ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7257/22 Справа № 175/3535/21 Суддя у 1-й інстанції - Новік Л. М. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 грудня 2022 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Барильської А.П.,
суддів - Деркач Н. М., Куценко Т. Р.
секретар судового засідання - Драгомирецька А.О.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 вересня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації, -
ВСТАНОВИВ:
В вересні 2021 року позивач звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить позивачу. В вищевказаному житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_1 (позивач), ОСОБА_3 (мати позивача), ОСОБА_4 (дружина позивача) ОСОБА_5 (онука позивача), ОСОБА_2 (донька позивача).
Відповідач, яка зареєстрована в житловому будинку АДРЕСА_1 , мешкала в даному будинку з жовтня 2013 року по травень 2014 року, а з 2014 року фактично не проживає в даному житловому будинку. Факт реєстрації та фактичного не проживання відповідача підтверджується довідкою № 1230 від 24.06.2021року, виданою адміністратором центру надання адміністративних послуг ОСОБА_6 . Не проживання відповідача в житловому будинку, який належить позивачу, підтверджується актом від 15.07.2021року, згідно якого відповідач не проживає в домоволодінні з 2014 року. Відповідач з 2014 року по 2019 року мешкала у своєї бабусі ОСОБА_7 в житловому будинку АДРЕСА_2 , а з 2019 року мешкає з цивільним чоловіком, та на теперішній час не спілкується з позивачем. Позивач змушений сплачувати комунальні послуги за відповідача, яка не проживає в спірному житловому будинку. Також відповідач має борги в банках та профспілках, в яких вона неодноразово брала кредитні кошти і не повертала, у зв'язку з чим колектори і на теперішній час продовжують надсилати SMS та дзвонити позивачу з погрозами, так як відповідач, коли брала кредитні кошти, залишала адресу реєстрації АДРЕСА_1 та номер телефону позивача, як контактний. Відповідач фактично втратила своє право користування житловим будинком, оскільки воно було похідним від прав власника - позивача. Відповідач користувалася житловим будинком, будучи членом сім'ї власника, на теперішній час відповідач не являється член сім'ї позивача, оскільки відповідач не проживає в спірному будинку, проживає з цивільним чоловіком та на теперішній час не спілкується з позивачем.
Тому ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 908,00 грн. та 2000,00 грн. витрат на правову допомогу покласти на відповідача.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2022 року у задоволені позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції не враховано пояснення свідка з боку позивача ОСОБА_8 , який підтвердив, що відповідач близько 2 років не проживає у будинку позивача, а тільки інколи приїздить у гості до батька. Крім того, позивач зазначає, що відповідач є його донькою, проте вона давно проживає з цивільним чоловіком в іншому місці, спільного побуту між позивачем та відповідачем немає, крім того відповідач не сплачує за комунальні послуги, позивач позбавлений можливості оформити субсидію.
Крім того, відповідач брала кредити, зазначала адресу реєстрації, а також номер телефону позивача, як контактний, тому позивачу дзвонять колектори та погрожують.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, доводи, викладені у апеляційній скарзі, спростовуються відсутністю доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія судді вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 7).
Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю, серії ДП Дн № 029648 від 03.02.1998 року ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1815 га, за адресою: АДРЕСА_1 .(а.с. 8)
Згідно довідки про склад сім'ї № 1230 від 24 червня 2021 року, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 (уповноважений власник), ОСОБА_3 (мати), ОСОБА_4 (дружина), ОСОБА_5 (онука), ОСОБА_2 (донька). (а.с. 5).
Згідно акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 15 липня 2021 року, складеного ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , ОСОБА_2 мешкала в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , з жовтня 2013 року по травень 2014 року, а з 2014 року по теперішній час фактично не проживає в даному будинку. (а.с.6).
Згідно свідоцтва про народження позивач є батьком відповідача ОСОБА_10 . (а.с. 29).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанцій виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач не мешкає в житловому будинку без поважних причин.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
За вимогами ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Разом із тим, статтею 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 337/611/19, від 18 лютого 2021 року у справі №635/7084/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У зазначеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) також сформовано висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах, пов'язаних із користуванням житловими приміщеннями.
Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення, як і визнання такою, що втратила право користування житлом, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).
Отже, визначальним при вирішенні цього спору, є дотримання балансу інтересів сторін, оскільки захисту підлягає як право власності позивача на житловий будинок, так і право користування цим будинком відповідачем, яка є членамом його сім'ї, зареєстрована у цьому будинку.
Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи позивачем, відповідно до вимог ст. ст. 12, 81 ЦПК України, не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, натомість, як вбачається з матеріалів справи, відповідач є донькою позивача, якій, як члену сім'ї, надано право на проживання, у якої склалися неприязні стосунки з позивачем та відповідач не мешкає у будинку з поважних причин..
У зв'язку з чим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову позивача про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вищезазначеним домоволодінням.
Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що судом першої не враховано пояснення свідка ОСОБА_8 , зважаючи на те, що судом першої інстанції при ухвалені рішення взято до уваги пояснення даного свідка.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача що через реєстрацію відповідача у будинку позивача, останній не може оформити субсидію, бо дані доводи не підтвердженні належними доказами.
Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги щодо того, що відповідач брала кредити та зазначала своє місці реєстрації та телефон позивача, оскільки це не є підставою для задоволення позову.
Таким чином, судом першої інстанції було повно з'ясовано обставини справи, а тому колегія суддів приходить до висновку про правомірність такої відмови у задоволенні заявлених позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність оскаржуваного судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх.
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, правильно визначив характер спірних правовідносин та встановив дійсні обставини справи, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.
Згідно із ст. 375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи судове рішення без змін, не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381,382, 384 ЦПК України, колегія суддів,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 вересня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 27 грудня 2022 року.
Головуючий: суддя А. П. Барильська
Судді: Н. М. Деркач
Т. Р. Куценко