12 січня 2023 року м. Житомир справа № 240/3260/21
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення з ним повного розрахунку при звільненні з військової служби;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за період з 05.10.2018 по день фактичного розрахунку - 16.02.2021.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що 05 жовтня 2018 року при виключенні його зі списків особового складу Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) відповідач не провів з ним остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив йому грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку та індексацію грошового забезпечення за період з 01.07.2015 по 05.10.2018. Вказує, що вищезазначена грошова компенсація за невикористану відпустку в розмірі 15387,16 гривень була виплачена йому на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13.05.2020 у справі №240/1802/20 лише 15 червня 2020 року, а індексація грошового забезпечення в розмірі 20373,30 гривень на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі №240/19767/20 лише 16 лютого 2021 року. У зв'язку з цим позивач вважає, що він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні, тобто за період з 05.10.2018 по 16.02.2021, а тому він звернувся з даним позовом до суду.
Ухвалою суду провадження в адміністративній справі №240/3260/21 за позовом ОСОБА_1 було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.
Північне регіональне управління Державної прикордонної служби України подало до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувало проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію Північне регіональне управління Державної прикордонної служби України зазначило, що визначений ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. Однак, на правовідносини, що виникають у випадку наявності судового рішення про присудження виплати заробітної плати, право на отримання якої було спірним, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується. З огляду на вказані обставини відповідач просив відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Крім того, у відзиві на позовну заяву Північне регіональне управління Державної прикордонної служби України зазначило, що позивач пропусти визначений в статті 122 КАС України процесуальний строк на звернення з даним позовом до суду, оскільки з моменту його виключення зі списків особового складу (05.10.2018) до моменту подачі позовної заяви до суду (березень 2021 року) пройшло більше двох років.
Надаючи оцінку вищезазначеним доводам відповідача про пропуск процесуального строку на звернення з даним позовом до суду, суд зазначає наступне.
Частинами 1, 2 статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Встановлений ст. 122 КАС України строк звернення до суду обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При визначенні початку цього строку суд з'ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльність), а не коли вона з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.
Зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів вбачається, що предметом спірних правовідносин є наявність у позивача права на отримання середнього заробітку у зв'язку із затримкою з ним повного розрахунку при звільненні, яка полягала у виплаті йому індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку не в день його звільнення з військової служби - 05.10.2018 . При цьому, з матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок з позивачем був проведений лише 16 лютого 2021 року (дата виплати йому індексації грошового забезпечення).
Таким чином, саме з 16 лютого 2021 року - з моменту повного розрахунку при звільненні, без виплати при цьому середнього заробітку за час затримки, для позивача розпочався перебіг процесуального строку на звернення з даним позовом до суду.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Відтак, предметом даного адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який не входить до структури заробітної плати.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП (в редакції чинній на момент звернення позивача з даним позовом до суду) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції чинній на момент звернення позивача з даним позовом до суду) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що для середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення статті 233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що "в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
З наведеного вбачається, що звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні обмежено строками позовної давності.
Разом з тим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із стягненням середнього заробітку за час затримку виплати позивачу індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки при звільненні його з військової служби, яка є публічною службою, то під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають положення КАС України, як норми спеціального закону, а не положення КЗпП України.
Зазначеного висновку, дійшов Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 та постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Матеріалами, доданими до позовної заяви підтверджується, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено 16 лютого 2021 року.
Відтак, процесуальний строк на звернення з даним позовом до суду почався для позивача 16 лютого 2021 року та відповідно закінчився 16 березня 2021 року.
З даним адміністративним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 03 березня 2021 року, що свідчить на користь висновку про дотримання ним встановленого в ч. 5 ст. 122 КАС України місячного строку звернення до суду.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку про безпідставність доводів Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України про пропуск ОСОБА_1 процесуального строку на звернення з даним позовом до суду.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що прапорщик ОСОБА_1 проходив військову службу у Північному регіональному управлінні Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) на посаді контролера 3 комендантської групи комендантського відділення комендатури забезпечення.
Відповідно до наказу начальника Північного регіонального управління Державної прикордонної служби від 04.09.2018 №332-ОС ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у запас за підпунктом «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". В свою чергу, на підставі наказу начальника Північного регіонального управління Державної прикордонної служби від 03.10.2018 №332-ОС позивача з 05 жовтня 2018 року було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Однак, при звільненні з військової служби в Північному регіональному управлінні Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) грошова компенсацію за невикористану протягом 2015 - 2018 років додаткову відпустку учаснику бойових дій та індексація грошового забезпечення за період з 01.07.2015 по 05.10.2018 позивачу виплачена не була, у зв'язку з чим він звертався до суду.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020 року у справі №240/1802/20 позов ОСОБА_1 було задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Північного регіонального управління (в/ч НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 5 жовтня 2018 року; а також зобов'язано Північне регіональне управління (в/ч НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 5 жовтня 2018 року.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 15 січня 2021 року у справі №240/19767/20 позов ОСОБА_1 було задоволено: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 липня 2015 року по 05 жовтня 2018 року; а також зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 01 липня 2015 року по 05 жовтня 2018 року.
На виконання вищезазначених судових рішення, Північне регіональне управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувало та виплатило ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану протягом 2015 - 2018 років додаткову відпустку учаснику бойових дій в розмірі 15387,16 гривень та індексацію грошового забезпечення за період з 01.07.2015 по 05.10.2018 в розмірі 20475,68 гривень.
Відповідно до наявних у матеріалах справи виписок з карткового рахунку позивача, вищезазначена грошова компенсація за невикористану відпустку в розмірі 15387,16 гривень була виплачена позивачу 15 червня 2020 року, а індексація грошового забезпечення в розмірі 20475,68 гривень - 16 лютого 2021 року.
Вважаючи, що у зв'язку із затримкою з ним повного розрахунку при звільненні він має право на отримання середнього заробітку, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Положеннями ч. 4 ст. 2 Закону Україні "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Водночас, ні Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", ні Положенням №1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.
Необхідно зазначити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України", а саме: у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Та підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок щодо виплатити військовослужбовцю грошову компенсацію за невикористану відпустку та індексацію грошового забезпечення. Отже, вказані виплати належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої індексації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постановах від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17, від 13 травня 2020 року в справі з № 810/451/17, згідно з якою під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Під час розгляду справи судом встановлено, що Північне регіональне управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) не провело з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні та не виплатило йому грошову компенсацію за невикористану відпустку та індексація грошового забезпечення за період проходження служби з 01.07.2015 по 05.10.2018 в день його виключення зі списків особового складу - 05 жовтня 2018 року.
Вищезазначена грошова компенсація за невикористану відпустку в розмірі 15387,16 гривень була виплачена позивачу 15 червня 2020 року, а індексація грошового забезпечення в розмірі 20475,68 гривень - 16 лютого 2021 року.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 05 жовтня 2018 року (в день звільнення з військової служби), а 16 лютого 2021 року.
Враховуючи, що позивачу не була грошова компенсація за невикористану відпустку та індексація грошового забезпечення у день його звільнення з військової служби, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас суд зазначає, що метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходить із такого.
Як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Період затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні розпочинається 06.10.2018 (наступний день після звільнення позивача з військової служби, оскільки включно по 05.10.2018 позивач перебував у списках особового складу, а тому 05.10.2018 є його останнім робочим днем) та закінчується 15.02.2021 (день, що передує дню проведення з позивачем повного розрахунку, коли йому була виплачена індексація грошового забезпечення в розмірі 20475,68 гривень ).
Відтак, тривалість затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні становить 864 календарних днів (з 06.10.2018 по 15.02.2021).
З метою отримання інформації про розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 , який необхідний для здійснення обрахування належної позивачу середньої заробітної плати за час затримки з ним розрахунку при звільненні, суд виніс ухвалу від 07.12.2022, якою витребував у Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) довідку про розмір середньоденного грошового забезпечення позивача, визначеного відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, за останні два місяці проходження ним служби, що передували місяцю його звільнення (за серпень-вересень 2018 року).
У відповідь на зазначену ухвалу, до суду надійшов лист 9 прикордонного загону імені Січових Стрільців Державної прикордонної служби України (вих.№11/6167-22 від 15.12.2022), в якому зазначено, що Північне регіональне управління Державної прикордонної служби припинило свою діяльність, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань здійснено відповідний запис №1003051110024008291. В свою чергу, 9 прикордонний загін імені Січових Стрільців Державної прикордонної служби України, який дислокується за адресою, де до ліквідації дислокувалось Північне регіональне управління Державної прикордонної служби, не є правонаступником останнього.
Суд зазначає, що відсутність в матеріалах справи інформації про розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 , позбавляє суд можливості здійснити розрахунок належної позивачу середньої заробітної плати за час затримки з ним розрахунку при звільненні.
Водночас, суд зауважує, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Враховуючи розмір виплаченої позивачу із затримкою заборгованості з грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексації грошового забезпечення, характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середнім заробітком за час затримки розрахунку, який підлягає перерахуванню та виплаті позивачу, є середній заробіток у розмірі 35862,84 грн (15387,16 грн + 20475,68 грн), що дорівнює сумі виплаченої із затримкою грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексації грошового забезпечення.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом зобов'язання Північне регіональне управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки з ним повного розрахунку при звільненні в розмірі 35862,84 гривень.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оскільки, позивачем та наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів доведено, а відповідачем не спростовано протиправність дій щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" та в матеріалах справі відсутні докази на підтвердження понесення ним інших судових витрат по даній справі, а тому підстави для вирішення питання про розподілу судових витрат - відсутні.
Керуючись статтями 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 263, 267, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) до Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ 23311352) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Північного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні його з військової служби.
Зобов'язати Північне регіональне управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 35862,84 грн (тридцять п'ять тисяч вісімсот шістдесят дві гривні вісімдесят чотири копійки) за час затримки з ним повного розрахунку при звільненні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович