Справа № 461/7888/21 Головуючий у 1 інстанції: Стрельбицький В.В.
Провадження № 22-ц/811/1924/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2022 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: представника Львівської міської ради - Кулика А.Я., представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 червня 2022 року, -
ВСТАНОВИВ:
у вересні 2021 року Львівська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що ухвалою Львівської міської ради від 25 березня 2021 року № 337 «Про укладення договору міни», погоджено укладення між Львівською міською радою та ОСОБА_1 договору міни господарської споруди, розташованої на АДРЕСА_1 , загальною площею 44.8 кв.м., на нежитлові приміщення, розташовані на АДРЕСА_2 , загальною площею 219.6 кв.м. Під час підготовки документів для реалізації вищезазначеної ухвали Львівської міської ради було встановлено, що нежитлові приміщення № 1, 2, 3, 4, загальною площею 40.5 кв.м. на I-му поверсі по АДРЕСА_3 передано в оренду комунальному підприємству ЖЕК-403 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради терміном на три роки для покрівельної майстерні. В подальшому на підставі підробленого розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 02 грудня 1999 року № 1178 ОСОБА_3 набув право власності на вищезазначені нежитлові приміщення. Стверджує, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 квітня 2012 року ОСОБА_3 відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_4 , який на підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 2012 року продав їх ОСОБА_5 , а той в свою чергу на підставі договору купівлі продажу від 12 листопада 2012 року відчужив ОСОБА_6 , яка подарувала спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1 . Зазначає, що розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 02 січня 2013 року № 1, прийнятим на підставі звернення ОСОБА_6 нежитловим приміщенням, які в технічному паспорті позначені літ.1, загальною площею 44.8 кв.м. на АДРЕСА_4 . Вказує, що нежитлові приміщення господарської споруди, загальною площею 44.8 кв.м. у будинку за адресою: АДРЕСА_1 вибули з комунальної власності поза волею власника, яким є Львівська міська рада, у зв'язку з чим порушено майнові інтереси територіальної громади м. Львова. Вважає, що оскільки спірне майно вибуло з володіння власника не з його волі, придбане за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має витребувати це майно від особи, яка є останнім набувачем майна, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. З наведених підстав просить витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлові приміщення, загальною площею 44.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 7812846101) з припиненням права власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, загальною площею 44.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 7812846101).
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 01 червня 2022 року у задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено.
Рішення суду оскаржила Львівська міська рада, в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності від імені та в інтересах територіальної громади здійснюють органи місцевого самоврядування, тому розпорядження спірним нежитловим приміщенням, загальною площею 44.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , можливе виключно за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні Львівської міської ради, відтак висновок суду першої інстанції про те, що Львівська міська рада передала спірне майно у володіння за власною волею, оскільки таке передане у власність уповноваженим структурним підрозділом Львівської міської ради, є безпідставним. Зазначає, що не може вважатися новоствореним об'єктом об'єкт нерухомого майна, який перероблений з прив'язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, оскільки такий є фактично тим самим об'єктом з видозміненими загальними характеристиками. Вказує, що новоствореному об'єкту нерухомого майна надається власний індивідуальний номер, однак реєстраційний номер спірного нерухомого майна є незмінним протягом усього часу його існування, відтак висновки суду першої інстанції про те, що господарська споруда видозмінилася, не відповідають дійсності, оскільки відповідні відомості не внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вважає, що власник майна має право витребувати своє майно у всіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави та від особи, яка набула його безпідставно в особи, яка не мала право його відчужувати, а у разі, якщо відчуження мало місце два і більше разів, після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка є останнім набувачем майна. Звертає увагу, що відсутні підстави для застосування строку позовної давності, оскільки дізналася про неправомірне вибуття з моменту прийняття ухвали №337 «Про укладення договору міни», тобто з 25 березня 2021 року. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Львівської міської ради Кулика А.Я. на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову Львівської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, який законним шляхом набув у власність господарську споруду у АДРЕСА_1 , який, покладаючись на добросовісність дій попередніх її власників, вважав придбання ними господарської споруди на законних підставах та законним набуття ними права власності на цю споруду, мав усі підстави вважати, що такі договори є законними та розраховувати на те, що після отримання майна у власність матиме змогу ним володіти. Судом враховано і те, що протягом тривалого часу Львівська міська рада, будучи уповноваженою здійснювати контроль за використанням об'єктів комунальної власності, більше двадцяти років взагалі не цікавилися спірною господарською спорудою, фактичним її користуванням. Окрім цього, суд виходив з того, що будь - яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним, а тому витребування господарської споруди загальною площею 44.8 кв.м порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном та суперечить усталеній практиці Європейського суду з прав людини критеріям правомірного втручання в це право.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 20.03.1998 року виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення № 153 «Про укладення договорів оренди нежитлових приміщень, які використовує ДКП ЖЕК-403 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації», яке прийняте на підставі листа державного комунального підприємства ЖЕК-403 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації та враховуючи пропозиції комісії з питань розподілу нежитлових приміщень (протокол №2 від 06.02.1998 р.), яким зобов'язано Департамент економічної політики та ресурсів укласти договори оренди нежитлових приміщень з державним комунальним підприємством ЖЕК-403 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації терміном на три роки за адресою: АДРЕСА_3 : 1-го поверху №1, 2, 3, 4 загальною площею 40,5 кв.м, для покрівельної майстерні.
Свідоцтвом про право власності на господарську споруду №Г-00145, виданим 02.12.1999 року Шевченківською районною адміністрацією ЛМР, підтверджується належність ОСОБА_3 на праві приватної власності господарської споруди загальною площею 44,8.кв.м, що знаходилася за адресою: АДРЕСА_3 .
Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вищезазначене свідоцтво видане на підставі розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 02.12.1999 року № 1178.
Судом першої інстанції під час розгляду справи також встановлено, що 12 квітня 2012 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м, що знаходилась за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу господарської споруди, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В., за реєстровим номером 799 зареєстровано 23.04.2012 року в Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» в книзі 60 за номером запису 10457.
13 вересня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м, яка знаходилась за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу господарської споруди, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Гулид Г.П. 13.09.2012 року за реєстровим номером 474, зареєстрованого 25.09.2012 року в Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» в книзі 60 за номером запису 10457.
12 листопада 2012 року ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу господарської споруди, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Гулид Г.П. 12.11.2012 року за реєстровим номером 573.
В подальшому, ОСОБА_6 звернулась до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради із заявою про присвоєння будинкового номера АДРЕСА_1 , оскільки придбана господарська споруда була окремою будівлею із власною прибудинковою ділянкою.
Розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради «Про присвоєння будинкового номера АДРЕСА_1 » від 02.01.2013 року №1 нежитловим приміщенням, які в технічному паспорті позначені літ.1, загальною площею 44,8 кв.м на АДРЕСА_3 присвоєно будинковий номер АДРЕСА_1 , і 11 лютого 2013 року Реєстраційною службою Львівською міського управління юстиції ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . У подальшому ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на нерухоме майно - господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 в Державному реєстрі прав не нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:781284101.
23 лютого 2013 року, ОСОБА_6 подарувала господарську споруду синові, ОСОБА_1 , що підтверджується договором дарування, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Гулид Г.П. 23.02.2013 року за реєстровим номером 75.
За вищенаведеного, суд першої інстанції вірно зазначив, що станом на день звернення до суду з позовом, власником господарської споруди загальною площею 44,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , був і є в даний час ОСОБА_1 .
Судом першої інстанції також встановлено, що 25.03.2021 року Львівська міська рада прийняла ухвалу № 337 «Про укладення договору міни», якою погодила укладення між Львівською міською радою та громадянином ОСОБА_1 договору міни господарської споруди, розташованої на АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв.м, на нежитлові приміщення, розташовані на АДРЕСА_2 , загальною площею 219,6 кв.м, цим самим вважаючи саме ОСОБА_1 , а не Львівську міську раду законним власником господарської споруди по АДРЕСА_1 .
Вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним та необгрунтованим, апелянт покликається на те, що судом першої інстанції не враховано, що розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 02.12.1999 року №1178, на підставі якого було видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 02.12.1999 року, є підробленим, стосувалося права власності на гаражні бокси, при цьому прізвище ОСОБА_3 чи АДРЕСА_1 у ньому відсутні, а тому вважає, що є підстави вважати, що господарська споруда загальною площею 44,8 кв.м. у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , вибули з комунальної власності поза волею власника ? Львівської міської ради, що є підставою для витребування у володільця цієї господарської споруди.
Такі доводи апелянта спростовуються мотивованими висновками суду першої інстанції.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Згідно положень ч.ч. 1, 2 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (ч.ч.1,2 ст. 328 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
З урахуванням практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі №48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребувано у добросовісного набувача.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном.
Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.
Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно добросовісного набувача, згідно зі статтею 388 ЦК України, залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеними у постанові 27.05.2020 року у справі №641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19).
Обгрунтовуючи вибуття спірної господарської споруди по АДРЕСА_1 з володіння власника поза його волею Львівська міська рада посилалась на те, що Львівська міська рада, яка Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» уповноважена на прийняття рішень щодо відчуження майна комунальної власності, не приймала рішення щодо відчуження ОСОБА_3 спірної господарської споруди, передачу її у його власність.
Стверджуючи про те, що ОСОБА_7 неправомірно набув у власність господарську споруду по АДРЕСА_1 яку набув на підставі підроблених документів, Львівська міська рада не надала суду належних та допустимих доказів звернення з цього приводу до правоохоронних органів, доказів наявності кримінального провадження за фактом підроблення документів.
За відсутності належних та допустимих доказів, які б безспірно вказували на незаконність саме дій ОСОБА_3 у набутті ним права власності на господарську споруду загальною площею 44,8 кв.м., що знаходилась за адресою: АДРЕСА_3 , яка, як встановив суд першої інстанції, передана ОСОБА_3 уповноваженим структурним підрозділом Львівської міської ради, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вказана споруда передана у власність ОСОБА_3 її власником.
Частини 1, 2 статті 327 ЦК України передбачають, що до комунальної власності відноситься майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
За твердженням позивача, майно перебувало у його власності і вибуло поза його волею, а дізнався позивач про це лише в ході виконання ухвали Львівської міської ради від 25.03.2021 року.
Положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають, що на органи місцевого самоврядування, а в даному випадку на Львівську міську раду, покладено обов'язок щодо ефективного контролю та розпорядження об'єктами комунальної власності.
Даючи оцінку доводам Львівської міської ради щодо вибуття спірної господарської споруди по АДРЕСА_1 поза волею власника, суд першої інстанції під час розгляду справи встановив, що Львівська міська рада, яка стверджує, що спірна господарська споруда перебувала у її власності, з 1999 року до цього часу не цікавилася цією спорудою, в чиєму фактичному користуванні перебуває господарська споруда, чи використовується вона за призначенням, і чи взагалі така існує, не вирішувала питання щодо її використання з огляду на виконання покладених на позивача Законом України обов'язків по ефективному контролю та використанню комунального майна.
Виконавчий комітет Львівської міської ради, а не Львівська міська рада, як власник, передавши у 1998 році в оренду спірну господарську споруду, не надали суду доказів на підтвердження укладення договору оренди цієї споруди.
Судом першої інстанції також безспірно встановлено, що власники господарської споруди по АДРЕСА_1 неодноразово звертались до Львівської міської ради, її структурних підрозділів з приводу вирішення питань, в тому числі, пов'язаних з експлуатацією господарської споруди (присвоєння номерів, вирішення питання користування земельною ділянкою, з приводу проведення реконструкції), які Львівською міською радою та її структурними підрозділами вирішувалися позитивно для його власників, хоча, як стверджує позивач, власником господарської споруди була саме Львівська міська рада.
Незрозумілим для суду апеляційної інстанції є те, як починаючи з 1999 року до 2021 року Львівська міська рада, яка вважає себе власником спірної господарської споруди, не володіла інформацією щодо реєстрації права власності на спірну споруду за іншими власниками, інформацією щодо фактичного користування спірною спорудою.
Крім того, інформація про власників нерухомого майна є відкритою і з огляду на відкритість реєстрів власників нерухомого майна, є у загальному доступі.
Суд першої інстанції вірно зазначив, що Львівська міська рада, як власник комунального майна, зобов'язана була здійснювати контроль за використанням об'єктів комунальної власності, однак протягом тривалого часу (понад 20 років) не цікавилася господарською спорудою по АДРЕСА_1 , не проявляла до неї жодного інтересу, протягом такого тривалого часу не цікавилася у чиєму фактичному користуванні перебуває споруда, чи використовується така за призначенням, чи взагалі така господарська споруда існує і чи в є такому стані, у якому була станом на 1999 рік, чи змінилися її технічні характеристики.
Львівська міська рада, прийнявши рішення №53 від 20.03.1998 року, яким зобов'язала Департамент економічної політики та ресурсів укласти договори оренди нежитлових приміщень з державним комунальним підприємством ЖЕК 403 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації терміном на три роки, щодо приміщення АДРЕСА_4 загальною площею 40.5 кв.м для покрівельної майстерні, не надала суду доказів на підтвердження укладення договорів оренди, використання приміщення ЖЕК 403 для покрівельної майстерні і що таке дійсно використовувалося у згаданих цілях.
Слід звернути увагу і на ту обставину, що Львівська міська рада, приймаючи 25.03.2021 року ухвалу №337 «Про укладення договору міни» погодила укладення між Львівською міською радою та громадянином ОСОБА_1 договору міни господарської споруди, розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 44.8 кв.м на нежитлові приміщення, розташовані на АДРЕСА_2 загальною площею 219.6 кв.м, тим самим визнаючи те, що не є власником цієї спірної споруди.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів не може не погодитися з висновками суду першої інстанції про безпідставність доводів позивача про те, що майно вибуло з власності останнього поза його волею.
Крім цього, з висновку будівельно-технічної експертизи №68/21 від 27.01.2022 року, складеного судовим експертом Бочуляк Р.П. вбачається, що судовим експертом встановлено наступне:
-згідно договору дарування нежитлова споруда на АДРЕСА_1
відносилася до класу «господарська споруда»;
-згідно технічного паспорту виготовлено ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», станом на 02.01.2013 року, на нежитлові підсобні приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа становила 44,8 кв.м, висота приміщень 2,30 м, матеріал стін - цегла, матеріал перекриття - дерево. Будівля одноповерхова. Внутрішній простір нежитлового приміщення розділено на чотири приміщення. Призначення приміщення визначено, як «побутове»;
-ухвалою ЛМР № 4299 від 29.01.2015 р. було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр. ОСОБА_1 в оренду, а саме: площею 0,0071 га. (кадастровий номер 46101366000:03:001:0064), площею 0,0029 га. (кадастровий номер 46101366000:03:001:0065);
-висновком управління охорони історичного середовища ЛМР № 04-3227 від 28.12.2015 р. про можливість та умови здійснення містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень на території історичного ареалу міста у разі реалізації намірів забудови ділянки за адресою: АДРЕСА_1 було надано умови, щодо можливості здійснення перетворень в історичному ареалі міста;
-містобудівними умовами та обмеженнями забудови земельної ділянки на АДРЕСА_1 , виданих за № 114 від 16.05.2016 р. Управлінням архітектури, Департаменту містобудування, ЛМР було визначено умови для проектування нового об 'єкту нерухомості;
-проектну документацію на нове будівництво офісного будинку з кафе-баром на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючої на ділянці споруди було розроблено архітектором ФО-П ОСОБА_8 , код згідно ЄДРПОУ 3063304575 та затверджено замовником 28 липня 2016 року;
-Декларацію про початок виконання будівельних робіт «Будівництво офісного будинку з кафе-баром на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючої на ділянці споруди» було зареєстровано в Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові 28.09.2016 р.;
-Дозволом №184 від 25.07.2019 р. Галицької районної адміністрації ЛМР було отримано право на влаштування будівельного майданчика на АДРЕСА_1 ;
- згідно Декларації загальна площа будівлі, відповідно до проектної документації, повинна становити 381,8 м2.
Порівнявши об'єкт дослідження у відповідності до технічного паспорта, а саме нежитлове підсобне приміщення площею 44,8 кв.м. на АДРЕСА_1 та показники об 'єкту будівництва, згідно Декларації про початок виконання будівельних робіт і фактичний стан об 'єкту будівництва «Будівництво офісного будинку з кафе-баром на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючої на ділянки споруди» (виконання будівельних робіт на будівельному майданчику, наявність будівельних конструкцій, матеріалів, тощо) встановлено, що виконано наступні етапи будівництва: проектні роботи, погодження, отримання дозвільної і виконавчої документації; підготовчі будівельні роботи (в т.ч. підведення інженерних мереж); земляні роботи; фундаментні роботи; частково бетонні роботи для влаштування фундаментної подушки; арматурні роботи для влаштування фундаменту; часткове розбирання нежитлового підсобного приміщення, що передбачено проектною документацією; тощо. Проведеним дослідженням встановлено, що в даному випадку основа забудови становить ~ 70 кв.м., а загальна площа об'єкту будівництва має скласти 381,8 кв.м., тобто площа основи забудови з ~ 52 кв.м., збільшилось до ~ 70 кв.м., також загальна площа з 44,8 кв.м., нежитлового підсобного приміщення повинна збільшитись до 381,8 кв.м., як офісного будинку з кафе-баром. Проведеним дослідженням також встановлено зміну конфігурації будинку, його фундаментів, конструктивних рішень, призначення, тощо. Виходячи з вище викладеного встановлено, що об'єкт нерухомості, як нежитлове підсобне приміщення в використанні його як визначено технічним паспортом «нежитлове підсобне приміщення» на час проведення огляду не відповідає зазначеним в технічному паспорті його технічним характеристикам, (реєстраційний номер майна 7812846101)».
Так, за статтею 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
При цьому витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Наведені висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі № 6-2407цс15, постанові Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 477/221/16-ц.
В той же час у предмет доказування у справах за такими позовами входять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного володіння.
Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої на момент подання позову фактично знаходиться у незаконному володінні. При цьому об'єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначені речі, тобто індивідуально визначене майно, яке хоча і наділене родовими ознаками, проте якимось чином індивідуалізоване, яке існує в натурі на час подання позову
Отже, об'єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуальне майно, яке існує в натурі на час подання позову.
За змістом статті 184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права відповідно до положень гл. 83 ЦК України. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.
Фізичні характеристики об'єкта нерухомості включають, зокрема, місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об'єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об'єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об'єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.
Наведені висновки викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.11.2019 у справа № 759/13986/17-ц.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що господарська споруда площею 44,8 кв.м. на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 7812846101) не може бути витребувана з володіння ОСОБА_1 , оскільки господарська споруда видозмінилися, в тому числі з дозволу Львівської міської ради, її структурних підрозділів, а витребуванню із чужого незаконного володіння може бути лише індивідуально-визначене майно, яке існує в натурі на час подання позову.
Не спростовані в ході розгляду справи також доводи представника відповідача стосовно безпідставності тверджень позивача щодо підробки документів, які стосуються об'єкта комунальної власності.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до положень статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно положень статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні суду зазначив про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтувань позовної заяви, а тому дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову.
Судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення суду вірно взято до уваги доводи відповідача, що таке витребування призведе до порушення принципів пропорційності втручання у право мирного володіння майном та суперечитиме усталеній практиці ЄСПЛ щодо правомірного втручання у це право.
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року пункти 166 - 168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, пункти 40 - 43).
Найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
У постановах від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц та від 18 березня 2020 року в справі № 199/7375/16-ц Верховний Суд, посилаючись на те, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, дійшов висновку про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача на користь міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції правильно встановив нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідача, як добросовісного набувача господарської споруди по АДРЕСА_1 , право власності на яке було зареєстроване за ОСОБА_7 ще у 1999 році.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 564/2227/17 зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог Львівської міської ради, а відтак обґрунтовано вказав на відсутність підстав для застосування судом наслідків спливу позовної давності.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
апеляційну скаргу Львівської міської ради- залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 червня 2022 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 15.12.2022 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк