КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 грудня 2022 року 320/425/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Балаклицького А.І., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , декларації про відмову від іноземного громадянства форми №45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , декларацію про відмову від іноземного громадянства форми №45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області оформити і видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , довідку про реєстрацію громадянином України, що є підставою для видачі паспорта громадянина України.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач протиправно та безпідставно відмовив йому в прийнятті декларації про відмову від громадянства Канада, оскільки є незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства згідно з абз. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про громадянство України". Вказує, що ним у відповідності до вимог чинного законодавства направлено до Посольства Канади клопотання про вихід із громадянства Канади, проте станом на травень 2022 року щодо нього не здійснено процедуру виходу з вказаного громадянства, що є підставою для подання декларації.
Позивач вважає, що відповідач відмовляючи йому у прийнятті декларації діяв всупереч вимогам чинного законодавства.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що у позивача відсутні підстави для подання декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки ним не надано доказів офіційної відмови Посольства Канади в прийнятті клопотання про припинення громадянства Канади.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.08.2022 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.10.2022 зупинено провадження у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.12.2022 поновлено провадження у справі та вирішено продовжити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Канади, що підтверджується посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 , виданим 11.03.2014 органом №8001.
14.09.2018 позивач звернувся до Президента України із заявою про прийняття до громадянства України у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про громадянство України".
При подачі заяви та документів для прийняття до громадянства України позивач також подав зобов'язання припинити громадянство Канади протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України, а у разі неотримання ним з незалежних від нього причин документа про припинення громадянства (підданства) Канади - подати декларацію про відмову від громадянства (підданства) цієї держави і повернути національний паспорт громадянина Канади до уповноваженого органу цієї держави.
За результатами розгляду поданих заяви та документів Указом Президента України від 30.04.2020 №163/2020 ОСОБА_1 прийнято до громадянства України.
У червні 2022 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про прийняття декларації про відмову від громадянства Канади з мотивуванням про наявність у нього незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства.
До вказаної заяви позивач додав декларацію про відмову від іноземного громадянства Канади за формою, затвердженою Наказом МВС України від 16.08.2012 №715. В цій декларації позивач вказав причину неотримання документа про припинення громадянства: "У нього уповноваженими органами Канади було прийнято клопотання про припинення його громадянства (підданства) Канади, проте в установлений законодавством строк він не отримав документа про припинення громадянства (підданства) цієї держави. Повідомлень від уповноважених органів Канади про відмову в задоволенні його клопотання він не отримував".
Листом від 18.07.2022 №Ф-1219/6/8010-22/8010.4/2444-22 відповідач відмовив позивачу в прийнятті декларації про відмову від громадянства Канади у зв'язку з тим, що законодавцем не визначені будь-які інші причини як незалежні від особи щодо неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Вважаючи дії відповідача щодо відмови у прийнятті декларації про відмову від громадянства Канади протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Відповідно до Конституції України правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України "Про громадянство України" від 18.01.2001 №2235-ІІІ (надалі по тексту - Закон №2235-ІІІ, в редакції станом на дату звернення позивача до відповідача із заявою про прийняття до громадянства України).
Статтею 9 Закону №2235-ІІІ встановлені умови прийняття до громадянства України та визначені підстави, за наявності яких прийняття до громадянства України не допускається.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав.
Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.
Іноземці із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.
Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію".
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту в'їзду в Україну.
Для іноземців та осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу за контрактом у Збройних Силах України, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту набрання чинності контрактом про проходження військової служби у Збройних Силах України;
4) отримання дозволу на імміграцію.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України або які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови;
6) наявність законних джерел існування.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі на іноземців і осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України, і на осіб, які отримали посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
До громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави; 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.
Положення частини п'ятої цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", якщо компетентні органи України у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлять, що такі рішення прийняті з політичних мотивів правоохоронними та/або судовими органами держави, яка вчинила акт агресії проти України, або держави, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Про територіальну цілісність України" від 27 березня 2014 року № 68/262.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.
Перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України визначено Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затверджених Указом Президента України №215 від 27 березня 2001 року.
Як зазначалось вище, Указом Президента України від 30.04.2020 №163/2020 ОСОБА_1 прийнятий до громадянства України.
Як вбачається з наданого до суду зобов'язання припинити іноземне громадянство від 14.09.2018 - ОСОБА_1 зобов'язаний був надати до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області протягом двох років документ про припинення громадянства Канади.
У разі неотримання позивачем з незалежних від нього причин документа про припинення громадянства Канади позивач зобов'язався подати декларацію про відмову від громадянства (підданства) цієї держави і повернути національний паспорт громадянина Канади до уповноваженого органу цієї держави.
Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач звернувся до Посольства Канади з клопотання про вихід із громадянства Канади. Проте, жодної відповіді на клопотання позивачем не отримано, доказів протилежного під час розгляду справи до суду не надано та судом не встановлено.
У зв'язку з неотриманням від компетентних органів Канади документа про припинення громадянства цієї держави з незалежних від позивача причин, ОСОБА_1 подавав відповідачу відповідну декларацію про відмову від іноземного громадянства, в якій вказав причину подачі декларації: "У нього уповноваженими органами Канади було прийнято клопотання про припинення його громадянства (підданства) Канади, проте в установлений законодавством строк він не отримав документа про припинення громадянства (підданства) цієї держави. Повідомлень від уповноважених органів Канади про відмову в задоволенні його клопотання він не отримував".
Як зазначалось вище, в статті 9 Закону №2235-ІІІ вказано, що іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Надаючи оцінку поняттю об'єктивних причин не виконання зобов'язання припинити іноземне громадянства, слід виходити зі змісту абзацу 13 статті 1 Закону №2235-III, згідно з яким незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.
З аналізу вказаної норми слідує, що за будь-яких обставин особа повинна подати до уповноваженого органу держави її громадянства клопотання про припинення іноземного громадянства. При цьому об'єктивні причини не виконання зобов'язання припинити іноземне громадянства будуть мати місце у тому випадку, коли невидача документа про припинення громадянства у встановлений законодавством іноземної держави термін буде обумовлена незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення іноземного громадянства.
Статтею 1 Закону №2235-III визначено, що декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Суд встановив, що через незалежну від позивача причину неотримання документа про припинення іноземного громадянства, і як наслідок неможливість самостійно виконати зобов'язання про припинення іноземного громадянства протягом дворічного строку з моменту отримання громадянства України (прийняття відповідного Указу Президента), позивачем подано декларацію про відмову від іноземного громадянства Канади від 24.06.2022.
Проте відповідачем відмовлено у прийнятті вказаної декларації у зв'язку з тим, що законодавцем не визначені будь-які інші причини як незалежні від особи щодо неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Таким чином, суд зазначає, що вищевказана відмова відповідача унеможливлює закінчення процедури прийняття позивача до громадянства України та отримання ним паспорту громадянина України.
Суд зазначає, що посилання відповідача на необхідність отримання офіційної відмови у оформленні заяви про припинення громадянства Канади є безпідставними та такими, що суперечать статті 1 Закону України "Про громадянство України", а тому дії відповідача щодо відмови у прийнятті декларації позивача про відмову від громадянства Канади є протиправними.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу в прийнятті декларації про відмову від громадянства, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства Канади та оформити йому довідку про реєстрацію громадянином України, суд зазначає наступне.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
Відповідно до п. 117 розділу V Порядку №215 у разі прийняття щодо особи рішення про встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України або оформлення набуття громадянства України територіальний орган Державної міграційної служби України, дипломатичне представництво чи консульська установа України за місцем її проживання реєструють особу громадянином України.
Такій особі видається довідка про реєстрацію особи громадянином України, яка подається нею для одержання документів, що підтверджують громадянство України.
Враховуючи викладене та у зв'язку з тим, що відповідачем відмолено позивачу у прийнятті декларації про відмову від громадянства Канади, що визнано судом протиправним, суд вважає, що у даному випадку належним способом захисту буде зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства Канади та видати йому довідку про реєстрацію громадянином України.
Крім того, у даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача вчинити такі дії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується наступним.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 992,40 грн., що підтверджується квитанцією від 18.08.2022 №0.0.2645284368.1.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 992,40 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , декларації про відмову від іноземного громадянства форми №45, що затверджена Наказом МВС України №715 від 16.08.2012.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , декларацію про відмову від іноземного громадянства форми №45, що затверджена Наказом МВС України №715 від 16.08.2012, та оформити і видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , довідку про реєстрацію громадянином України, яка є підставою для видачі паспорта громадянина України.
Стягнути на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн. (дев'ятсот дев'яносто дві грн. 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Балаклицький А. І.