МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ
Справа №947/37261/21
Пр. №2/521/2732/22
ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2022 року м. Одеса
Малиновський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді - Сегеди О.М.,
при секретарі - Ткач А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна Вікторія Іванівна про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування,
встановив:
У листопаді 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - ТОВ «Вердикт Капітал») звернулось до Київського районного суду м. Одеси із зазначеним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна В.І. , посилаючись на те, що 12 жовтня 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 був укладений Договір про надання споживчого кредиту №11215614000 від 12 жовтня 2007 року (далі - Кредитний договір №11215614000 від 12 жовтня 2007 року), відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит в розмірі 53550,00 доларів США під 10,7% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 12 жовтня 2014 року.
Зазначав, що 08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «ДельтаБанк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до ПАТ «ДельтаБанк» перейшло право вимоги за Кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року.
Вказував, що 11 серпня 2015 року у зв'язку з невиконанням боржником взятих на себе зобов'язань ПАТ «ДельтаБанк» звернулося до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року, яка станом на 29 липня 2015 року склала 2725242,69 грн.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2015 року по справі було відкрито провадження.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2016 року провадження по справы було зупинено до розгляду справи №523/7161/16-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ «Укрсиббанк», ПАТ «ДельтаБанк» про ви знання недійсним договір відступлення прав вимоги.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 березня 2018 року провадження у справі було відновлено у зв'язку з ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 червня 2017 року по справі №523/7161/16-ц про залишення позову без розгляду.
Стверджував, що 17 січня 2018 року з метою ухилення від виконання рішення суду та взятих на себе зобов'язань ОСОБА_1 було укладено з ОСОБА_2 фіктивний договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 безоплатно в дар Ѕ частку демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , який складається в цілому з нежилих приміщпень загальною площею 29,5 кв.м. - офісу А, площею 13,6 кв.м., сторожки Б, площею 15,9 кв.м.,огородження №1-6.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року до участі у справі в якості правонаступника ПАТ «ДельтаБанк» на підставі договору №2301/к від 10 серпня 2020 року, укладеного між ПАТ «ДельтаБанк» та ТОВ «Вердикт капітал» про відступлення прав вимоги, було залучено ТОВ «Вердикт капітал».
Позивач зазначав, що про укладення договору дарування він дізнався випадково, після відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №523/13049/15-ц від 17 вересня 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт капітал'суми боргу в розмірі 26787,54 доларів США та 38193,41 грн.
Вказував, що договір дарування від 17 січня 2018 року є неукладеним, оскільки демонстраційний майданчик по АДРЕСА_1 знаходиться на земельній ділянці, площею 767,0 кв.м., право власності та/або право користування якою не зареєстровано та кадастровий номер не присвоєно, чим порушено ст. 377 ЦК України.
Посилаючись на порушення своїх прав, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частки демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на Ѕ частину демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 ; стягнути судові витрати.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2021року справа №947/37261/21 за позовом ТОВ «Вердикт Капіталї до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна В.І. про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування було передано на розгляд до Малиновського районного суду м. Одеси за підсудністю (а.с. 48).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2022 року справу було передано на розгляд судді Сегеді О.М. (а.с. 81-82).
Ухвалою суду від 28 лютого 2022 року справа була прийнята до провадження та призначено підготовче судове засідання (а.с. 83-84).
Ухвалою суду від 28 лютого 2022 року по справі було накладено арешт на Ѕ частку демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_2 (а.с. 86-89).
Ухвалою суду від 02 серпня 2022 року по справі було закрито підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду (а.с. 146-147).
Представник позивача, діючий за довіреністю від 16 грудня 2021 року у судове засідання не з'явився, про час і місце слухання справи повідомлявся відповідно до вимог ст.128 ЦПК України, надав заяву про слухання справи за його відсутністю (а.с. 113, 115,169-170).
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилися, про час і місце слухання справи повідомлялися відповідно до вимог ст.128 ЦПК України (а.с. 93, 96, 104-105, 106).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна В.І. в судове засідання не з'явилася, надала заяву про слухання справи за її відсутністю ( а.с. 107-108).
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
У рішенні Європейського Суду від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходи, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Згідно ч. 3 ст. 2 ЦПК України, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, розумність строків розгляду справи судом.
Аналіз викладених вище обставин, неявки в судові засідання відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яким було відомо про розгляд справи, дає підстави стверджувати про неналежне здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків, що виразилися у відсутності інтересу до розгляду даної справи, що в свою чергу призвело до затягування судового розгляду даної справи, яка тривалий час не може бути вирішена по суті виниклого спору, що призводить до порушення розумних строків розгляду справи.
У зв'язку з неявкою відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в судові засідання, суд вважає можливим провести розгляд справи у їх відсутність та ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності суд вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються главою 16 книги першої ЦК України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.
Встановлено, що ТОВ «Вердикт капітал» є юридичною особою та дії на підставі Статуту.
Судом встановлено, що 12 жовтня 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 був укладений Договір про надання споживчого кредиту №11215614000 від 12 жовтня 2007 року (далі-Кредитний договір №11215614000 від 12 жовтня 2007 року), відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит в розмірі 53550,00 доларів США під 10,7% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 12 жовтня 2014 року.
08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «ДельтаБанк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до ПАТ «ДельтаБанк» перейшло право вимоги за Кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року.
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2019 року в справі за позовом ПАТ «ДельтаБанк» в особі правонаступника ТОВ «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором було змінено та позов задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Капітал» заборгованість за Договором про надання споживчого кредиту №11215614000 від 12 жовтня 2007 року в сумі 26787,54 доларів США та судові витрати (а.с.20-27).
Судом встановлено, що 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 безоплатно в дар Ѕ частку демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , який складається в цілому з нежилих приміщпень загальною площею 29,5 кв.м. - офісу А, площею 13,6 кв.м., сторожки Б, площею 15,9 кв.м.,огородження №1-6 (а.с. 41-44).
Встановлено, що Ѕ частина демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі рішення постійно діючого Третейського суду Асоціації «МІАР-ТС» від 19 січня 2006 року, справа №ТС-89-Р/2005/2006, право власності зареєстроване Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентарізації та реєстрації об'єктів нерухомості» 22 серпня 2006 року в книзі: 56-неж-70, номер запису:2290, Реєстраційний номер об'єкту нерухомого м айна за даними Державного реєстру прав власності на нерухоме майно: 9593583.
Судом встановлено, що на момент укладення договору дарування від 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якого у власність останній перейшла Ѕ частина демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , предмет договору дарування під арештом не перебував.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року належить на праві власності на підставі технічного паспорта від 19 липня 2018 року, виданого ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», висновку 16607-18, виданого 19 липня 2018 року ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», договору дарування від 17 січня 2018 року демонстраційний майданчик по АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 21 вересня 2021 року (а.с. 31).
Тобто, ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року є єдиним власником демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 .
З інформації про виконавче провадження від 05 листопада 2021 року вбачається, що постановою приватного виконавця Щербакова Ю.С. за заявою стягувача було накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 , у тому числі і на кошти на рахунках банковських установ.
Крім того, з змісту даної інформації вбачається, що згідно довідки ДРРПНМ за боржником зареєстровано нерухоме майно, а саме: земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0576, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0574, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адречса: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0577, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 (а.с. 15-19).
Отже ОСОБА_1 на праві власності, крім Ѕ частини демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 належали вищезазначені земельні ділянки та грошові кошти на банковських рахунках.
Таким чином, після відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем Щербаковим Ю.С. за заявою стягувача було накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 , у тому числі і на кошти на рахунках банковських установ.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину.
Тобто, правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.
Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Також до цього зводяться роз'яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 10 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9, відповідно, а саме вказівка в ч.3 ст. 215 ЦК України на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, але і за позовом іншої заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
З висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вбачається, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом ( ч.3 ст.13 ЦК України).
Верховний суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 275/194/20 (провадження № 61-285св22) вказав, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, необхідно враховувати, що: 1) відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження").
Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
При винесенні вказаного рішення судом враховано, що на момент здійснення ОСОБА_1 відчуження спірного майна кредитне зобов'язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, про що свідчать судові рішення про стягнення з позичальника на користь банку заборгованості.
При цому суд враховує той факт, що на момент відчуження спірного майна, а саме 17 січня 2018 року, воно не перебувало під арештом та не було обтяжено.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що крім спірного майна у боржника є інше майно, а саме земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0576, цільове призначення : для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0574, цільове призначення : для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адречса: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0577, цільове призначення : для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 , а також грошові кошти на банковських рахунках, на яке приватним виконавцем накладений арешт.
Також судом враховано, що спірне майно, а саме Ѕ частина демонстраційного майданчика по АДРЕСА_1 , за договором дарування від 17 січня 2018 року було передано ОСОБА_1 в дар ОСОБА_2 , право власності якої було зареєстровано в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.
Крім того, з інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що після укладення договору дарування від 17 січня 2018 року ОСОБА_2 стала єдиним власником демонстраційного майданчика по АДРЕСА_1 .
При цьому, суд звертає на те, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 є близкою родичкою ОСОБА_1 , а тому вказані обставини свідчить про те, що спірне майно не залишилося у сім'ї боржника.
За таких обставин, суд вважає, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом не суперечить вимогам закону, оскільки спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а тому підстави для визнанян його недійсним, відсутні.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до правової позиції Верховного суду України, яка викладена у постанові від 18 січня 2017 року по справі № 6-2776цс16 та постанові від 22.06.2017 року по справі № 6-1047цс17 є сталою практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року), яка свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
За таких обставин суд прийшов до висновку, що матеріали справи не містять доказів того, що дії відповідача ОСОБА_1 при відчуженні належного йому на праві власності нерухомого майнабули направлені на уникнення звернення стягнення на майно, яке належало йому на праві власності, оскільки спірне майно не знаходилося під арештом, тому позовні вимоги щодо визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягають, у зв'язку з недоказаністю.
Що стосується позовних вимог щодовизнання припиненим право власності ОСОБА_2 на Ѕ частину демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 , то суд вважає, що в задоволенні вказаних вимог слід відмовити, оскільки вони є следствием позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним.
Оскільки суд не знайшов підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання договору дарування, укладеного 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійним, то позовні вимоги щодовизнання припиненим право власності ОСОБА_2 на Ѕ частину демонстраційного майданчику по АДРЕСА_1 , задоволенню не підлягають.
Відповідачами у справі не було надано до суду жодних заперечень проти позову та доказів у підтвердження цих заперечень.
Своїм правом бути присутнім у судових засіданнях відповідачі також розпорядився на свій розсуд.
За ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
На підставі ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладається у разі задоволення позову - на відповідача.
Судовий збір по справі складає 2700,00 грн., які сплачені позивачем у повному обсязі при зверненні до суду (а.с. 1).
Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, то судовий збір відшкодуванні не підлягає.
Керуючись ст. ст. 15, 16, 203, 215 ЦК України, 4, 12, 13, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 280, 284, 288, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна Вікторія Іванівна про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування - залишити без задоволення.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного тексту заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складено 23 грудня 2022 року.
Суддя О.М. Сегеда