ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 640/15498/21 Головуючий у 1 інстанції: Літвінова А.В.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Ключковича В.Ю.
Кузьмишиної О.М.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,-
ВСТАНОВИЛА:
Позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, в якому просила:
- визнати протиправними дії Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану ОСОБА_2 основну відпустку за період з 2005 по 2020 р.р. та додаткову відпустку за 2015 - 2020 р.р., як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення ОСОБА_2 , встановленого станом на день його звільнення (виключення зі списків військової частини) НОМЕР_1 ;
- зобов'язати Адміністрацію Державної спеціальної служби транспорту нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані ОСОБА_2 календарні дні основної відпустки за період з 2005 по 2020 р.р. та додаткової відпустки за 2015 - 2020 р.р., як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення ОСОБА_2 , встановленого станом на день його звільнення (виключення зі списків військової частини) - 10.12.2020.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2022 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані ОСОБА_2 календарні дні основної відпустки за період з 2005 року по 2020 рік, та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2020 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу частини. Зобов'язано Адміністрацію Державної спеціальної служби транспорту нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані ОСОБА_2 календарні дні основної відпустки за період з 2005 року по 2020 рік, та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2020 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу частини.
Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII та Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року № 3551-XII не передбачено механізм компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки за попередні роки у разі смерті військовослужбовця. Також, апелянт зазначає, що компенсація членам родини за невикористану відпустку в разі загибелі військовослужбовця не передбачена та не входить в грошове забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення, згідно Закону № 2011-XII та Порядку № 260.
27 жовтня 2022 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення, у яких підтримує позицію суду першої інстанції.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 проходив військову службу в Державній спеціальній службі транспорту та наказом Адміністрації державної спеціальної служби транспорту від 11.12.2020 №234 виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії посвідчення серії НОМЕР_2 від 27.11.2003, ОСОБА_2 має статус учасника бойових дій.
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби. Захворювання та причина смерті пов'язані з виконанням обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується витягом з протоколу засідання військово-лікарської комісії Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України по встановленню причинного зв'язку захворювань від 30.12.2020 №706.
ОСОБА_1 , дружина померлого військовослужбовця ОСОБА_2 , звернулася до Державної спеціальної служби транспорту із заявою, в якій просила нарахувати і виплатити їй грошову компенсацію за невикористану ОСОБА_2 основну відпустку за період з 2005 по 2020 роки та додаткову відпустку за 2015 - 2020 роки, як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення ОСОБА_2 , встановленого станом на день виключення його зі списків військової частини 10.12.2020.
Адміністрація державної спеціальної служби транспорту листом від 19.02.2021 №518/10/213 повідомила позивача, що ОСОБА_2 за період з 2005 по 2020 роки не використано 288 діб основної відпустки та 84 доби додаткової відпустки за 2015 - 2020 роки, як учаснику бойових дій, які передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», зазначила, що вказаними законами не передбачено механізм компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки за попередні роки у разі смерті військовослужбовця.
Не погоджуючись із даною відмовою, позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
В силу ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ), військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно статті 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР, установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Нормами частини 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У відповідності до п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII, учасникам бойових дій надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Положеннями абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В силу абзацу 3 підпункту 3 пункту 252 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію надання військовослужбовцям відпусток здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до п. 17 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Нормами ст. 1 Закону №3543-XII передбачено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно п. 18 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ, в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
За приписами пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У розумінні абзацу 5 частини 1 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №620/4218/18 зазначила наступне: «…припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпуски».
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби, їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі, за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту».
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним за період з 2005 по день смерті основних та додаткових відпусток, як учаснику бойових дій, передбачених пунктом 12 частини першої статті 12 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , дружина померлого військовослужбовця ОСОБА_2 , звернулася до Державної спеціальної служби транспорту із заявою від 12 лютого 2020 року, в якій просила нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за періоди з 2005 по 2020 рік та компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2015-2020 роки, яка передбачена ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 року № 504/96-ВР, та ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року № 3551-XII (а.с. 9).
Адміністрація державної спеціальної служби транспорту листом від 19 лютого 2021 року №518/10/213 повідомила позивача, що ОСОБА_2 за період з 2005 по 2020 роки не використано 288 діб основної відпустки та 84 доби додаткової відпустки за 2015 - 2020 роки, як учаснику бойових дій, які передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Водночас, у даному листі Адміністрація державної спеціальної служби транспорту, вказала, що Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ та Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року № 3551-ХІІ не передбачено механізм компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки за попередні роки у разі смерті військовослужбовця.
Аналогічні доводи містить апеляційна скарга Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2022 року.
Колегія суддів не погоджується з такими доводами відповідача та вважає їх помилковими, з огляду на наступне.
Наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260), який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
Згідно пункту 3 розділу XXXI Порядку №260, у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Разом з тим, розділ XXX Порядку №260 визначає умови виплати грошового забезпечення в разі захоплення в полон чи заручниками, смерті (загибелі) військовослужбовців або якщо вони визнані безвісно відсутніми чи оголошені померлими.
Пунктом 1 розділу XXX Порядку №260 передбачено, що у разі смерті (загибелі) військовослужбовця належне, але не отримане ним до дня смерті (загибелі) грошове забезпечення (у тому числі за весь місяць, у якому військовослужбовець помер (загинув)) виплачується військовою частиною, в якій перебував на грошовому забезпеченні військово-службовець, дружині (чоловіку), а в разі якщо її (його) немає, - повнолітнім дітям, які проживали разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі та не мають дітей. У разі відсутності зазначених осіб належні суми грошового забезпечення виплачуються іншим спадкоємцям відповідно до чинного законодавства України.
Відповідно до пункту 2 розділу XXX Порядку №260, грошове забезпечення, в тому числі одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на які у військовослужбовця виникло включно до дня його загибелі (смерті) або до дня визнання його судом безвісно відсутнім, оголошення померлим, виплачується зазначеним в пункті 1 цього розділу членам його сім'ї, а в разі їх відсутності - спадкоємцям за їх зверненням на підставі наказу командира військової частини про виплату.
Грошове забезпечення зазначеним особам виплачується, якщо звернення за одержанням надійшло до закінчення трьох років із дня смерті (загибелі) військовослужбовця або з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання військовослужбовця безвісно відсутнім, оголошення померлим.
Пунктом 4 розділу І Порядку №260 передбачено, що грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад'юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військово-службовців строкової служби), включає: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавку за вислугу років; підвищення посадового окладу під час проходження військової служби на території населених пунктів, яким надано статус гірських, та на острові Зміїний; надбавки за особливості проходження служби, за службу в Силах спеціальних операцій Збройних Сил, кваліфікацію, кваліфікаційну категорію, виконання функцій державного експерта з питань таємниць, роботу в умовах режимних обмежень, безперервний стаж на шифрувальній роботі, почесні та спортивні звання; доплати за науковий ступінь та за вчене звання; премію; морську винагороду, винагороди за стрибки з парашутом, за розшук, піднімання, розмінування та знешкодження вибухових предметів, тралення і знешкодження мін, за водолазні роботи та за бойове чергування; одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби; інші виплати, які здійснюються відповідно до чинного законодавства України.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, на підставі підпункту 1, 2 розділу ХХХ Порядку №260, зобов'язаний був нарахувати та виплатити на підставі відповідного наказу ОСОБА_1 , як дружині померлого ОСОБА_2 грошове забезпечення, в тому числі одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на які у військовослужбовця виникло включно до дня його загибелі (смерті), у тому числі на компенсацію за невикористані дні основної та додаткової відпустки.
Доводи апелянта про те, що компенсація членам родини за невикористану відпустку в разі загибелі військовослужбовця не передбачена та не входить в грошове забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення, згідно Закону № 2011-XII та Порядку № 260, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки, відповідно до пункту 4 розділу І Порядку №260, грошове забезпечення військовослужбовців включає, зокрема, інші виплати, які здійснюються відповідно до чинного законодавства України. Тобто, грошова компенсація за всі невикористані дні основної та додаткової відпустки включається в грошове забезпечення військовослужбовця.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Ключкович В.Ю.
Кузьмишина О.М.