Номер провадження: 22-ц/813/8610/22
Справа № 521/19164/21
Головуючий у першій інстанції Тополева Ю.В.
Доповідач Кутурланова О. В.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28.12.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кутурланової О.В.,
суддів: Орловської Н.В.,
Чорної Т.Г.
секретар судового засідання Виходець А.В.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси у складі судді Тополевої Ю.В. від 07 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що 19.08.2020 року та 28.08.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в інтересах сім'ї Тригуби укладені договори позики грошових коштів загальною сумою 35000,00 доларів США.
На підтвердження факту укладення договорів позики та передання грошей ОСОБА_4 власноруч складено та підписано розписки від 19.08.2020 року та 28.08.2020 року, у яких вона зобов'язалася повернути позику в строк до 31.12.2020 року.
На момент укладення договорів позики та отримання коштів ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 та, як зазначено в її розписці, отримані кошти позичалися в інтересах та на потреби сім'ї, а саме: на ремонт кафе, яке належить ОСОБА_3 , на ремонт автомобіля Volvo, який знаходився у спільному користуванні подружжя та на повернення іншого боргу перед третіми особами.
На виконання укладених договорів позики відповідачами повернуто частину боргу, а саме 3000,00 доларів США - ОСОБА_4 та 100502,51 грн., що еквівалентно 3554,63 доларів США станом на 22 жовтня 2020 року, - ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що зобов'язання за договорами позики ОСОБА_4 не виконані, просив суд стягнути на його користь солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 28445,37 доларів США.
Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 07.09.2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 серпня 2020 року у розмірі 443497 (чотириста сорок три тисячі чотириста дев'яносто сім) гривень 49 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 серпня 2020 року у розмірі 12000 (дванадцять тисяч) доларів США 00 центів.
В іншій частині позову відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо солідарного стягнення заборгованості за договорами позики до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просив його в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким зазначені позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
Учасники справи повідомлені належним чином про дату та час слухання справи, однак в судове засідання не з'явилися.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2022 року оскаржується в частині незадоволених позовних вимог, апеляційний суд переглядає справу в межах оскаржуваної частини рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції у повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позов в частині вимог до ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_3 був обізнаний щодо боргових зобов'язань ОСОБА_4 , погоджував їх, а договори позики та отримані за ними кошти укладені в інтересах сім'ї та направлені на потреби сім'ї.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки вони зроблені відповідно до норм матеріального права та фактичних обставин справи, встановлених судом на підставі повно та всебічно досліджених доказів.
Так, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 19.08.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі, що дорівнює еквівалентну 20000,00 доларів США. У борговій розписці позичальник вказала, що бере кошти для ремонту кафе чоловіка - ОСОБА_3 та автомобіля Volvo, який знаходиться в їхньому сумісному користуванні. Отримані грошові кошти ОСОБА_4 зобов'язалася повернути до 31.12.2021 року (а.с.25).
Крім того, 28.08.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 15000,00 доларів США для повернення боргу батькам чоловіка і другу сім'ї ОСОБА_5 та на сімейні потреби. Отримані грошові кошти ОСОБА_4 зобов'язалася повернути до 31.12.2021 року (а.с.26).
Відповідно до розписки ОСОБА_1 від 17.10.2020 року ОСОБА_4 повернула йому грошові кошти в сумі 3000 доларів США в рахунок повернення боргу за договорами позики від серпня 2020 року. Вказані обставини також підтверджує і позивач (а.с.104).
При цьому, як стверджує позивач, ОСОБА_3 повернув йому грошові кошти в сумі 100502,51 грн., що еквівалентно 3554,63 доларів США станом на 22 жовтня 2020 року.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
У частині першій статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:
1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї;
2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13.
З урахуванням викладеного, обгрутнованим є висновок суду першої інстанції про те, що доказів на підтвердження укладення договору позики в інтересах сім'ї та використання отриманих грошових коштів за договором позики в інтересах сім'ї не надано. Сама по собі обставина виникнення боргового зобов'язання ОСОБА_4 в період шлюбу не є підставою для задоволення позову до ОСОБА_3 .
Визначальною у даному спорі є обставина використання в інтересах сім'ї грошових коштів, одержаних у позику. При цьому такі обставини підлягають доказуванню належними та допустимими доказами.
Крім того, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 був обізнаний про існування договорів позики на таку значну суму і надав свою згоду на їх укладання, позивачем не надано.
При цьому сам відповідач ОСОБА_3 категорично заперечує факт використання позики, отриманої ОСОБА_4 від ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, посилаючись на те, що шлюбні відносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 припиненні у серпні 2020 року. Станом на час написання розписок відповідач ОСОБА_4 та позивач ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах, а станом на дату розгляду позовної заяви мають спільну дитину.
Також відповідач ОСОБА_3 вказував на те, що автомобіль «Volvo», на який посилається позивач, ніколи не був спільною сумісною власністю подружжя, а належав батькові ОСОБА_3 - ОСОБА_6 .
Приймаючи до уваги, що доказування у справі не може ґрунтуватися на припущеннях згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що наявні у справі докази не дають змогу дійти висновку, що вказані у розписках грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї ОСОБА_7 , тобто є недостатніми відповідно до ст. 80 ЦПК України.
Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину, що оскільки ОСОБА_3 здійснював переказ коштів на карту ОСОБА_1 , то це є беззаперечним доказом його обізнаності щодо укладеного в інтересах сім'ї договору позики та його фактичного виконання не можуть бути прийняті судом, оскільки, як вірно зазначив суд першої інстанції, з наданої позивачем копії дубліката квитанції від 22.10.2020 року вбачається, що у графі «Призначення» не зазначено, що вказані кошти будь-яким чином стосуються погашення заборгованості за договорами позики, укладених ОСОБА_8 у серпні 2020 року. Навпроти, наявне у справі платіжне доручення від 27.08.2020 року (а.с.31), з якого вбачається, що позивач перерахував грошові кошти у розмірі 20000 грн відповідачу ОСОБА_3 , що свідчить про те, що між ними були свої особисті домовленості та зобов'язання.
Крім того, з листування у месенджері відповідачів, наданих ОСОБА_3 (а.с.74-76), вбачається, що ОСОБА_2 просила ОСОБА_3 перевести грошові кошти в розмірі 100 000 грн. на рахунок ОСОБА_1 , а частину грошових коштів на її картку у якості взаєморозрахунків подружжя, що підтверджує доводи відповідача про належність вказаних коштів безпосередньо ОСОБА_2 .
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, врахувавши заявлені позовні вимоги та підстави, на які сторони посилалися в обґрунтування своїх вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 .
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 375, 381,382 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий О.В. Кутурланова
Судді: Н.В. Орловська
Т.Г. Чорна