ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 752/3943/22 Суддя (судді) першої інстанції: Чередніченко Н.П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Ганечко О. М.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до головного інспектора з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 вересня 2022 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до головного інспектора з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якому просила:
- скасувати постанову постанову про накладення адміністративного стягнення серії 1КІ № 0000567909 від 02.02.2022, винесену головним інспектором з паркування управління (інспекції) з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Гончаруком Я. П., та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23 вересня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати спірне рішення суду та задовольнити позовні вимоги.
Доводи апеляційної скарги аналогічні до викладених у позовній заяві та обґрунтовані зокрема тим, що оскаржувана постанова винесена з порушенням вимог закону, зокрема з урахуванням п. 14 Правил паркування транспортних засобів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1342 від 03.12.2009, адже припаркувавшись на вул. Володимирській у м. Києві на місці для платного паркування автомобілів, позивачка була позбавлена можливості оплатити вартість відповідної послуги з огляду на відсутність паркувального автомату, платіжного пристрою та інформаційного знаку про способи та порядок оплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування. Відтак, на переконання ОСОБА_1 , в її діях відсутній склад правопорушення, а притягнення до адміністративної відповідальності є протиправним та порушує її майнові права.
Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, постановою про накладення адміністративного стягнення серії 1КІ № 0000567909 від 02.02.2022, винесену головним інспектором з паркування управління (інспекції) з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Гончаруком Я. П., позивачку було визнано винною у порушенні п. 5.53, 7.14 Правил дорожнього руху, тобто вчиненні адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 700,00 грн.
Підставою притягнення до адміністративної відповідальності стало те, що транспортний засіб «Тойота», номерний знак НОМЕР_1 02 лютого 2022 року о 13 год. 03 хв. у м. Києві по вул. Володимирській (від бульвару Шевченка до вул. Хмельницького) було розміщено на майданчику для платного паркування без оплати паркування, чим порушено вимоги дорожнього знаку 5.43 з табличкою 7.14 Правил дорожнього руху, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 152-1 КУпАП.
Не погоджуючись з вищевказаною постановою та притягненням до адміністративної відповідальності, позивачка звернулася до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачки про відсутність в її діях складу адміністративного правопорушення не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а вина позивачки у вчиненні правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, є доведеною та підтвердженою матеріалами справи, а тому відсутні підстави для скасування спірної постанови про накладення адміністративного стягнення.
Аналізуючи обставини справи, доводи апелянта та норми чинного законодавства, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини першої статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до ч. 1 ст. 152-1 КУпАП порушення правил паркування транспортних засобів, у тому числі неоплата вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування за кожну добу користування тягне за собою накладення штрафу в двадцятикратному розмірі від вартості однієї години послуги з користування тим майданчиком для платного паркування транспортних засобів, на якому знаходиться транспортний засіб у момент порушення.
Відповідно до примітки до статті 152-1 КУпАП під несплатою вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування слід розуміти несплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування транспортних засобів більш як за 10 хвилин користування майданчиком для платного паркування транспортних засобів (крім майданчиків, обладнаних автоматичними в'їзними та виїзними терміналами, на яких оплата відбувається під час виїзду з майданчика).
Згідно з пунктом 26 Правил паркування транспортних засобів користувач зобов'язаний розмістити на час паркування на майданчиках для паркування, на яких не запроваджено автоматизовану систему, під лобовим склом транспортного засобу документ про оплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування у спосіб, що забезпечує його видимість для перевірки.
Суд першої інстанції вказав, що позивачкою всупереч пункту 26 Правил паркування транспортних засобів не було розміщено під лобовим склом транспортного засобу документ про оплату вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування, а також, що майданчик для паркування облаштований інформаційним знаком про вартість послуг, спосіб та порядок їх оплати.
Поряд з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що імперативними положеннями п. 14 Правил паркування транспортних засобів встановлено, що відведені майданчики для платного паркування повинні обов'язково бути обладнані паркувальними автоматами, платіжними пристроями та/або інформаційними знаками про способи та порядок оплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування.
Колегія суддів, дослідивши фотографії з місця порушення, які містяться в матеріалах справи, погоджується з доводами позивачки про відсутність в даному місці паркувальних автоматів, платіжних пристроїв та інформаційних знаків про способи та порядок оплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування.
Суд апеляційної інстанції враховує, що на згаданому місці встановлено: інформаційний дорожній знак 5.43 «Зона стоянки», табличку до дорожнього знаку 7.6.3 «Спосіб поставлення транспортного засобу на стоянку» та табличку до дорожнього знаку 7.14 «Платні послуги».
Водночас, інформаційні знаки щодо способу та порядку оплати вартості послуг з користування майданчиком для платного паркування, які б інформували водіїв про вартість та спосіб оплати за послуги паркування на вищевказаному місці відсутні, що спростовує висновки суду першої інстанції, який вказав, що з матеріалів фотофіксації, майданчик для паркування облаштований інформаційним знаком про вартість послуг, спосіб та порядок їх оплати.
Таким чином, колегія суддів погоджується з твердженнями позивачки щодо неможливості оплатити такі послуги, адже відсутність відповідних інформаційних знаків позбавила позивачку можливості провести оплату за паркування.
Колегія суддів відхиляє твердження суду попередньої інстанції стосовно того, що пункт 29 Правил паркування транспортних засобів передбачає такий спосіб оплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування як за допомогою засобів мобільного зв'язку, позаяк таке право не може нівелювати обов'язок, передбачений п. 14 Правил паркування транспортних засобів щодо обладнання паркувальними автоматами, платіжними пристроями та/або інформаційними знаками про способи та порядок оплати вартості послуг з паркування відповідних майданчиків.
Таким чином, місце для паркування, на якому ОСОБА_1 залишила свій транспортний засіб не був обладнаний відповідно до вимог законодавства України та не містив інформацію про способи, вартість та порядок оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Поряд з цим, суд звертає увагу на те, що ані оскаржувана постанова, ані інші подані відповідачем докази на підтвердження правомірності винесеної постанови не містять відомостей про факт належного облаштування місця для паркування з усіма відповідними інформаційними знаками.
Відтак, на переконання колегії суддів, позивачка була об'єктивно позбавлена можливості виконати обов'язок зі сплати послуг паркування, що свідчить про відсутність її вини у вчиненні адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 152-1 КУпАП, а отже й неможливість притягнення останньої до адміністративної відповідальності.
Отже, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду попередньої інстанції та дають підстави стверджувати, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем всупереч вимог ч. 2 ст. 77 КАС України не доведено правомірність притягнення позивачки до адміністративної відповідальності, а тому спірна постанова про накладення адміністративного стягнення серії 1КІ № 0000567909 від 02.02.2022 підлягає скасуванню.
Згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Стосовно судових витрат, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані відповідні договори про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
На підтвердження наявності підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу заявником надано копії: договору про надання правничої (правової) допомоги № 08/02/22-01 від 08.02.2022; рахунку № 21/02-01 від 21.02.2022; акту приймання-передачі виконаних робіт від 21.02.2022; квитанції № 232330053 від 23.02.2022 про сплату за надання юридичних послуг на суму 5500,00 грн.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи № 200/14113/18-а ухвалив постанову від 26.06.2019, в якій сформував правову позицію, згідно з якою, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.
Поряд з цим, оцінивши докази на підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів вважає, що час, витрачений на підготовку, надання консультацій, складання, подання документів та представництва інтересів в суді, відповідає умовам договору про надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.
Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №640/15803/19.
Відповідачем не наведено належного спростування обґрунтованості суми витрат на правничу допомогу саме у цій справі, їх не співмірності або завищеності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін, а відтак вищевказана сума витрат на правничу допомогу підлягає відшкодуванню на користь позивачки.
В частині витрат зі сплати судового збору, колегія суддів враховує, що згідно з ч. 4 ст. 288 КУпАП особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.
При цьому, першорядним нормативно-правовим актом національного законодавства, який регулює порядок справляння судового збору, є Закон України «Про судовий збір», а тому саме правові приписи, закріплені в цьому законі, застосовуються при визначенні об'єктів, за які не справляється судовий збір та осіб, які звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях.
Проте, відповідно до положень ст.ст. 3, 5 Закону України «Про судовий збір» серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об'єктів оплати судовим збором.
Згідно ч. 5 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору, який підлягає стягненню у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, слід застосовувати норми Закону України «Про судовий збір», як і пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.
Згідно з правовою позицією, яка міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень ст.ст. 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати ст.ст. 2-5 Закону України «Про судовий збір», які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.
Положеннями п. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення у розмірі 0,2 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до п.п. 2 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до адміністративного суду апеляційної скарги на рішення суду, судовий збір справляється у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, але не більше 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня 2022 року становить 2481,00 грн.
Так, при поданні даного позову до суду першої інстанції сплаті підлягав судовий збір у розмірі 496,20 грн (0,2*2481,00 грн), а за подання апеляційної скарги апелянту необхідно було сплатити судовий збір в розмірі 744,30 грн (496,20*150%). Таким чином, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1240,50 грн підлягають відшкодуванню позивачці.
Враховуючи те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23 вересня 2022 року було відмовлено в задоволенні позовних вимог, а колегія суддів встановила підстави для задоволення позову та апеляційної скарги, то наявні підстави для зміни розподілу та стягнення на користь позивачки судових витрат зі сплати судового збору в розмірі 1240,50 грн та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5500,00 грн.
Керуючись ст.ст. 139, 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 вересня 2022 року - задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 вересня 2022 року - скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до головного інспектора з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - задовольнити.
Скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії 1КІ № 0000567909 від 02.02.2022, винесену головним інспектором з паркування управління (інспекції) з паркування Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Гончаруком Я. П., та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Стягнути за рахунок Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 37405284) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору в розмірі 1240,50 грн (одна тисяча двісті сорок грн п'ятдесят коп.) та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5500,00 (п'ять тисяч п'ятсот) грн.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: О. М. Ганечко
Я. М. Василенко