ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/10030/22
провадження № 2/753/6125/22
30 листопада 2022 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючої судді - Лужецької О.Р.,
при секретарі - Григораш Н.М.,
за участю:
представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадженняу відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації
Позивач, ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до відповідача, ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації, в якому в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя просила стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію від вартості частини легкового автомобіля марки Renault Megane, 2006 року випуску, VIN: НОМЕР_1 , д/н НОМЕР_2 у розмірі 91 500 грн.
Свої позовні вимоги мотивує тим, що з 09.08.2013 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.07.2021 року було розірвано. За час шлюбу та за спільні кошти 20.12.2019 р. було придбано автомобіль марки Renault Megane, 2006 року випуску, VIN: НОМЕР_1 , д/н НОМЕР_2 , який було зареєстровано на ім'я відповідача. Під час шлюбних відносин 18.06.2021 р., вказаний автомобіль було перереєстровано на ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі продажу №7449/21/010566 від 18.06.2021 р. Зазначає, що відповідач не повідомляв її про намір продажу автомобіля. Позивач не надавала згоди на відчуження автомобіля. Отримані кошти від продажу майна не були витрачені в інтересах сім'ї, оскільки сторони фактично припинили шлюбні відносини. Позивач посилається на звіт про незалежну оцінку транспортного засобу від 09.08.2022 р., відповідно до якого ринкова вартість 1/2 частини вказаного автомобіля складає 91 500 грн. Оскільки сторони не дійшли згоди щодо розподілу автомобіля, як спільної сумісної власності подружжя та грошової компенсації за половину вартості автомобіля, через його продаж без відома та згоди позивача, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 21.09.2022 р. відкрито провадження у даній справі та постановлено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
24.10.2022 р. відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував щодо задоволення позовних вимог. Зазначив, що до моменту розірвання шлюбу кожен з подружжя виконував певні обов'язки в сім'ї та по домогосподарству. За час шлюбу був придбаний автомобіль Renault Megane, 2006 року випуску, д/н НОМЕР_2 . Для придбання даного автомобіля він самостійно позичав кошти. Посилається на те, що автомобіль використовувався в інтересах сім'ї. 27.10.2020 р. відповідач керуючи вказаним транспортним засобом потрапив у ДТП, внаслідок чого автомобіль було пошкоджено. Відповідач запропонував позивачу прийняти спільне рішення про продаж вказаного автомобіля, на що отримав відповідь, щоб він робив як вважає за правильне. 18.06.2021 р., діючи зі згоди позивача, продав даний транспортний засіб. Отримані від продажу автомобіля кошти були витрачені під час зареєстрованого шлюбу в інтересах сім'ї, а саме на погашення боргу щодо придбання автомобіля та на матеріальне забезпечення подружжя і спільного сина.
01.11.2022 р. від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач наполягала на задоволенні позовних вимог.
14.11.2022 р. відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив, у яких просив відмовити задоволенні позову.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов, з наведених у ньому підстав.
Відповідач та його представник у судовому засіданні заперечували проти позову з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву, просили суд відмовити у задоволенні позову.
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.
Судом встановлено, що з 09.08.2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.07.2021 року було розірвано. (а.с.9-10
Від даного шлюбу сторони мають малолітнього сина: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Як встановлено судом та не заперечується сторонами у справі, 20.12.2019 р., під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, подружжям був придбаний автомобіль марки Renault Megane, 2006 року випуску, VIN: НОМЕР_1 , д/н НОМЕР_2 , який було зареєстровано за відповідачем 21.12.2019 р.
17.06.2021 р. між ОСОБА_2 та ТОВ «Спецавтомото» було укладено договір комісії №7449/21/010566, відповідно до умов якого ТОВ «Спецавтомото» зобов'язалось за дорученням ОСОБА_2 вчинити за його рахунок від свого імені правочин щодо продажу транспортного засобу Renault Megane, 2006 року випуску, VIN: НОМЕР_1 за ціною не нижче 45 500 грн. (а.с.45-46)
18.06.2021 р. між ТОВ «Спецавтомото» та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу №7449/21/010566, відповідно до якого, останній набув право власності на автомобіль Renault Megane, 2006 року випуску, VIN: НОМЕР_1 . Ціна транспортного засобу складає 45 500 грн. (а.с.47)
З матеріалів справи вбачається, що 18.06.2021 р., вказаний автомобіль було перереєстровано на ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі продажу №7449/21/010566 від 18.06.2021 р.
Відповідно до положень ст.60 СК України, що презюмується положенням ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.63 СК України).
Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачені ст. 65 СК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
Згідно з ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.
Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідач посилається на те, що кошти отримані від продажу автомобіля, який був здійснений за згодою подружжя, витрачалися ним в інтересах сім'ї, у тому числі, на погашення боргів, на матеріальне забезпечення подружжя та сина.
Як вбачається із матеріалів справи, сторони, перебуваючи у шлюбі, проживали разом та вели спільне господарство.
За вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Положеннями ч. 3 ст. 65 СК України визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Верховним Судом України у постановах від 07.10.2015 у справі № 6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі № 6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі № 6-533цс16 викладено правовий висновок, відповідно до якого укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним за умови, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Відповідно до п.30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
З системного аналізу норм сімейного законодавства, які регулюють майнові права подружжя, положень процесуального закону щодо обов'язку доказування обставин, на які сторони посилаються як підставу своїх вимог і заперечень, та правових позицій Верховного Суду України, сформульованих у справах щодо поділу майна подружжя, можна зробити висновок, що поділу в натурі підлягає лише майно (грошові кошти), яке є в наявності на момент такого поділу, тобто існує як об'єкт матеріального світу, а у разі відчуження об'єкту права спільної сумісної власності одним з подружжя його вартість повинна враховуватись при поділі шляхом стягнення відповідної компенсації за умови, якщо другий з подружжя доведе, що таке майно було відчужене проти його волі і не в інтересах сім'ї.
Наведене означає, що у разі відчуження майна (грошових коштів) у період зареєстрованого шлюбу наявність згоди другого з подружжя на відчуження спільного майна презюмується, а тягар доказування відсутності такої згоди та використання майна всупереч інтересам сім'ї покладається на сторону, яка це оспорює.
Разом з тим, належних доказів відсутності згоди на відчуження автомобіля та використання виручених коштів від його продажу всупереч інтересам сім'ї, позивачем не подано та не встановлено судом в ході розгляду справи.
Судом встановлено, що відповідач укладаючи договори, спрямовані на відчуження спірного автомобіля, діяв добросовісно, оскільки таке відчуження спільного сумісного майна подружжя відбулося за спільною згодою подружжя, що позивачем у ході розгляду справи належними, достовірним та допустимими доказами не спростовано.
Таким чином, відчуження належного подружжю транспортного засобу у період шлюбу відбулося за згодою позивача і виручені від його продажу кошти були використані в інтересах сім'ї та на її потреби.
Відповідно до п.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинстава є принцип змагальності сторін, в силу якого сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. При цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У контексті положень одного із основоположних принципів цивільного судочинстава - принципу змагальності сторін вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обов'язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом надана правова оцінка твердженням та посиланням сторони позивача, у зв'язку із чим суд не приймає їх до уваги, оскільки обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог не знайшли свого підтвердження підчас судового розгляду справи та спростовуються матеріалами справи.
Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства, а тому не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат здійснити відповідно до ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 10, 12, 77-83, 89, 95, 141, 265, 268 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації- відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА