ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 640/15130/21 Суддя (судді) першої інстанції: Кармазін О.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Пилипенко О.Є., Собківа Я.М, за участю секретаря: Висоцького А.М. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "19" травня 2022 р. у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мокко" про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
ВСТАНОВИЛА:
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з адміністративним позовом, в якому просило стягнути з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 85815,79 грн та пеню у розмірі 648,72 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно зі ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відповідач повинен був працевлаштувати 1 особу з інвалідністю, але не працевлаштував жодної особи з інвалідністю, тобто свій обов'язок не виконав, тому санкції та пеня є обґрунтованими.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від "19" травня 2022 р. в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про виконання відповідачем обов'язків, визначених профільним законодавством та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним.
Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 25.04.2018 у справі № 819/537/16, зазначає, що виконанням нормативу робочих місць за правилами етапі 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» вважається саме працевлаштування осіб з інвалідністю, а не лише створення робочих місць.
На думку скаржника, відповідачем не дотримано чинного законодавства України щодо соціального захисту осіб з інвалідністю в частині невиконання квоти з працевлаштування осіб з інвалідністю, не вжито усіх залежних від нього заходів для здійснення обов'язку із виконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Також скаржник зазначив, що стягнення судом першої інстанції сума судових витрат на правничу допомогу є необґрунтованою. На думку скаржника, стягнення з відділення Фонду суми витрат на професійну правничу допомогу в досить значному розмірі 12000,00 грн. призводить до скорочення фінансування програм соціального захисту осіб з інвалідністю, а тому відділення Фонду просить суд про її зменшення до розміру однієї мінімальної заробітної плати - 6500,00 грн.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на необґрунтованості доводів скаржника і правильності висновків суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ «Мокко» 18.02.2021 надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік (Річна).
Згідно зі звітом середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 19 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинна бути працевлаштована 1 особа з інвалідністю.
На думку позивача, відповідно до вимог профільного законодавства за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте ними, відповідач до 15.04.2021 повинен був самостійно сплатити санкції у розмірі: 85 815,79 грн.
У зв'язку з несплатою відповідачем санкцій, позивачем нарахована пеня за період з 16.04.2021 по 21.05.2021 - 648,72 грн.
Оскільки відповідач санкції та пеню у добровільному порядку не сплатив, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон), забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Так, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Частиною 1 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК України. Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».
Зі змісту частини 2 статті 218 ГУ України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Так, відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що періодичність подачі звітності за формою № 3-ПН чинним законодавством України не встановлена, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у встановлений строк, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналіз зазначених норм чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,
- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;
- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;
- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Отже, на підприємство покладається обов'язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості.
У свою чергу, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня у справі № 819/639/17, від 26 червня 2018 року у справі № 806/1368/17.
При цьому, Законом також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25.07.2022 у справі №160/4187/19, від 15.06.2022 у справі № 520/2875/2020, від 31.05.2022 № 1640/2467/18.
Судом першої інстанції встановлено, що підприємством видано наказ від 03.01.2018 про створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю «Менеджер (управитель) з реклами» із забезпеченням робочими матеріалами, місцем та обладнанням. Посада відображена у штатному розписі з посадовим окладом 6000 (6500) грн.
До спірного періоду на вказаній посаді працювала особа з інвалідністю.
Товариством подавалась звітність «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» від 20.12.2019. При цьому, надавалась інформація про можливість працевлаштування двох осіб з інвалідність, замість необхідної за нормативом однієї особи (планування рекламних компаній у соціальних мережах, спілкування з клієнтами) з необхідністю наявності вмінь - вільне володіння комп'ютером, знання алгоритмів соціальних мереж, знання MS Office.
Водночас, відповідач систематично проводив роботу щодо інформування про наявні вакансії, запитуючи при цьому до 3-х вакансій, що, як вбачається з матеріалів справи, перевищувало встановлені нормативи.
З наявних направлень на працевлаштування та матеріалів, що супроводжують їх реалізацію, вбачається, що в основному для працевлаштування направлялися особи, які не є особами з інвалідністю.
Отже, матеріалами справи підтверджується, що підприємство вживало усіх можливих заходів, які передбачені законодавством, а також такі, що не встановлені як обов'язок для підприємства (самостійне розміщення оголошень), спрямовані на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та недопущення правопорушення у сфері господарювання.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про виконання відповідачем обов'язків, визначених профільним законодавством та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним.
Посилання скаржника на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі №819/537/16 (виконання нормативу робочих місць для осіб з інвалідністю, являється саме працевлаштування осіб з інвалідністю, а не лише створення робочих місць) є недоречним, оскільки такий висновок вирваний з контексту рішення і ґрунтується на інших обставинах справи (далі - цитата):
«Поряд з тим в ході розгляду справи судами встановлено, що центром зайнятості позивачу для працевлаштування направлялись особи, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштування, однак таких осіб позивачем працевлаштовано не було в зв'язку з неможливістю зайняття запропонованих позивачем робочих місць вантажників та складальників металопластикових конструкцій за станом здоров'я.
В той же час за правилами статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" виконанням нормативу робочих місць вважається саме працевлаштування інвалідів, а не лише створення робочих місць.
За таких обставин висновки судів щодо виконання позивачем передбаченого законом нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів є передчасними.
Судами належним чином не перевірено та не досліджено відповідні докази чи дійсно позивачем були створені робочі місця для працевлаштування інвалідів чи відповідали такі робочі місця спеціальним вимогам та чи враховували особливості робочих місць для працевлаштування інвалідів і чи могли саме ці робочі місця бути зайняті працівниками з інвалідністю».
Щодо доводів скаржника про те, що розмір судових витрат, який стягнутий судом першої інстанції, в сумі 12000,00 грн є необґрунтованим, у зв'язку з чим його необхідно зменшити до розміру однієї мінімальної заробітної плати - 6500,00 грн, колегія суддів зазначає таке.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач скористався своїм правом, передбаченим положеннями статті 16 КАС України, отримати професійну правничу допомогу, та уклав із Адвокатським об'єднанням «АРЕОПАГ» Договір про надання правничої допомоги № 1006/21 від 10.06.2021 для супроводу цього судового процесу на платній основі.
Отже, відповідачем понесені судові витрати, пов'язані із розглядом судової справи, на отримання правничої допомоги у розмірі 12 000,00 грн., з яких: вивчення позову та доданих документів, формування правової позиції 2000,00 грн., складення відзиву на позовну заяву 5000,00 грн., супроводження судового процесу, в тому числі підготовка та подання заперечень, додаткових пояснень, заяв та клопотань 5000,00 грн.
З огляду на викладене, відповідач просив суд першої інстанції стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн. (гонорар).
Відповідно до п. 1 ч. 3. ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 2. ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
У контексті наведеного слід зазначити, що загальне правило розподілу судових витрат полягає в тому, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею судові витрати.
Відповідно, витрати покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 5 ст. ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на частини шосту, сьому статті 134 КАС України, якими встановлено право суду за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, за умови недотримання критеріїв співмірності.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 520/14230/19, від 16 червня 2022 року у справі №380/4759/21.
Однак, таке клопотання відсутнє у матеріалах справи.
Отже, позивачем не доведена неспівмірність витрат, заявлених відповідачем до стягнення, що є передумовою їх зменшення. Тобто, відповідно до процесуального закону зменшення розміру витрат здійснюється за обґрунтованим клопотанням відповідної сторони, яке у даному випадку відсутнє, а відтак - розмір витрат не може бути зменшений. При цьому, судом першої інстанції встановлено, що матеріали справи містять докази направлення позивачу відзиву на позов (з описом вкладення), у якому заявлено відповідачем про відшкодування судових витрат із наданням відповідних доказів.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У даному випадку вказані вимоги дотримані.
Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідачем надано: докази на підтвердження повноважень адвоката; договір № 1006/21 від 10.06.2021 щодо супроводження даної справи, в якому визначений розмір гонорару адвоката з умовою його оплати протягом 3-х днів з дати укладання договору, а також визначений детальний опис та обсяг послуг, рахунок на оплату від 10.06.2021, проведене банком платіжне доручення № 2499 від 11.06.2021 на 12000,00 грн. відповідно до виставленого рахунку.
Водночас, в контексті розміру відшкодування (гонорар у розмірі 12000 грн.), судом першої інстанції враховані такі обставини: якісна підготовка відзиву та супутніх матеріалів, що дозволяє розглядати справу без додаткових зволікань; доречний аналіз норм національного законодавства та судової практики, проведений адвокатом відповідача, а також якісна робота з формування доказової бази та правової позиції, що зазвичай займає достатньо часу та зусиль.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлені до стягнення витрати є такими, що пов'язані з розглядом справи, обґрунтованими та неминучими, співставними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами, обсягом матеріалів справи та обсягом робіт щодо вивчення обставин взаємовідносин сторін, тому розмір гонорару в сумі 12000,00 грн є розумним, який підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань позивача.
Щодо вимоги скаржника про зменшення правничої допомоги до розміру мінімальної заробітної плати в розмірі 6 500 гривень, з посиланням на те, що справа відноситься до категорії малозначних, а також вказуючи на соціальну важливість стягнутих з суб'єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій і що стягнення з нього витрат на професійну-правничу допомогу призводить до скорочення фінансування програм соціального захисту осіб з інвалідністю, то колегія суддів вважає її необґрунтованою, оскільки позивач в суді першої інстанції не скористався своїм правом на доведення неспівмірності витрат на оплату правничої допомоги адвоката та про зменшення таких витрат, будучи обізнаним про заявлення відповідачем таких витрат. Посилання скаржника на важливість функцій Фонду та втрати державного бюджету законодавством не віднесено до критеріїв, які мають враховуватись при стягнені судом витрат на правничу допомогу.
Проаналізувавши інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції про задоволенні позовних вимог.
Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Щодо стягнення правничої допомоги в суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає таке.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просив суд апеляційної інстанції стягнути витрати на правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн.
Відповідно до статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до статі 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вказаних вимог, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Як вбачається з матеріалів справи, уклав із Адвокатським об'єднанням «АРЕОПАГ» Договір про надання правничої допомоги № 0710/22 від 07.10.2022 для супроводу цього судового процесу на платній основі. Зокрема, складання та подання відзиву на апеляційну скаргу. Цим договором розмір гонорару за надання правничої допомоги сторони передбачили 6000,00 грн.
На підтвердження понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу додано до відзиву на апеляційну скаргу копії:
Договору про надання правничої допомоги № 0710/22 від 07.10.2022;
платіжного доручення № 4307 від 18.10.2022;
рахунку на оплату послуг з надання правничої допомоги № 7 від 13.10.2022;
Угоду про надання правничої допомоги № 07-10/2022 від 07.10.2022.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків щодо стягнення судових витрат на правничу допомогу.
Як зазначалось, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на частини шосту, сьому статті 134 КАС України, якими встановлено право суду за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, за умови недотримання критеріїв співмірності.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 520/14230/19, від 16 червня 2022 року у справі №380/4759/21.
Матеріали справи свідчать про те, що відповідач у додатках (п. 2) до відзиву на апеляційну скаргу зазначив про надання доказів направлення копії відзиву та доданих документів на апеляційну скаргу позивачу.
Водночас, в матеріалах справи відсутні вказані докази направлення відповідачем копії відзиву на апеляційну скаргу разом з додатками на адресу Фонду для реалізації ним свого права подати клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, висловити свою позицію з цього питання та надати необхідні пояснення.
Колегія суддів зауважує, що у випадку недотримання відповідачем вимог щодо належного направлення відповідних копій документів позивачеві, а також у разі ненадання суду підтвердження факту такого надсилання, суд не може брати до уваги докази понесення витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду відповідної заяви.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 902/844/18.
Отже, подані разом з відзивом на апеляційну скаргу докази на підтвердження витрат на правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн, колегія суддів до уваги не приймає та відмовляє у стягненні витрат на вказану суму.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "19" травня 2022 р. - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 21 грудня 2022 року.
Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька О.Є. Пилипенко Я.М. Собків