Україна
Донецький окружний адміністративний суд
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року Справа№200/4566/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Циганенка А.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
08 вересня 2022 року засобами поштового зв'язку позивачка, ОСОБА_1 , подала до суду адміністративний позов до відповідача, Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила:
- визнати протиправними дії відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільнені з військової служби;
- зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплати середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільнені з військової служби, а саме не виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.10.2004.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13.01.2022 у справі №200/15285/21 Військову частину НОМЕР_1 було зобов'язано здійснити нарахування та виплату індексацію грошового забезпечення за період з 08.12.2016 по 01.03.2018, перерахунок раніше виплаченої індексації з березня 2018 року по день звільнення (05.03.2020). 27.07.2022 було здійснено виплату заборгованих коштів індексації грошового забезпечення згідно з рішенням суду в сумі 147327,65 грн. Позивачка вважає, що у зв'язку із несвоєчасною виплатою сум індексації грошових доходів відповідач має провести їх компенсацію відповідно до законодавства, а також виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Військова частина НОМЕР_1 подала відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнала, просила відмовити в їх задоволенні, оскільки протиправних дій з боку відповідача стосовно позивача допущено не було.
17 жовтня 2022 року відкрито провадження у справі та її розгляд призначений за правилами спрощеного позовного провадження.
17 жовтня 2022 року від відповідача витребувані докази.
15 листопада 2022 року відмовлено в задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 про зупинення провадження у справі відмовити.
В період з 8:30 16 грудня 2022 року по 8:10 21 грудня 2022 року серверне обладнання Донецького окружного адміністративного суду не працювало у зв'язку з технічними неполадками електромережі суду (Акт від 21.12.2022).
21 грудня 2022 року позивачці поновлений строк звернення до адміністративного суду.
Дослідивши докази, письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти нього, суд встановив наступне.
Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №111 від 05 березня 2000 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та з усіх видів забезпечення.
За матеріалами справі №200/15285/21, які у вигляді електронних документів міститься в комп'ютерній програмі «Діловодство спеціалізованого суду» Донецького окружного адміністративного суду, з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 щодо визначення суми індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 звернулася тільки у листопаді 2021 року.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 січня 2022 року у справі №200/15285/21 було встановлено, що ОСОБА_1 в період з 01.12.2016 по 05.03.2020 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Відповідно до довідки-розрахунку ВЧ НОМЕР_1 від 05.08.2021 №0989/10/653 військовослужбовцю ОСОБА_1 за період проходження військової служби з 08.12.2016 по 01.02.2018 індексація грошового забезпечення не нараховувалась та не сплачувалась, з листопада 2018 року по березень 2020 року індексація сплачена.
Вказаним судовим рішення позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково, Військова частина НОМЕР_1 була зобов'язана здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за 08.12.2016 по 01.03.2018, та здійснити перерахунок раніше виплаченої індексації з березня 2018 року по день звільнення, вважаючи базовий місяць - березень 2018 року.
27 липня 2022 року ОСОБА_1 виплачено 147327,65 гривень на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 січня 2022 року у справі №200/15285/21.
18 серпня 2022 року Військова частина НОМЕР_1 листом за №0989/10/457 повідомила ОСОБА_1 про виконання судового рішення по справі №200/15285/21 і надала розрахунок виплаченої індексації грошового забезпечення, копію розрахункової відомості грошового забезпечення при звільненні з військової служби, копію платіжного доручення виплати індексації, копія роздавальної відомості, довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за 2 повних місяця перед звільненням.
При ухваленні рішення суд виходив з наступних мотивів та керувався такими положеннями законодавства.
Статтею 3 Основного Закону визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби […].
Згідно з частиною 1 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Правові засади проходження військової служби та основи соціального захисту військовослужбовців врегульовано нормами Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України, затвердженим указом Президента України від 10.12.2008 .
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Відповідно до пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до статті 1 Закону №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-III передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території У країни і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону №2050-III).
Відповідно до пункту 1 Порядку №159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
За змістом пунктів 2, 3 Порядку №159 компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення.
У пункті 4 Порядку №159 закріплено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Судом встановлено, що станом на 27 липня 2022 року відповідач виплатив індексацію грошового забезпечення, але не виплатив компенсацію вказаної суми.
Особа набуває право на компенсацію у разі неотримання грошового доходу, право на яке не оспорюється, а розмір такої компенсації залежить від розміру невчасно виплаченого доходу.
У даній справі позивачка звернулася для захисту права на компенсацію індексації свого грошового забезпечення у відповідний період, оскільки відповідач не здійснив належного обчислення.
Отже, позовна вимога про зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, підлягає задоволенню.
Щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплати середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільнені з військової служби, суд зазначає наступне.
Беззаперечним є той факт, що спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби.
Однак, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Оскільки спірні правовідносини не врегульовані спеціальним законодавством, у даній справі підлягають застосуванню правила статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 по справі № 823/2249/18.
Станом на 08 вересня 2022 року (дату звернення позивачки до суду із даним позовом) статті 116 та 117 КЗпП України діяли в редакції Закону України №2325-ІХ від 01 липня 2022 року.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті
Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом статті 117 КЗпП України застосування відповідальності до роботодавця за несвоєчасний розрахунок з працівником при звільненні обмежений шістьма місяцями, як у випадку коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, так і в разі спору між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми, незалежно від того як буде вирішений спір: або повністю на користь працівника, або частково.
Отже, належним способом захисту у даній справі є не зобов'язання відповідача нарахувати та виплати середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільнені з військової служби, а стягнення з відповідача відшкодування за час затримки в розмірі, який визначає орган, що виносить рішення по суті спору, але не більш як за шість місяців.
За усталеною судовою практикою, яка формувалась під час дії статті 117 КЗпП України в редакції Закону України №3248-IV від 20.12.2005, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Дивись постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, постанову Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі №6-113цс16.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав і Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зауваживши при цьому на обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Вказані правові висновки враховуються судом при вирішенні даного спору згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
В цьому контексті суд враховує, що позивачку звільнено з військової служби 05 березня 2020 року, а з позовом щодо індексації грошового забезпечення позивачка звернулася тільки в листопаді 2021 року (тобто через півтора року після звільнення з військової служби), остаточний розрахунок був здійснений 27 липня 2022 року.
Таким чином, час затримки остаточного розрахунку з позивачкою при її звільненні з військової служби включає період з 06 березня 2020 року по 26 липня 2022 року становить 807 календарних днів, що перевищує максимальний строк, встановлений статтею 117 КЗпП України.
Згідно з довідкою грошове забезпечення за останні два місяці служби становило в січні 2020 року - 11172,15 грн., у лютому 2020 року - 11172,15 грн., кількість календарних днів за січень, лютий 2020 (31+29) - 60
Отже, середньоденне грошове забезпечення, визначене згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, становить 372,41 гривень ((11172,15+11172,15)/60).
Відповідно, за чинного законодавчого врегулювання спірних правовідносин максимальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в даному випадку становить 67033,80 гривень (372,41 грн. х 180 календарних днів).
Виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов'язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.
Як вже зазначалося раніше, з адміністративним позовом щодо індексації грошового забезпечення позивачка звернулася до суду тільки через півтора року після звільнення з військової служби.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 січня 2022 року у справі №200/15285/21 набрало законної сили 15 лютого 2022 року, але через введення в України воєнного стану було виконано тільки 27 липня 2022 року.
Суд враховує, що відповідач є військовим формуванням, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.
Також, суд зауважує, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення індексації грошового забезпечення. У зв'язку із цим, між позивачкою та відповідачем виник спір, які вирішено судом у межах адміністративної справи №200/15285/21. Тобто невиплата відповідачем усіх сум, належних позивачці при звільненні, не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм чинного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У даному ж випадку, стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, як спеціальний вид відповідальності відповідача, має на меті відшкодувати позивачці збитки від порушення її майнових прав.
Втім, така компенсація повинна бути адекватною та відповідати принципу співмірності, а не розглядатися як спосіб збагачення за рахунок відповідача.
Отже, за результатами дослідження обставин справи та враховуючи критерії, які за висновками Верховного Суду можуть застосовуватись судом для зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд доходить висновку, що сума відшкодування в 11172,30 гривень (372,41 грн. х 30 календарних днів - один місяць) буде відповідати принципам розумності, справедливості та пропорційності.
Щодо вимог про компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44 (далі - Порядок №44), суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця […], а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 цього Порядку передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців […], за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпеченнях […], що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Пункти 4 та 5 Порядку № 44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям […] здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Таким чином, нарахування та виплата індексації грошового забезпечення повинна відбуватися із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44.
Отже, відповідний обов'язок виникає у відповідача одночасно з виплатою нарахованої суми індексації грошового забезпечення, тобто у майбутньому, тому позовні вимоги в цій частині є передчасними.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Згідно зі статтею 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі статтею 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов слід задовольнити частково.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Тому, суд, з метою повного захисту порушених прав позивачки, вважає за необхідне задовольнити позов шляхом:
визнання протиправними дій відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільнені з військової служби,
зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення,
стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку в сумі 11172,30 гривень.
В задоволенні інших позовних вимог слід відмовити.
Питання розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору, а доказів понесення інших судових витрат сторонами не подано (частина 5 статті 139 КАС України)
Керуючись статтями 2, 5-10, 20, 22, 25, 47, 72-77, 90, 132, 139, 143, 241-246, 250, 251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
адміністративний позов ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (юридична адреса: АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місце знаходження: Донецька область, с. Карлівка, e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тел. НОМЕР_4 ) задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільнені з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку в сумі 11172 (одинадцять тисяч сто сімдесят дві) гривні 30 копійок.
В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 відмовити.
Повний текст рішення складений 21 грудня 2022 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Суддя А.І. Циганенко