КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року м.Київ №320/8509/22
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу,
ВСТАНОВИВ:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м.Києві, у якому просить суд скасувати наказ управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 22.08.2022 № 50 в частині накладення дисциплінарного стягнення у виді суворої догани на лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора роти №3 УПО ФБ в м. Києві.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що після початку повномасштабного вторгнення військ російської федерації на територію України, ним прийняте рішення на вступ до зведеного полку спеціального призначення Національної поліції «Сафарі» та з 17.03.2022 він був відряджений до вказаного зведеного полку на підставі наказу Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві №17вдр від 17.03.2022. 22.05.2022 ним було отримано травми та госпіталізовано його до КНП "Запорізької обласної клінічної лікарні". У подальшому він проходив лікування у ДУ "ТМО МВС України по м. Києву". З метою лікування за кордоном на підставі листа Департаменту охорони здоров'я та реабілітації МВС України, листа Голови Нацполіції та консиліуму лікарів, 13.07.2022 він разом з іншими поліцейськими відбув на лікування до Литовської Республіки, де перебував по 29.07.2022. Після прибуття на службу 27.08.2022 відповідач ознайомив його з наказом від 22.08.202 №50, яким його було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, що виразився в порушенні вимог пунктів 2,3, п.п. 13 статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, пунктів 1,2 частини 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», функціональних обов'язків, затверджених 14.05.2020 року, яким застосовано дисциплінарне стягнення - сувору догану. Підставою для винесення наказу слугував висновок службового розслідування, в якому встановлено неналежне дотримання дисципліни та неналежне оформлення документів під час виїзду за межі кордону, а саме самовільно виїхав, не узгодивши виїзд за кордон з керівництвом. Вважає такі висновки безпідставними та такими, що не підтверджуються жодними належними доказами. Відтак, службову дисципліну він не порушував. В його діях був відсутній склад дисциплінарного правопорушення.
Вважає, що висновок службового розслідування було затверджено без його письмових пояснень в рамках проведеного службового розслідування. Про початок проведення службового розслідування його не повідомляли. Також наказ не містить достатніх доказів вчинення ним дисциплінарного проступку, зокрема протиправної поведінки, шкідливих наслідків та причинного зв'язку між ним і дією (бездіяльністю).
Відповідач позов не визнав. У запереченні проти позову наголошував на його безпідставності з огляду на дотримання чинного законодавства під час проведення службового розслідування та правомірність притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у зв'язку з учиненням дисциплінарного проступку. Просив у задоволенні позову відмовити.
Позивач надав до суду відповідь на відзив, в якій стверджував, що виїзд за кордон на лікування було погоджено відповідними органами, а тому будь-яких порушень службової дисципліни ним не було.
Ухвалою суду від 16.09.2022 відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання на 11.10.2022.
Протокольною ухвалою суду від 09.11.2022 на підставі ст. 194, 205 КАС України, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на наступне.
ОСОБА_1 , 1992 року народження, перебував на службі в МВС з 06.10.2012, на службі в Національній поліції з 07.11.2015.
Як зазначає позивач у позовній заяві, після початку повномасштабного вторгнення військ російської федерації на територію України, ним було прийняте рішення на вступ до зведеного полку спеціального призначення Національної поліції «Сафарі», з метою належного виконання заходів, передбачених Законом України «Про правовий режим воєнного стану», організації спільного виконання завдань з військовослужбовцями Збройних сил України, Національної гвардії України з відсічі збройної агресії рф.
З 17.03.2022 був відряджений до вказаного зведеного полку на підставі наказу Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві №17вдр від 17.03.2022.
На підставі наказу Національної поліції України від 04.05.2022 №302 дск особовий склад зведеного полку, в тому числі і позивач, були відряджені до Запорізької області.
Як убачається з матеріалів справи, 22.05.2022 внаслідок обстрілу ОСОБА_1 отримав травми середньої тяжкості та був госпіталізований до КНП «Запорізька обласна клінічна лікарня» Запорізької обласної ради, що підтверджується копією виписки із медичної карти №5607 (а.с. 12-13).
Згідно виписки із медичної карти №1563, ОСОБА_1 проходив лікування у ДУ «ТМО МВС України по м. Києву» з 23.05.2022 по 24.06.2022 (а.с. 14-15).
З 25.06.2022 по 14.07.2022 перебував на амбулаторному лікуванні, що підтверджується довідками №061601 та №062546, виданими ДУ «ТМО МВС України по м. Києву».
У подальшому, під час проходження лікування, як зазначає позивач у позовній заяві, з метою реабілітації поліцейських, які отримали травми під час виконання службових обов'язків, зокрема під час стримування збройної агресії, МВС України формувалися списки поліцейських, яким рекомендовано проходження подальшої реабілітації за кордоном. Під час лікування у нього поцікавилися чи бажає він пройти реабілітацію за програмою, на що він погодився.
Пізніше позивачу надали на ознайомлення лист від Департаменту охорони здоров'я та реабілітації МВС України від 01.07.2022 № 17417/33-2022 адресований до Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України «Про надання дозволу на виїзд до Литовської Республіки для реабілітації постраждалих поліцейських, з числа захисників України», в якому було зазначено, що консиліумом лікарів закладів охорони здоров'я МВС прийнято рішення про направлення поліцейських на реабілітацію до Литовської Республіки. Також було надано відповідь Голови Національної поліції України від 05.07.2022 №4615/01/12-2022 на вищевказаний лист, в якому зазначено, що керівництво Національної поліції України дозволяє та підтримує виїзд за кордон для лікування працівників поліції і позивача у тому числі (а.с. 16-23). Як зазначає у позовній заяві позивач, йому та іншим поліцейським, які направлялися на реабілітацію пояснили, що підготовкою наказів про відрядження за кордон займалися відповідальні особи Національної поліції України спільно з Департаментом охорони здоров'я та реабілітації МВС України.
13.07.2022 позивач разом з іншими поліцейськими, централізовано прибули до Литовської Республіки, до м. Друскінінкай, де до 29.07.2022 включно він проходив лікування, що підтверджується довідкою з стаціонару (а.с. 24-27).
Як стверджує позивач, після повернення до України, 02.08.2022 він звернувся до кадрового підрозділу з проханням надати направлення на проходження військово-лікарської комісії. Також у цей день він отримав розрахунковий лист за липень поточного року.
Актом №10 спеціального розслідування групового нещасного випадку, затвердженого 02.08.2022 начальником Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві, підтверджено факт отримання ОСОБА_1 травми у період дії воєнного стану, під час стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах ведення бойових дій у період здійснення зазначених заходів, в період проходження служби під час виконання службових обов'язків. У цьому ж документі зазначено, що з 23.05.2022 по 24.06.2022 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у ДУ «ТМО МВС України по м. Києву», а з 25.06.2022 і на момент складення та затвердження акту перебував на лікарняному (з посиланням на довідку про тимчасову непрацездатність №061601).
Також вищевказаним Актом підтверджено, що за результатами службових розслідувань, призначених наказом НПУ від 26.05.2022 №368 і наказом Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 31.05.2022 №76, порушень службової дисципліни в діях позивача не встановлено.
Як зазначає у позовній заяві позивач, отримавши направлення на проходження ВЛК, з 03.08.2022 по 04.08.2022 він проходив обстеження у лікарів військово-лікарської комісії.
З 05.08.2022 по 09.08.2022 ОСОБА_1 перебував на лікарняному, що підтверджується медичним висновком КНП «Вишнівська міська лікарня» Вишневої міської ради Бучанського району Київської області (а.с. 31).
З 10.08.2022 по 26.08.2022 позивач перебував на лікарняному, що підтверджується довідкою ДУ «ТМО МВС України по м. Києву» №062735 (а.с. 37).
27.08.2022 після виходу на службу, позивача ознайомлено з наказом Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві №50 від 22.08.2022 про притягнення його до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, що виразився в порушенні вимог пунктів 2, 3, п.п. 13 статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, пунктів 1,2 частини 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», функціональних обов'язків, затверджених 14.05.2020 року, яким до позивача було застосовано дисциплінарне стягнення - сувору догану.
При цьому, як зазначає позивач, його не було повідомлено про початок службового розслідування. З наказом про початок службового розслідування, висновком службового розслідування його не ознайомлювали, пояснення у нього не відбирали.
У той же час, 04.08.2022, як стверджує позивач у позовній заяві, його опитували з приводу нібито неналежного оформлення документів при виїзді закордон, однак не повідомили для яких цілей відбирають дане пояснення, і про те, що вказане пояснення було відібране в рамках проведення службового розслідування він дізнався лише тоді, коли ознайомився з наказом про притягнення до дисциплінарної відповідальності (а.с. 120).
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, а наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності безпідставним та незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про Національну поліцію» (далі Закон № 580-VIII) поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 статті 8 Закону № 580-VIII передбачено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський зобов'язаний, зокрема, неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського (п.1 ч.1 ст.18); професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва (п.2 ч.1 ст.18); поважати і не порушувати прав і свобод людини (п.3 ч.1 ст.18)
Згідно з частинами 1, 2 статті 19 Закону № 580-VIII у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.
Як передбачено частиною 1 статті 64 Закону України «Про Національну поліцію» особа, яка вступає на службу в поліції, складає Присягу на вірність Українському народові такого змісту: «Я, (прізвище, ім'я та по батькові), усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов'язки».
Присяга поліцейського зобов'язує вірно служити, дотримуватися законодавства, поважати права людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського. Авторитет поліції пов'язується з авторитетом поліцейського, оцінкою його поведінки як у професійній сфері, так і поза межами його професійної (службової) діяльності. Поліцейський повинен докладати всіх зусиль, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною.
За визначенням частини 1 статті 1 Закону України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» № 2337-VIII (далі Статут, Закон № 2337-VIII) службова дисципліна - дотримання поліцейським Конституції і законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів Національної поліції України, нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, Присяги поліцейського, наказів керівників.
Згідно з вимогами пункту 1 та пункту 6 частини 3 статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, поліцейський зобов'язаний бути вірним Присязі поліцейського; утримуватися від дій, які підривають авторитет Національної поліції України. Рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції, що визначено у частині 3 статті 11 Закону України «Про Національну поліцію».
У силу частини 3 статті 1 Статуту до змісту службової дисципліни також віднесено такі обов'язки поліцейського як: 1) бути вірним Присязі поліцейського, мужньо і вправно служити народу України; 2) знати закони, інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження поліції, а також свої посадові (функціональні) обов'язки; 3) поважати права, честь і гідність людини, надавати допомогу та запобігати вчиненню правопорушень; 4) безумовно виконувати накази керівників, віддані (видані) в межах наданих їм повноважень та відповідно до закону; 5) вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що ускладнюють виконання обов'язків поліцейського, та негайно інформувати про це безпосереднього керівника; 6) утримуватися від дій, що перешкоджають іншим поліцейським виконувати їхні обов'язки, а також які підривають авторитет Національної поліції України; 7) утримуватися від висловлювань та дій, що порушують права людини або принижують честь і гідність людини; 8) знати і виконувати заходи безпеки під час несення служби, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку; 9) підтримувати рівень своєї підготовки (кваліфікації), необхідний для виконання службових повноважень; 10) берегти службове майно, забезпечувати належний стан зброї та спеціальних засобів; 11) поважати честь і гідність інших поліцейських і працівників поліції, надавати їм допомогу та стримувати їх від вчинення правопорушень; 12) дотримуватися правил носіння однострою та знаків розрізнення; 13) сприяти керівникові в організації дотримання службової дисципліни, інформувати його про виявлені порушення, у тому числі вчинені іншими працівниками поліції; 14) під час несення служби поліцейському заборонено перебувати у стані алкогольного, наркотичного та/або іншого сп'яніння.
Протиправна винна дія чи бездіяльність поліцейського, що полягає в порушенні ним службової дисципліни, невиконанні чи неналежному виконанні обов'язків поліцейського або виходить за їх межі, порушенні обмежень та заборон, визначених законодавством для поліцейських, а також у вчиненні дій, що підривають авторитет поліції, у розумінні частини 1 статті 12 Статуту визнається дисциплінарним проступком.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.11.2018 № 893 затверджено Порядок проведення службових розслідувань у Національній поліції України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07 листопада 2018 року № 893 (далі - Порядок №893).
Відповідно до положень пунктів 1, 4, 7 розділу V Порядку №893 проведення службового розслідування полягає в діяльності дисциплінарної комісії зі збирання, перевірки та оцінки матеріалів і відомостей про дисциплінарний проступок поліцейського з метою своєчасного, повного та об'єктивного з'ясування всіх обставин його вчинення, установлення причин і умов учинення дисциплінарного проступку, вини поліцейського, ступеня тяжкості дисциплінарного проступку, розміру заподіяної шкоди та для підготовки пропозицій щодо усунення причин учинення дисциплінарних проступків.
Службове розслідування має встановити: наявність чи відсутність складу дисциплінарного проступку в діянні (дії чи бездіяльності) поліцейського, з приводу якого (якої) було призначено службове розслідування; наявність чи відсутність порушень положень законів України чи інших нормативно-правових актів, організаційно-розпорядчих документів або посадових інструкцій; ступінь вини кожної з осіб, що вчинили дисциплінарний проступок; обставини, що пом'якшують або обтяжують ступінь і характер відповідальності поліцейського чи знімають безпідставні звинувачення з нього; відомості, що характеризують поліцейського, а також дані про наявність або відсутність у нього дисциплінарних стягнень; вид і розмір заподіяної шкоди; причини та умови, що призвели до вчинення дисциплінарного проступку.
Частинами 1 та 2 статті 18 Дисциплінарного статуту передбачено, що під час проведення службового розслідування поліцейський має право на захист, що полягає в наданні йому можливості надавати письмові пояснення щодо обставин вчинення дисциплінарного проступку та докази правомірності своїх дій. Поліцейський, стосовно якого проводиться службове розслідування, має право: надавати пояснення, подавати відповідні документи та матеріали, що стосуються обставин, які досліджуються; подавати клопотання про отримання і залучення до матеріалів розслідування нових документів, отримання додаткових пояснень від осіб, які мають відношення до справи; ознайомлюватися з матеріалами, зібраними під час проведення службового розслідування, робити їх копії за допомогою технічних засобів з урахуванням обмежень, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, законами України "Про захист персональних даних", « Про державну таємницю» та іншими законами; подавати скарги на дії осіб, які проводять службове розслідування; користуватися правничою допомогою.
Наказом №119 від 03.08.2022 «Про призначення та проведення службового розслідування» відносно позивача призначено та проведено службове розслідування. Підставою для його проведення послугувала доповідна записка №1235 від 18.07.2022 Департаменту поліції охорони щодо неналежного дотримання службової дисципліни та неналежного оформлення документів під час виїзду за межі кордону України до Литовської Республіки інспектором роти №2 УПОФБ в м. Києві лейтенантом поліції ОСОБА_1 .
Як зазначається у Висновку службового розслідування, 15.07.2022 до керівництва Управління надійшов рапорт командира роти №2 УПОФБ в м. Києві майора поліції Міхальцева С.М. про те, що інспектор роти №2 лейтенант поліції ОСОБА_1 , перебуваючи на лікарняному з 23.05.2022 по 14.07.2022, самовільно виїхав до міста Львів з метою перетину кордону.
З метою з'ясування стану здоров'я та місце перебування позивача 12.07.2022 командир роти №2 УПОФБ в м. Києві майор поліції ОСОБА_2 зателефонував останньому та дізнався, що ОСОБА_1 перебуває в місті Львів та очікує транспорт для виїзду за межі України. ОСОБА_1 запропоновано документально погодити виїзд за межі Київської області та виїзд з України загалом, на що ОСОБА_1 відмовився. Про наміри перетнути кордон керівництву не доповідав.
Під час наступної розмови ОСОБА_1 повідомив, що він вже перетнув кордон і він знаходиться на території Республіки Литва та буде проходити реабілітацію там протягом двох тижнів.
Свої дії обґрунтував тим, (зі слів) що має письмовий дозвіл на виїзд за кордон для проходження курсу реабілітації від Міністерства внутрішніх справ України, на виконання пп.2 п. 7 протоколу № 10 від 02.05.2022 та пп. 3 п. 2 протоколу № 17 від 06.07.2022 наради керівництва МВС України та органів системи МВС, проведено відбір з оформленням необхідної документації та підготовлено перелік поліцейських, які постраждали внаслідок озброєної російської федерації проти України, для направлення на реабілітацію до Литовської Республіки де зазначено його прізвище.
Під час розмови ОСОБА_1 наголосив, що ніякий рапорт на відпустку у зв'язку з лікуванням писати не буде і у нього є дозвіл міністра на виїзд до Литовської Республіки.
Відповідно до довідки «Про тимчасову непрацездатність поліцейського, військовослужбовця Національної Гвардії України» № 062815 від 04.08.2022 інспектор роти № 2 Управління лейтенант поліції Левченко Іван Іванович повинен був приступити до виконання службових обов'язків 02.08.2022, але в зазначену дату до підрозділу Управління не з'явися.
Відповідно до рапорту відповідального по підрозділу старшого інспектора Управління майора поліції ОСОБА_3 та рапорту командира роти № 2 Управління майора поліції ОСОБА_2 за не вихід на роботу 03.08.2022 було складено Акт «Про відсутніссть на роботі» № 998/43/46-2022 від 04.08.2022. Свою відсутність інспектор роти № 2 Управління лейтенант поліції Левченко І.І. в телефонній розмові пояснив тим, що він проходить військово- лікарську комісію, завчасно про це нікого не повідомляв та дозволу на її проходження не запитував. ОСОБА_1 сказав, що прибуде до підрозділу 04.08.2022.
Службовим розслідуванням також встановлено, що ОСОБА_1 не з'явився підрозділу впродовж 4-х годин 04.08.2022 у робочий час, про що було складено Акт «Про відсутність на роботі» № 1003/43/ від 05.08.2022. Свою відсутність інспектор роти № 2 Управління позивач в телефонній розмові пояснив тим, що він продовжує проходити військово-лікарську комісію, завчасно про це нікого також не повідомляв та дозволу на її проходження не запитував.
Як зазначається у висновку, відомості, які стали підставою для службового розслідування, знайшли своє підтвердження в частині:
- неналежне оформлення документів під час виїзду за кордон, що виразилося у неповідомленні про намір перетнути кордон безпосереднього керівника;
- порушення дисципліни у вигляді не виходу на роботу та заступання на службу 03.08.2022;
- порушення дисципліни у вигляді не виходу на роботу та заступання на службу 04.08.2022.
За наслідками проведення службового розслідування, за скоєння дисциплінарного проступку, що виразився в порушенні вимог пунктів 2, 3, п.п. 13 статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, пунктів 1,2 частини 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», функціональних обов'язків, затверджених 14.05.2020, до позивача наказом від 22.08.2022 №50 застосовано дисциплінарне стягнення - сувору догану.
Як зазначає у відзиві на позовну заяву відповідач, незважаючи на дозвіл на виїзд за кордон від Голови Національної поліції України, позивач зобов'язаний був про даний факт повідомити свого безпосереднього керівника.
Оцінюючи висновки відповідача щодо наявності в діях ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, суд зазначає, що позивач перебував на лікуванні з 22.02.2022 по 29.07.2022. Після повернення в Україну, 3-4 серпня проходив ВЛК, потім з 05.08.2022 по 26.08.2022 перебував на лікуванні, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками.
Актом №10 спеціального розслідування групового нещасного випадку, затвердженого 02.08.2022 начальником Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві, підтверджено факт отримання ОСОБА_1 травми у період дії воєнного стану, під час стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах ведення бойових дій у період здійснення зазначених заходів, в період проходження служби під час виконання службових обов'язків. У цьому ж документі зазначено, що з 23.05.2022 по 24.06.2022 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у ДУ «ТМО МВС України по м. Києву», а з 25.06.2022 і на момент складення та затвердження акту перебував на лікарняному (з посиланням на довідку про тимчасову непрацездатність №061601).
Також вищевказаним Актом підтверджено, що за результатами службових розслідувань, призначених наказом НПУ від 26.05.2022 №368 і наказом Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 31.05.2022 №76, порушень службової дисципліни в діях позивача не встановлено.
При цьому, судом взято до уваги факт наявності у позивача внаслідок бойової вибухової травми 22.05.2022 захворювання, яке передбачало довготривале лікування у нейрохірургічному відділенні з подальшою реабілітацією.
Про факт довготриваючого лікування було відомо відповідачу ще 24.05.2022, про що зазначено у висновку службового розслідування.
З матеріалів службового розслідування вбачається, що позивач повідомив Управління про подальше лікування за кордоном, погоджене у встановленому законом порядку.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що самовільного виїзду за кордон позивачем не здійснювалося, як то трактує відповідач.
Крім того, є незрозумілим суду які документи необхідно було ще отримати позивачу для виїзду за кордон, враховуючи в цей час перебування його на лікарняному та за наявності погодження відповідних органів.
Щодо висновків відповідача про порушення позивачем дисципліни у вигляді не виходу на роботу та заступання на службу 03.08.2022 та 04.08.2022, суд вважає їх також необґрунтованими та безпідставними з огляду на наступне.
Як убачається з пояснень позивача, відібраних у нього 04.08.2022, останній зазначив, що проходив 3 та 4 серпня 2022 року ВЛК на підставі направлення Управління, яке ним було надано відповідачу.
Суд звертає увагу, що направлення на ВЛК видано начальником відділу кадрового забезпечення Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві майором поліції ОСОБА_4 , що ставить під сумнів необізнаність відповідача про перебування позивача на обстеженні.
До матеріалів справи позивачем долучено направлення на проходження ВЛК від 02.08.2022, довідку від 03.08.2022 №574 про перебування на прийомі у лікаря, аналіз крові від 04.08.2022 (73, 74, 77).
Зазначена довідка та направлення також було надано позивачем відповідачу, про що зазначено в його поясненнях від 04.08.2022.
За таких обставин, суд вважає, що службове розслідування відповідачем проведено поверхнево, не об'єктивно та без врахування всіх обставин справи.
При цьому, всі підтверджуючі документи, які спростовували наявність дисциплінарного проступку позивачем, як то дозвіл на виїзд за кордон, направлення на ВЛК та проходження ВЛК 03-04 серпня 2022 року, були наявні у відповідача на момент затвердження висновку та накладення дисциплінарного стягнення та необґрунтовано не взяті до уваги.
Суд звертає увагу, що мета службового розслідування полягає в тому, щоб повністю, об'єктивно та всебічно встановити обставини і наслідки правопорушення, з приводу якого було призначено розслідування; осіб, винних у правопорушенні; наявність причинного зв'язку між неправомірним діянням особи, щодо якої призначено службове розслідування, та його наслідками; вимоги законів чи інших нормативно-правових актів, розпорядчих документів або службових обов'язків, що були порушені; ступінь вини кожної з осіб, причетних до правопорушення, та мотиви протиправної поведінки особи та її ставлення до вчиненого.
Відповідно до ст. 18 Дисциплінарного статуту під час проведення службового розслідування поліцейський має право на захист, що полягає в наданні йому можливості надавати письмові пояснення щодо обставин вчинення дисциплінарного проступку та докази правомірності своїх дій.
Таким чином враховуючи наведене правове регулювання та встановлені обставини цієї справи в сукупності, суд дійшов висновку про недоведеність відповідачем правомірності накладення дисциплінарного стягнення у виді суворої догани на лейтенанта поліції Левченка Івана Івановича, інспектора роти №3 УПО ФБ в м. Києві, а тому є підставою для скасування наказу управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 22.08.2022 № 50.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, здійснивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів наявних в матеріалах справи, суд вважає, що відповідач діяв неправомірно та не у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, та, як наслідок, наявні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині скасування наказу управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 22.08.2022 № 50 про кладення дисциплінарного стягнення у виді суворої догани на лейтенанта поліції Левченка Івана Івановича, інспектора роти №3 УПО ФБ в м. Києві.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції від 09.09.2022 №1018011472 позивачем сплачено судовий збір у розмірі 992,40 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору на суму 992,40 грн, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м.Києві.
Щодо клопотання позивача про стягнення з відповідача на її користь витрат на правничу допомогу у загальному розмірі 5000 грн, суд зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85211544) та постанові від 20.12.2019 у справі №903/125/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504028).
Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі №810/4749/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР 76397938).
При цьому, з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 КАС України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі №520/1849/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504176).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 05.07.2012 №5076-VI (далі Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Статтею 19 Закону №5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що 23.08.2022 між ОСОБА_1 (замовник) та ФОП ОСОБА_5 (виконавець) було укладено договір про надання юридичних послуг №3/2022, за умовами якого виконавець зобов'язується надати замовнику юридичні послуги, а саме консультацію з питань адміністративного судочинства, а замовник прийняти та оплатити такий вид послуги.
Пунктом 3.1 вказаного договору визначено, що вартість послуг визначається сторонами у розмірі 5000 грн.
Згідно з розрахунком вартості наданих юридичних послуг №8 від 29.08.2022 відповідно до до договору про надання юридичних послуг від 23.08.2022, розмір наданих ФОП ОСОБА_5 складається з: попереднього опрацювання наявних матеріалів - 1000 грн; опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, аналіз судової практики та формування правової позиції, консультування щодо необхідності отримання додаткових матеріалів (доказів) - 2000 грн; підготовка проектів процесуальних документів по справі (позовна заява) - 2000 грн.
Згідно з актом виконаних робіт від 29.08.2022 ФОП ОСОБА_5 надав позивачеві юридичні послуги у повному обсязі. Загальна вартість наданих юридичних послуг складає 5 000 грн.
Відповідно до копії квитанції від 30.08.2022 №2РL568310 позивачем було сплачено послуги з надання юридичної консультації на ім'я ФОП ОСОБА_5 .
Однак, слід відзначити, що частиною першою другою ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до витрати, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Важливу роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України. Це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті „кожен має право на правову допомогу“ поняття „кожен“ охоплює всіх без винятку осіб - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед законом та відсутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 21, частини перша, друга статті 24 Основного Закону України).
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість. Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (абзаци третій, п'ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частин Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов'язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги.
Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Конституційний Суд України зазначає, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу (абзаци перший - третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону України „Про адвокатуру“ дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті „для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура“ є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб'єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини).
Положення частини першої статті 59 Конституції України „кожен має право на правову допомогу“ треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Отже, аналіз законодавчих засад надання правової допомоги та порядку відшкодування судових витрат на таку допомогу дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що законодавець застосовує диференційований підхід до визначення суб'єктів надання правової допомоги та до порядку відшкодування судових витрат на таку допомогу (абзац сьомий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Приватного малого підприємства-фірми „Максима“ щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України, частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України (справа про відшкодування витрат на юридичні послуги у господарському судочинстві) від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013).
Дослідивши положення Кодексу, Конституційний Суд України вважає, що в ньому не передбачено відшкодування особі витрат на юридичні послуги, надані їй іншим, ніж адвокат, фахівцем у галузі права.
Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані у порядку статті 132, 134, 139 КАС України.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №496/3134/19.
За таких обставин, суд вважає, що відсутні підстави для відшкодування позивачеві витрат на правову допомогу.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві від 22.08.2022 № 50 в частині накладення дисциплінарного стягнення у виді суворої догани на лейтенанта поліції Левченка Івана Івановича, інспектора роти №3 УПО ФБ в м. Києві.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 992 (дев'ятсот дев'яносто дві) грн 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Управління поліції охорони з фізичної безпеки в м. Києві (код ЄДРПОУ 40109105, вул.Василя Чумака, 8-А, м.Київ)
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.