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Визначаючи можливість нарахування та стягнення із роботодавця (Управління молоді, спорту та іміджевих проектів Ізюмської міської ради Харківської області) премії працівникові, Касаційний адміністративний суд виходив із положень Закону України «Про оплату праці» у взаємозв'язку із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» та постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів». При цьому суд зазначив, що вимоги про стягнення невиплаченої премії не є належним способом захисту (відновлення) порушеного права саме у розумінні КАС України.
Натомість у спірних правовідносинах порядок нарахування премії члену Наглядової ради АТ «Укрзалізниця» регулюється Законом України «Про акціонерні товариства», Статутом АТ «Укрзалізниця» та укладеним із ОСОБА_1 контрактом. Слід відзначити, що справа розглядається за правилами ЦПК України, а не КАС України, як було у справі, від висновків у якій просить відступити Касаційний цивільний суд.
Отже, хоч правовідносини у цих двох справах є подібними в їх загальному розумінні (стягнення невиплаченої премії), проте мають істотні відмінності в силу специфіки займаних працівниками посад, нормативно-правового регулювання їх діяльності та вирішення трудових спорів між ними та їхніми роботодавцями, що виключає можливість розгляду у межах даної справи питання відступу від висновків, викладених у постанові Касаційного адміністративного суду.
Інших підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегією суддів Касаційного цивільного суду не зазначено.
Відповідно до частини шостої статті 404 ЦПК України, якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За наведених обставин Велика Палата Верховного Суду повертає справу на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402 - 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
Справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа - Кабінет Міністрів України, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року повернути на розгляд відповідній колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Ткачук
Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко
І. В. Григор'єва К. М. Пільков
М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
І. В. Желєзний В. М. Сімоненко
Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
Г. Р. Крет В. Ю. Уркевич
С. П. Штелик