Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
16 січня 2023 року м. ХарківСправа № 922/908/22
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Прохорова С.А.
при секретарі судового засідання
розглянувши клопотання Харківської міської ради вх. №14566 від 21.11.2022 по справі
за позовом Керівника Немишлянської окружної прокуратури м. Харкова (61099, м. Харків, вул. Богдана Хмельницького, 36-А) прокуратура, що забезпечує представництво в суді - Харківська обласна прокуратура (61050, м. Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4)
до першого відповідача - Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243) , Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛУОТЕЛ" (61051, м. Харків, вул. Завода Комсомолець, 4, корп. А, код ЄДРПОУ 32437699)
про визнання недійсним договору
за участю представників:
прокурора - Пєскова Ю.В.
першого відповідача - Горобинська, Н.М.
другого відповідача - не з*явився
До Господарського суду Харківської області звернувся Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова з позовом в якому просить суд:
1. Визнати незаконним та скасувати п. 4 додатку 1 до рішення 6 сесії Харківської міської ради (перший відповідач) 8 скликання "Про затвердження документаціїіз землеустрою та надання земельних ділянок в користування фізичним та юридичним особам" від 14.07.2021 №153/21.
2. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 22.09.2021 загальною площею 6,4398 га з кадастровим номером 6310138200:04:007:0025, що розташована за адресою вул. Луї Пастера, 2 у м. Харків, укладений між Харківською міської радою та ТОВ "ЛУОТЕЛ" (другий відповідач).
Зобов'язати ТОВ "ЛУОТЕЛ" повернути Харківській територіальній громаді в особі Харківської міської ради земельну ділянку загальною площею 6,4398 га з кадастровим номером 6310138200:04:007:0025, що розташована за адресою вул. Луї Пастера, 2 у м. Харків
Також, прокурор просить стягнути з відповідачів судовий збір на користь прокуратури Харківської області та про дату розгляду справи повідомити сторони, Слобідську окружну прокуратуру міста Харкова, Харківську обласну прокуратуру.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу від 16.06.2022 здійснено автоматичний розподіл зазначеної заяви між суддями, присвоєно їй єдиний унікальний номер судової справи 922/908/22 та визначено її до розгляду судді Прохорову С.А.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 21.06.2022 було прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі №922/908/22, призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче провадження по справі.
Харківська міська рада звернулася до суду з клопотанням (вх. №14566) в якому просить залишити позов прокурора без розгляду.
У клопотанні відповідач 1 зазначає про те, що окружною прокуратурою не дотримано положення ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» оскільки позивач, на думку відповідача, до моменту застосування заходів представницького характеру повинен був звернутись до міськради з відповідним листом та надати можливість призначити перевірку фактів порушення законодавства, вчинення дій для виправлення ситуації або повідомити прокурора про відсутність самого факту порушення.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності ЗО вересня 2016 року, Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-УІІ, який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 № З-рп/99 з'ясовуючи поняття «інтереси держави» дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційного Суду України).
Системне тлумачення статті 53 Господарського процесуального кодексу України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках:
1)якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах;
2)якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, зазначила таке.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Отже, з огляду на вищевказані висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 суд має дослідити: (1) чи знав або повинен був знати компетентний орган про допущені порушення інтересів держави, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся; (2) чи дотримано прокурором розумного строку для надання уповноваженому органу можливості відреагувати на виявлене прокурором порушення та самостійно звернутися до суду з відповідним позовом або ж надати аргументовану відповідь на звернення прокурора.
Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами З та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом
незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
Обов'язок прокурора повідомити уповноваженого суб'єкта владних повноважень до звернення до суду виникає коли поєднуються такі обставини: відповідний суб'єкт владних повноважень існує; відповідний суб'єкт владних повноважень наділений необхідними повноваженнями із захисту законних інтересів держави; суб'єкт владних повноважень, наділений необхідними повноваженнями із захисту законних інтересів держави, не здійснює або неналежним чином здійснює їх захист.
У випадку, коли суб'єкт владних повноважень відсутній, то, відповідно, у прокурора не може й виникати обов'язку його повідомити.
Також, не виникає у прокурора обов'язок повідомляти суб'єкта владних повноважень до звернення до суду про необхідність захисту інтересів держави, якщо цей суб'єкт владних повноважень не наділений необхідними повноваженнями.
Так, предметом спору у даній справі є визнання незаконним та скасування пункту 4 Додатку 1 до рішення 6 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в користування фізичним та юридичним особам» від 14.07.2021 № 153/21.
Як зазначалося, за приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Частиною 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Аналіз наведених положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право
випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.
Водночас, у ст. З Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Цей принцип знайшов своє відображення й у ст. 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст.144 Конституції України, ст. 25, ч. 14 ст. 46, ч. ч. 1, 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (ст. 74 Закону).
Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Разом з тим, відповідно до зазначеного рішення Конституційного Суду України ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абз. 2 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.
Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема:
а)відсутність факту виконання рішення, що скасовується;
б)відсутність факту виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутнію заперечень суб'єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у виникнення таких правовідносин.
Натомість ключовим питанням у контексті можливості скасування органом місцевого самоврядування свого владного управлінського рішення, є визначення того, яким за своєю правовою природою є відповідний акт: нормативним чи ненормативним (індивідуальним).
Слід зазначити, що ненормативні (індивідуальні) правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Отже, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04.06.2013 року у справі № 21-64а13 та 25.05.2016 року у справі № 21-5459а15 та Верховного Суду від 24.07.2019 року у справі № 182/2428/16-а (2-а/0182/102/2016).
Ненормативні акти мають своїм предметом вплив на чітко визначеного суб'єкта права, якому надаються певні права або на якого покладаються певні обов'язки. І об'єктом правового регулювання тут виступає потреба закріплення певної суб'єктивної волі щодо конкретної особи, що зумовлює виникнення певних змін у правовому статусі цієї особи. Тож адресат юридичних приписів ненормативного акту завжди чітко визначений, і залежно від обставин, ініціатором його видання може бути як адресат, так і видавник відповідного акту.
Тобто, співвідношення між нормативними актами та ненормативними визначається, зважаючи на мету їхнього видання: ненормативний акт є актом реалізації норм права, який видається тільки задля розв'язання певної ситуації за індивідуально-визначених обставин та умов. Тоді як нормативні акти містять приписи права, що стосуються прав та інтересів невизначеного кола суб'єктів, і яке реалізуються без темпоральних обмежень.
Аналогічна права позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 182/2428/16-а(2-а/0182/102/2016).
Як свідчать обставини даної справи, відповідно до п. 3.1. додатку 1 до рішення 35 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для будівництва, експлуатації та обслуговування об'єктів» від 22.04.2020 за № 2089/20 ТОВ «ЛУОТЕЛ» надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 6,5000 га із земель територіальної громади міста Харкова для реконструкції нежитлової будівлі літ. «Б-2» з будівництвом реабілітаційно - профілактичного комплексу по вул. Луї Пастера, 2.
Надалі, відповідно до п. 4 Додатку 1 до рішення 6 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в користування фізичним та юридичним особам» від 14.07.2021 № 153/21, ТОВ «ЛУОТЕЛ»:
- затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею 6,4398 га (кадастровий номер
6310138200:04:007:0025) за рахунок земель житлової та громадської забудови для реконструкції нежитлової будівлі літ. «Б-2» з будівництвом реабілітаційно- профілактичного комплексу по вул. Луї Пастера, 2 (Індустріальний район):
-Надано в оренду строком до 01.08.2023 земельну ділянку комунальної власності площею 6,4398 га (кадастровий номер 6310138200:04:007:0025) за рахунок земель житлової та громадської забудови для реконструкції нежитлової будівлі літ. «Б-2» з будівництвом реабілітаційно-профілактичного комплексу по вул. Луї Пастера, 2 (Індустріальний район).
-Забезпечити право проходу та проїзду по наявному шляху площею 0,0601 га до земельної ділянки по вул. Луї Пастера, 4-6 (кадастровий номер 6310138200:04:007:0021).
Отже, вищезазначені рішення Харківської міської ради є ненормативними правовими актами одноразового застосування, а відтак вони не можуть бути визнані нечинними або такими, що втратили чинність, або скасовані самим органом місцевого самоврядування, оскільки вичерпали свою дію фактом їх використання/виконання.
Таким чином, оскільки предметом спору у даній справі є визнання незаконним та скасування рішень Харківської міської ради, які носять ненормативний характер та вичерпали свою дію фактом їхнього виконання, в даному випадку Харківська міська рада не наділена необхідними повноваженнями із захисту законних інтересів держави у спірних правовідносинах, а у прокурора не виникло обов'язку повідомити даного суб'єкта владних повноважень до звернення до суду про необхідність захисту інтересів держави, оскільки він не наділений необхідними повноваженнями щодо скасування власного рішення.
Разом з тим, положення ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Інтереси суспільства для втручання у захищене вказаними гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном у даній справі полягають у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання використання майна територіальної громади міста Харкова і без дотримання законодавства у цій сфері.
Таким чином, з огляду на те, що прокурор в своїй позовній заяві вказує саме на недобросовісну поведінку відповідачів, які з позиції стороннього добросовісного спостерігача були свідомими порушниками у спірних правовідносинах, належить дійти висновку, що передбачене законом повернення територіальній громаді об'єкту нерухомого майна не є непропорційним втручанням у захищене ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном.
Крім того, основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено у статті 1, зокрема вказано на необхідність дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
При цьому Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення.
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
Слід також зазначити, що, пред'являючи позов у вказаній справі, прокурор вказує саме на необхідність вирішення проблем суспільного значення, існування яких виправдовує застосування механізму повернення спірного об'єкту нерухомості із незаконного володіння відповідача-2.
Звертаючись до суду в цих спірних правовідносинах, прокурор вказує саме на необхідність припинення незаконної діяльності органу місцевого самоврядування, а також відновлення законності при вирішенні суспільно значимого питання - додержання єдиного правового механізму продажу земельних ділянок комунальної власності у законний спосіб відчуження, з урахуванням принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників, оскільки прийняття незаконних рішень органами місцевого самоврядування порушує рівновагу у соціально-економічних відносинах та негативно впливає на зміцнення їх авторитету у суспільстві.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09Л 982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited проти України» від 23.01.2014) виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
У той же час, незаконне, всупереч визначеному законодавством порядку, набуття громадянами прав на об'єкти комунальної власності не може відповідати суспільному інтересу та порушує інтереси держави, як гаранта дотримання принципу верховенства нрава у країні.
В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронг і Льоннорт проти Швеції», «Булвес проти Болгарії»).
Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими зазначене майно було набуте у власність.
Критерій законності означає втручання держави у право власності особи, яке повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Разом з тим, Верховним Судом у постанові від 20.02.2020 по справі № 297/616/17 наголошено, що вищезазначені висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави- відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого Протоколу, можуть бути пов'язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
Як зазначає прокурор в своїй позовній заяві, та, що є предметом дослідження у цій справі, відповідачі - Харківська міська рада, та ТОВ «ЛУОТЕЛ» порушили норми діючого законодавства щодо способу оформлення права оренди земельної ділянки комунальної власності, що набувається Відповідачем 2 для задоволення мети реконструкції нежитлової будівлі та нового будівництва, внаслідок чого ТОВ «ЛУОТЕЛ» набуто право користування спірною земельною ділянкою на умовах оренди у позаконкурентний спосіб, що завдає суспільним відносинам більшої шкоди, ніж ризики, пов'язані зі з'ясуванням питання, чи брали б участь інші особи в реалізації цього майна при проведенні конкурсу чи аукціону, який мав проводитись відповідно до ст. 134 ЗК України, та яку максимальну ціну відповідно до ст. 135 ЗК України мала право очікувати Харківська об'єднана територіальна громада, у разі проведення такого аукціону у встановленому законом порядку.
Земельні ділянки державної чи комунальної власності продаються або передаються в користування (оренду, суперфіцій, емфітевзис) окремими лотами на конкурентних засадах (на земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті
У даному випадку звернення прокурора до суду спрямоване на захист відповідних публічних інтересів територіальної громади та держави - відновлення права територіальної громади доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Оскільки звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у
відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання використання майна територіальної громади міста Харкова і дотримання законодавства у цій сфері суспільних відносин становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».
Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення.
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
Враховуючи викладене, подання прокурором даного позову відповідає критеріям пропорційності, виправданості, справедливого балансу у розумінні практики ЄСПЛ.
На підставі викладеного, суд відмовляє у задоволенні клопотання Харківської міської ради про залишення позову прокурора без розгляду.
Керуючись ст. ст. 53, 232-235 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в задоволенні клопотання першого відповідача вх. №14566 від 21.11.2022 про залишення позову без розгляду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення суддею - 16.01.2023.
Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Повний текст ухвали складено і підписано 16.01.2023.
Суддя С.А. Прохоров