ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
29000, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1 тел. 71-81-84, факс 71-81-98
_________________________________________________________________
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
"21" грудня 2022 р. Справа № 924/829/22
м. Хмельницький
Господарський суд Хмельницької області у складі судді Виноградової В.В.,
за участю секретаря судового засідання Крєстьянінова А.О., розглянувши матеріали справи
за позовом державного підприємства “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України, с. Пирогівці Хмельницької області
до товариства з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів”, с. Великі Зозулинці Хмельницької області
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю “Партнер агропром”, с. Білеве Хмельницької області
про визнання недійсним пункту договору
за участю представників:
позивача: не з'явився
відповідача: Сапьолкіна Н.В. - згідно з ордером від 16.11.2022
третьої особи: не з'явився
Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
встановив: державне підприємство “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України, с. Пирогівці Хмельницької області звернулось до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів”, с. Великі Зозулинці Хмельницької області, в якому просить визнати недійсним п. 7.2 договору №15.07/20-1, укладеного 15.07.2020 між товариством з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів” (зерновий склад) та державним підприємством “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України (поклажодавець).
Ухвалою суду від 10.11.2022 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 28.11.2022.
Ухвалою суду від 28.11.2022 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено товариство з обмеженою відповідальністю “Партнер агропром”; підготовче засідання відкладено на 07.12.2022.
Ухвалою суду від 07.12.2022 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 21.12.2022.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що визначена п. 7.2 договору складського зберігання від 15.07.2020 №15.07/20-1 відповідальність у вигляді пені та штрафних санкцій є неправомірною, оскільки суперечить приписам ст. 231 ГК України. Як на правову підставу позову посилається на положення ст. ст. 203, 215, 216, ЦК України, ст. ст. 193, 199, 216-218, 230, 231 ГК України.
Відповідач у відзиві на позов проти позовних вимог заперечив, посилаючись на те, що положення ст. 231 ГПК України регламентують відповідальність за порушення негрошових зобов'язань, тоді як відповідальність позивача, визначена умовами спірного пункту договору, погоджена сторонами за невиконання позивачем грошового зобов'язання.
Позивач представника у судове засідання не направив. На адресу суду подав клопотання (від 20.12.2022), в якому просив розглядати справу без участі представника за наявними матеріалами, зазначивши про підтримання позовних вимог у повному обсязі.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю “Партнер агропром” представника у судове засідання не направило, хоча було повідомлено належним чином про судовий розгляд справи. У клопотанні (від 06.12.2022) заперечило проти задоволення позову з огляду на відповідність укладеного договору законодавчим вимогам, підтримало позицію відповідача, вказану у відзиві на позов, та просило розглядати справу без представника товариства.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечила, посилаючись на викладені у відзиві на позов підстави.
Розглядом матеріалів справи встановлено:
Між товариством з обмеженою відповідальністю "Віт Агро Красилів" (Зерновий склад) та державним підприємством “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України (Поклажодавець) 15.07.2020 укладено договір складського зберігання №15.07/20-1 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого Поклажодавець передає на зберігання Зерновому складу плоди зернових, зернобобових та олійних культур (Зерно), а Зерновий склад зобов'язаний прийняти Зерно на зберігання на умовах, визначених цим Договором, та в установлений строк повернути його Поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, у стані, передбаченому цим Договором та законодавством.
Предметом цього Договору є комплекс послуг, що надаються Зерновим складом з приймання, сушки, доробки і знеособленого зберігання зернових, зернобобових та олійних культур, що надійшли від Поклажодавця, забезпечення їх збереження та відпуск Поклажодавцю, на умовах оплати Поклажодавцем наданих Зерновим складом послуг (п. 1.2 договору).
Згідно з п. 4.2 договору Зерновий склад надає Поклажодавцю комплекс послуг, які включають приймання (вивантаження, зважування, визначення якості та ін.), доробку, зберігання, відпуск (відвантаження або переоформлення) Зерна та інші додаткові послуги, необхідні для уникнення псування і втрати якості Зерна протягом усього часу знаходження її на зберіганні з метою доведення якості Зерна до рівня, що забезпечує оптимальний режим тривалого зберігання, за рахунок Поклажодавця.
У розділі 6 договору сторони врегулювали порядок розрахунків. Зокрема, Поклажодавець сплачує вартість послуг Зернового складу з приймання, очищення, знезараження, сушіння зерна з моменту видачі складського документу на таке зерно, а також сплачує вартість послуг Зернового складу по зберіганню Зерна щомісячно до 10 числа місяця, наступного за місяцем, в якому були надані послуги. Послуги Зернового складу по переоформленню зерна повинні бути оплачені Поклажодавцем до моменту такого переоформлення (п. п. 6.4, 6.6 договору).
Пунктом 7.1 договору передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання умов цього Договору сторони несуть відповідальність згідно із чинним законодавством.
Відповідно до п. 7.2 договору у разі невиконання грошових зобов'язань Поклажодавець виплачує Зерновому складу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а за прострочення понад 5 календарних днів додатково, окрім пені, сплачує Зерновому складу штраф у розмірі 41% від простроченої суми. Сплата пені та штрафу не звільняє сторони від виконання договірних зобов'язань.
Договір набирає чинності з моменту його укладення і діє до 30 червня 2021року, але в будь - якому разі до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань (п. 10.1 договору).
До договору сторонами підписано додаток №1 - Тарифи на послуги Зернового складу.
На виконання договору згідно з актом виконання робіт (надання послуг) від 30.11.202 №39 виконавцем були надані послуги зі зберігання кукурудзи 3 класу, послуги по очистці, сушці зерна та приймання на загальну суму 4786312,26 грн, згідно з актом виконання робіт (надання послуг) від 30.12.2020 №52 - на загальну суму 5643488,81 гривень.
08.06.2021 між товариством з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів” (Первісний кредитор) та товариством з обмеженою відповідальністю “Партнер агропром” (Новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги (далі - договір про відступлення права вимоги).
Згідно з п. 1.1 договору про відступлення права вимоги у порядку та на умовах, визначених цим Договором, Первісний кредитор відступає Новому кредитору належне Первісному кредитору право вимоги за Договором складського зберігання №15.07/20-1 від 15.07.2020, укладеним між Первісним кредитором та Державним підприємством “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України” (Боржник) щодо сплати заборгованості на загальну суму 11698066 гривень 07 копійок, з якої: 6529392 гривні 99 копійок - основна сума боргу; 444166 гривень 73 копійки - інфляційне збільшення; 83597 гривень 33 копійки - 3% річних; 370345 гривень 72 копійки - пеня; 4270563 гривні 30 копійок - штраф.
У п. 1.2 договору про відступлення права вимоги Первісний кредитор засвідчує, що розрахунок пені, штрафу, 3% річних та інфляційного збільшення здійснювався на підставі п. 7.2 Договору складського зберігання та ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України за наступні періоди: з 11/12/2020 до 16/12/2020 - 4786312,26 грн, з 17/12/2020 до 10/01/2021 - 885904,18 грн, з 11/01/2021 до 07/06/2021 - 6529392,99 гривень.
Цей Договір спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним в Україні законодавством, Первісним кредитором Новому кредитору права вимоги, належного Первісному кредитору, в межах яких Новий кредитор стає кредитором за Договором складського зберігання, укладеним між Первісним кредитором та Боржником (п. 1.3 договору про відступлення права вимоги).
Відповідно до п. 1.4 договору про відступлення права вимоги Новий кредитор займає місце Первісного кредитора в зобов'язаннях, що виникли з Договору складського зберігання в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення цього Договору, без обмежень, застережень щодо обсягу прав Нового Кредитора після передачі права вимоги.
Договір набирає чинності з моменту його укладення та діє до повного виконання Сторонами зобов'язань за цим Договором (п. 4.1 договору про відступлення права вимоги).
Вважаючи, що встановлення в п. 7.2 договору складського зберігання №15.07/20-1 від 15.07.2020 пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а за прострочення понад 5 календарних днів - додатково штрафу у розмірі 41% від простроченої суми суперечить приписам ст. 231 ГК України, позивач просить визнати зазначений пункт договору недійсним.
Аналізуючи подані докази, оцінюючи їх у сукупності, суд до уваги бере таке.
Відповідно до статті 509 ЦК України, статті 173 ГК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України).
Згідно зі ст. 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Так, предметом судового розгляду у справі є позовні вимоги про визнання недійсним п. 7.2 договору складського зберігання №15.07/20-1 від 15.07.2020 як такого, що суперечить приписам ст. 231 ГК України.
Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Приписами ч. 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Судом враховується, що відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
При цьому свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору.
Під час реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав: - наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення; - якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов'язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів; - якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (така правова позиція викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.01.2022 у справі №530/1249/20).
Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Подібні положення містяться і в ч. 1 ст. 180 ГК України, відповідно до якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору у відповідності до законодавства.
Водночас, ч. 4 ст. 179 ГК України передбачено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: - вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; - примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; - типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; - договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Одне з головних завдань законодавчого регулювання порядку укладення господарських договорів повинно полягати в тому, щоб за допомогою правових засобів забезпечувати їх стійкість та здійсненність.
З матеріалів справи слідує, що між позивачем як поклажодавцем та відповідачем як зерновим складом укладено договір складського зберігання від 15.07.2020 №15.07/20-1, за умовами якого позивач передає на зберігання відповідачу плоди зернових, зернобобових та олійних культур (зерно), а відповідач зобов'язаний прийняти зерно на зберігання на умовах, визначених договором, надати послуги з приймання, сушки, переробки, знеособленого зберігання зернових, зернобобових, олійних культур та в установлений строк повернути його позивачеві або особі, зазначеній ним як одержувач, у стані, передбаченому договором та законодавством на умовах оплати послуг (п. п. 1.1, 1.2 договору).
Відповідно до ч. 1 ст. 957 ЦК України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України).
Згідно зі статтею 24 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" зерно підлягає зберіганню у зернових складах. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна у зернових складах з отриманням складських документів на зерно, а також зберігати зерно у власних зерносховищах.
Плата за зберігання зерна, строки її внесення встановлюються договором складського зберігання зерна (ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні").
Згідно зі ст. 92 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" юридичні та фізичні особи, винні у порушенні цього Закону, несуть відповідальність згідно із законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.
Так, за частиною першою статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша та друга статті 217 ГК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК України).
У постанові від 10.12.2019 у справі №904/4156/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов'язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.
Тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов'язання має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
Стаття 231 ГК України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: “Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (ч. 1).
У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості (ч. 2).
Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті (ч. 3).
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4).
У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу (ч. 5).
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч. 6).
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією (ч. 7)”.
З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
Так, частина друга статті 231 ГК України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов'язання) у господарському зобов'язанні, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором. Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов'язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.
Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій у разі, якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов'язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Також за статтями 1 та 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі №904/4156/18 зазначила, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
У п. 7.2 договору сторони погодили, що у разі невиконання грошових зобов'язань Поклажодавець виплачує Зерновому складу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а за прострочення понад 5 календарних днів додатково, окрім пені, сплачує Зерновому складу штраф у розмірі 41% від простроченої суми. Сплата пені та штрафу не звільняє сторони від виконання договірних зобов'язань.
Позивач стверджує, що встановлена п. 7.2 договору відповідальність за невиконання грошових зобов'язань суперечить вимогам ст. 231 ГК України, зокрема ч. ч. 1, 2, 4.
Разом з тим, як убачається з наведеного вище аналізу положень ст. 231 ГК України та позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 10.12.2019 у справі №904/4156/18, частиною 2 ст. 231 ГК України визначено уніфікований розмір штрафних санкцій за порушення строків виконання негрошового зобов'язання, у господарському зобов'язанні, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки (п. 6.25 постанови).
Враховуючи те, що у спірному пункті договору сторони узгодили відповідальність за порушення саме грошового зобов'язання, доводи позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ч. 1, 2 ст. 231 ЦК України, є безпідставними.
Також, виходячи зі змісту ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” та відсутності встановленого законодавством розміру штрафу за порушення грошового зобов'язання, слідує, що оспорений пункт договору не суперечить і положенням ч. 4 ст. 231 ЦК України.
Отже позивачем не доведено невідповідності п. 7.2 договору складського зберігання від 15.07.2020 №15.07/20-1 законодавству із зазначених у позові підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" №4241/03 від 28.10.2010 Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Також у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" Суд вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Враховуючи вищенаведене, недоведеність позивачем невідповідності умов п. 7.2 договору складського зберігання від 15.07.2020 №15.07/20-1 вимогам законодавства із наведених у позові підстав, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову у позові.
Витрати зі сплати судового збору відповідно до ст. 129 ГПК України у зв'язку із відмовою у позові покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 74, 86, 129, 233, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
У позові державного підприємства “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України, с. Пирогівці Хмельницької області, до товариства з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів”, с. Великі Зозулинці Хмельницької області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю “Партнер агропром”, с. Білеве Хмельницької області про визнання недійсним п. 7.2 договору №15.07/20-1, укладеного 15.07.2020 між товариством з обмеженою відповідальністю “Віт Агро Красилів” (зерновий склад) та державним підприємством “Дослідне господарство “Зоря” Інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України (поклажодавець), відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).
Апеляційна скарга подається в порядку, передбаченому ст. 257 ГПК України.
Повне рішення складено 22.12.2022.
Суддя В.В. Виноградова
1 - до справи,
2 - позивачу (3134, Хмельницька область, с. Пирогівці; admin-zorya@ukr.net),
3 - відповідачу (31036, Хмельницька область, Красилівський район, с. Великі Зозулинці, вул. Зелена, 10; sapolkina@epsilongroup.com.ua),
4 - третій особі (Хмельницька область, Ізяславський (Шепетівський) район, с. Білеве, вул. Центральна, буд. 1А).