Справа № 127/13995/21
Провадження № 22-ц/801/2007/2022
Категорія: 31
Головуючий у суді 1-ї інстанції Волошин С. В.
Доповідач:Сало Т. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2022 рокуСправа № 127/13995/21м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Рибчинського В.П., Копаничук С.Г., секретар Луцишин О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2022 року, ухвалене суддею Волошиним С.В., повне рішення складено 19 квітня 2022 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - державного нотаріуса Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовської Вікторії Станіславівни, про визнання правочину недійсним та про скасування рішення про державну реєстрацію,
встановив:
У червні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, в якому просив:
- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , серія та номер договору 2-2531, виданий 27.11.2019 держаним нотаріусом Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовською В.С., який був укладений 27.11.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49879602 від 27.11.2019, 10:38:45, ОСОБА_4 , Третя вінницька державна нотаріальна контора, Вінницький міський нотаріальний округ, Вінницька область (номер запису про право власності/довірчої власності 34332316).
Позов мотивовано тим, що 11.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу ОСОБА_3 у власність 30 000 доларів США, терміном на 1 рік, а останній зобов'язався повернути вказану суму коштів в обумовлений договором строк.
У грудні 2020 року позивач звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26.02.2021 у цивільній справі № 127/28125/20 позовні вимоги позивача було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь позивача заборгованість за договором позики від 11.01.2018 в розмірі 42 526, 53 доларів США.
20.04.2021 Центральним ВДВС у м. Вінниці ЦЗМУ Міністерства юстиції (м.Хмельницький) відкрито виконавче провадження № 65204879 з приводу виконання згаданого вище рішення.
Крім того, 22.01.2020 стосовно ОСОБА_3 було відкрите ще одне виконавче провадження № 61038028 з примусового виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі № 127/23779/19 про стягнення з відповідача ОСОБА_3 заборгованості за договором позики. Провадження у цій справі судом було відкрито 06.09.2019, тоді як оспорюваний договір дарування квартири був укладений між відповідачами 27.11.2019.
Станом на дату укладення договору позики ОСОБА_3 мав у приватній власності квартиру АДРЕСА_1 .
27.11.2019 власником вказаної квартири став ОСОБА_1 , який є сином ОСОБА_3 , а підставою для державної реєстрації права власності на наведену квартиру став договір дарування квартири від 27.11.2019.
Позивач вважає, що договір дарування цієї квартири є фраудаторним правочином, тому договір дарування квартири має бути визнаний недійсним, а рішення про державну реєстрацію підлягає скасуванню. Зазначає, що оскільки договір дарування між відповідачами був укладений після того, як ОСОБА_3 повинен був виконати взяті на себе зобов'язання за договорами позики, тому він спрямований на ухилення від виконання ним взятих на себе зобов'язань за договором позики та є фіктивним.
Даний правочин був укладений між відповідачами умисно, з метою приховання справжніх намірів учасників правочину, оскільки він не є спрямованим на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. ОСОБА_3 , відчужуючи майно на користь свого сина, знав про наявність боргових зобов'язань за договорами позики та передбачав негативні наслідки для себе у випадку невиконання цих зобов'язань та подальших судових рішень щодо стягнення боргів, і такі дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на зловживання правом, оскільки є підстави стверджувати, що ОСОБА_3 продовжує проживати в цій квартирі, тобто продовжує володіти та користуватися квартирою.
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2022 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , серія та номер договору 2 - 2531, від 27.11.2019 року, посвідченого держаним нотаріусом Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовською В.С., який був укладений 27.11.2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49879602 від 27.11.2019, 10:38:45, державного нотаріуса Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовської В.С. (номер запису про право власності: 34332316).
Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в сумі 30 000 гривень, тобто по 15 000 грн з кожного, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 1 816 гривень, тобто по 908 грн з кожного.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 05 жовтня 2022 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог в повному обсязі.
У скарзі ОСОБА_1 зазначив, що роблячи висновок про вчинення оспорюваного правочину на шкоду інтересам кредитора суд не перевірив чи перестав боржник бути платоспроможним у зв'язку з укладенням оспорюваного правочину, що суперечить постановам Верховного Суду у справі №405/1820/17 від 24.07.2019 та №910/8357/18 від 28.11.2019. Позивачем не надано доказів відсутності у боржника іншого майна (грошових коштів), на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу. Висновки суду з приводу фіктивності договору суперечать вимогам законодавства та є передчасними, оскільки ОСОБА_3 є його батьком, а відтак має право користуватися житлом. Розмір стягнутих судом витрат на правову допомогу є завищеним.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не зазначено, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення суду щодо вирішення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію, а тому в силу ч. 1 ст. 367 ЦПК України рішення суду в цій частині апеляційним судом не переглядається.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У судове засідання відповідач ОСОБА_3 та третя особа - державний нотаріус Березовська В.С. не з'явилися.
У поданій заяві від 28.11.2022 ОСОБА_4 просила розглянути справу без присутності представника нотаріальної контори, при вирішенні справи покладалась на розсуд суду.
Поштовий конверт із судовою повісткою, направлений на адресу ОСОБА_3 , повернувся на адресу суду із відміткою пошти про причини повернення: «адресат відсутній за вказаною адресою».
У п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України зазначено, що днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, в розумінні вказаної норми ОСОБА_3 вважається належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Крім того, апеляційний суд враховує, що про розгляд справи відомо сину ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , який є апелянтом у даній справі і проживає з ним та зареєстрований за однією адресою.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відтак, враховуючи вищевикладене, а також з'ясувавши думку учасників справи, які не заперечили щодо розгляду справи у відсутність відповідача та третьої особи, апеляційний суд дійшов висновку про розгляд справи у їх відсутність.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи позов та визнаючи недійсним договір дарування квартири від 27 листопада 2019 року суд першої інстанції виходив з того, що боржник ОСОБА_3 передбачав негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення у справі №127/23777/19 в примусовому порядку, а також боргового зобов'язання перед ОСОБА_2 за договором позики від 11 січня 2018 року, за рахунок належної йому квартири. Таким чином, суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин та воля сторін цього правочину не відповідали зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії з переходу права власності на нерухоме майно вчинені з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішень судів про стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 . Також суд задовольнив вимогу позову про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки ухвалення судом рішення в цій частині відповідає способу захисту порушеного права особи, що встановлено законом на час ухвалення рішення.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Судом першої інстанції встановлено, що 11.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у власність 30 000 доларів США, терміном на 1 рік, а відповідач зобов'язався повернути вказану суму у визначений у договорі строк. На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_3 надано розписку (а.с. 87-88 т.1).
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26.02.2021, яке набрало законної сили 02.04.2021, у цивільній справі № 127/28125/20 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 11.01.2018 в розмірі 42 526, 53 доларів США, в тому числі 30 000 доларів США заборгованість за позикою, 1 726,53 доларів США - 3 % річних, 10 800 доларів США - штраф, який передбачений п.3 договору (а.с.89-94 т.1). Судом встановлено, що боргове зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 стало простроченим з 12.01.2019.
20.04.2021 державним виконавцем Центрального відділу ДВС у м.Вінниці центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Хмельницький) Жовмір Ю.П. за результатами розгляду заяви про примусове виконання виконавчого листа № 127/28125/20 від 14.04.2021, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 42 526,53 доларів США та 10 255 грн, винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 65204879 (а.с.95 т.1).
Станом на час ухвалення судом першої інстанції рішення, виконавчий лист у справі № 127/28125/20 від 14.04.2021 перебуває на примусовому виконанні, борг відповідачем ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_2 не погашено.
Також з Єдиного державного реєстру судових рішень судом встановлено, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12.11.2019 у справі № 127/23777/19, яке набрало законної сили 17.12.2019, задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 206 000,00 грн боргу за договором позики від 27.11.2017, вирішено питання про стягнення з відповідача судових витрат. Судом встановлено, що боргове зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_5 стало простроченим з 28.11.2018.
22.01.2020 державним виконавцем Центрального відділу ДВС у м.Вінниці ЦЗМУ Міністерства юстиції (м. Хмельницький) Жовмір Ю.П. на підставі заяви про примусове виконання виконавчого листа № 127/23777/19, виданого 14.01.2020 Вінницьким міським судом Вінницької області про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 коштів в сумі 238 100,44 грн, відкрито виконавче провадження № 61038028 (а.с.65 т.2).
27.11.2019 (через 15 днів після ухвалення рішення у справі №127/23777/19), ОСОБА_3 уклав зі своїм сином ОСОБА_1 договір дарування квартири АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно у власність обдаровуваного ОСОБА_1 і обдаровуваний прийняв дарунок - вказану квартиру (а.с.190-210 т.1).
Вказаний договір дарування посвідчено 27.11.2019 державним нотаріусом Третьої Вінницької державної нотаріальної контори Березовською В.С. та зареєстровано в реєстрі за № 2 - 2531.
Право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру на підставі договору дарування від 27.11.2019 зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 49879602 від 27.11.2019, о 10:38:45 державного нотаріуса Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовської В.С. (а.с.97-98 т.1).
Після укладення договору дарування відповідач ОСОБА_3 залишився зареєстрованим у квартирі АДРЕСА_1 (а.с.172 т.1).
Станом на 27.01.2022 ОСОБА_3 продовжує фактично проживати у відчуженій квартирі (а.с.58 т.2).
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята статті 203 ЦК України).
Відповідно до статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб'єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов'язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний правочин відповідач ОСОБА_3 уклав зі своїм сином ОСОБА_1 через п'ятнадцять днів після ухвалення судом рішення у справі №127/23777/19 про стягнення зі ОСОБА_3 заборгованості за одним із договорів позики, і що на момент укладення договору дарування ОСОБА_3 був обізнаний про наявність боргових зобов'язань за договорами позики, знав про матеріальні претензії ОСОБА_2 з повернення коштів, залишився зареєстрованим у подарованій синові квартирі та продовжив фактично проживати у ній, дійшов вірного висновку, що ОСОБА_3 діяв вочевидь недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір дарування направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що позивач не надав суду доказів відсутності у боржника ОСОБА_3 іншого нерухомого майна (грошових коштів), на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, а суд не перевірив чи перестав боржник бути платоспроможним у зв'язку з укладенням оспорюваного позивачем правочину, що суперечить постановам Верховного Суду у справі №405/1820/17 від 24.07.2019 та №910/8357/18 від 28.11.2019.
Вказані твердження відхиляються апеляційним судом, оскільки, по-перше, встановлення стану платоспроможності (неплатоспроможності) може бути здійснено судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів, які в силу статей 13, 83 ЦПК України надаються сторонами.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення суду в цивільній справі №127/28125/20 з ОСОБА_3 стягнуто на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики.
Вказане рішення суду, у зв'язку з невиконанням його в добровільному порядку, пред'явлено ОСОБА_2 до примусового виконання.
20.04.2021 державним виконавцем відкрито виконавче провадження з виконання згаданого рішення суду.
На час ухвалення оскаржуваного рішення виконавчий лист у справі №127/28125/20 перебуває на примусовому виконанні, борг ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_2 протягом значного проміжку часу не погашено, що відповідачем не заперечувалося.
Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦПК України, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини третя та четверта статті 83 ЦПК України).
Встановлено, що відповідач ОСОБА_3 не подав до суду першої інстанції жодних доказів наявності у нього доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можна звернути стягнення для примусового виконання рішення суду.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
По-друге, ОСОБА_3 не обґрунтовував свої заперечення проти позову вказаними обставинами в суді першої інстанції.
Посилання в апеляційній скарзі на висновки, які викладені у постановах Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17 та від 28.11.2019 у справі №910/8357/18 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, не є суперечливими.
Апелянт, наводячи цитату з тексту постанов Верховного Суду не проектує ці висновки касаційного суду на обставини даної справи.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі також зазначає про те, що оскільки ОСОБА_3 є його батьком, відтак, в силу положень ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України останній має право користування спірним житлом, тому вважає, що висновок суду з приводу фіктивності правочину через проживання батька у подарованій квартирі суперечить вимогам законодавства та є передчасним.
Так, у ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР зазначено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 369/11268/16-ц, постанова від 03 липня 2019 року, не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
У справі встановлено, що ОСОБА_3 , будучи обізнаним про наявність грошових зобов'язань та необхідність повернення коштів, 27 листопада 2019 року уклав зі своїм сином договір дарування квартири. Вказаний договір є безоплатним.
Після укладення оспорюваного договору відповідач ОСОБА_3 (боржник) фактично продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1 , та в ній зареєстрований.
Факт реєстрації місця проживання та сам факт проживання ОСОБА_3 у даній квартирі після укладення договору дарування не заперечується і самим ОСОБА_3 ..
У даному випадку, крім зміни правового режиму власності щодо спірного майна, сторони фактично не досягли практичної реалізації наслідків укладення договору дарування, що свідчить про вчинення оспорюваного правочину без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ним.
Встановивши обставини справи у їх сукупності суд першої інстанції вірно відніс факт реєстрації і проживання відповідача ОСОБА_3 на час ухвалення рішення у квартирі після її дарування сину до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний правочин.
Крім того, апелянт, посилаючись на ряд постанов Верховного Суду зазначає, що він не погоджується з розміром витрат на правничу допомогу, стягнутих судом, оскільки він є завищеним та не відповідає ряду критерій, про які говорить Верховний Суд в своїх постановах.
Встановлено, що як вказано ОСОБА_2 в позовній заяві, ним понесено витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 грн. За результатами розгляду справи ОСОБА_2 просив стягнути з відповідачів на його користь усі судові витрати (а.с.10 т.1).
У п.5.1. Договору про надання правової допомоги від 20.11.2020, укладеного між адвокатом Хейнісом О.Г. та Соцковим С.В. зазначено, що детальний перелік послуг, а також розмір та порядок оплати клієнтом адвокату гонорару та додаткових витрат, пов'язаних із виконанням договору, окремо обумовлюється сторонами та визначається додатковою угодою до цього договору (а.с.122-128 т.1).
Перелік послуг, які адвокат Хейніс О.Г. зобов'язався надати ОСОБА_6 , викладений в п.1 Додаткової угоди №2 від 20.04.2021 до Договору про надання правової допомоги від 20.11.2020 (а.с.127-128 т.1).
Відповідно до п. 2 Додаткової угоди, сторони домовились, що вартість послуг адвоката за надання послуг, передбачених п. 1 додаткової угоди, становить 30 000 грн (фіксований розмір)
Оплата послуг адвоката в розмірі 30 000 грн здійснюється готівкою до 21.05.2021.
Відповідно до квитанцій до прибуткових касових ордерів від 20.04.2021, від 14.05.2021 та від 21.05.2021 позивачем ОСОБА_2 адвокату Хейнісу О.Г. за надання правової допомоги у цій справі сплачено загалом 30 000 грн (а.с.129 т.1).
Відповідно до статті 133 ЦПК України, витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У ч. 3 ст. 137 ЦПК України зазначено, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас, за змістом частини четвертої цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5,6 ст. 137 ЦПК України).
У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.
Клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката від відповідачів в суді першої інстанції не надходило.
Крім того, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).
У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару неспівмірність витрат на правничу допомогу повинна доводити сторона, зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Однак, апелянт зазначаючи про завищений розмір витрат на правничу допомогу не обґрунтував свою позицію в цій частині та не довів неспівмірність таких витрат, що є його обов'язком.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для скасування рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 22 грудня 2022 року.
Головуючий Т.Б. Сало
Судді С.Г. Копаничук
В.П. Рибчинський