УХВАЛА
14 грудня 2022 року
м. Київ
cправа № 916/1212/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця Король Тетяни Федорівни
на рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2022 у справі
за позовом Фізичної особи- підприємця Король Тетяни Федорівни
до Державного підприємства "Одеський авіаційний завод"
про стягнення 15 665,67 грн,
ВСТАНОВИВ:
24.11.2022 до Касаційного господарського суду надійшла касаційна скарга Фізичної особи-підприємця Король Тетяни Федорівни на рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2022 у справі № 916/1212/22.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі № 916/1212/22 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.
За змістом пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною п'ятою статті 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини сьомої зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2022 установлено у розмірі 2 481,00 грн.
Предметом позову у цій справі є стягнення 15 665,67 грн, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 481,00 грн х 100 = 248 100,00 грн), а тому у розумінні ГПК України справа № 916/1212/22 є малозначною.
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, за наявності підстав, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини третьою статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
У касаційній скарзі скаржник зазначає про наявність підстав для відкриття касаційного провадження, передбачених підпунктами "а" та "в" частини третьої статті 287 ГПК України.
Обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені підпунктами "а" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, скаржник у поданій касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини третьої статті 551 та частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та доцільності, обґрунтованості, законності зменшення відсотків річних за порушення грошових зобов'язань, а також щодо критеріїв, які застосовує суд для зменшення розміру відсотків річних з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 902/417/18, щодо застосування яких виникла різна практика.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та аналіз судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки зі змісту касаційної скарги убачається, що скаржник спонукає касаційний суд лише до аналізу наявних у справі доказів, яким вже було надано оцінку господарськими судами попередніх інстанцій та повторне встановлення обставин справи.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Однак, в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин скаржником не обґрунтовано.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, враховуючи вищезазначені критерії, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Водночас, посилання скаржника на підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені підпунктами "а" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, не свідчить про фундаментальність значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики.
Викладені у касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів у справі, які безпосередньо пов'язані із встановленням фактичних обставин справи. Ці доводи зводяться до заперечення встановлених судами обставин справи та застосування принципу розумного балансу інтересів між сторонами, врахування ступеня виконання зобов'язання боржником, майнового стану сторін, які беруть участь у зобов'язанні та інші фактори, які вплинули на можливість своєчасної оплати відповідачем вартості поставленого товару та зменшення нарахованих за договором № 231//МТЗ-21 від 05.08.2021 відсотків річних.
Водночас з огляду на зміст касаційної скарги, наведені скаржником у ній доводи, у контексті прийнятих у даній справі судових рішень, зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, і в цілому до заперечення результату розгляду справи судом.
Крім цього, суд зазначає, що в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а тому всі доводи скаржника про недоведеність обставин справи та про необхідність додаткової оцінки доказів судом не приймаються.
Посилання скаржника на неправомірність застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 відхиляються, оскільки висновки судів щодо зменшення відсотків річних у цій справі не суперечать встановленій практиці, адже зменшення розміру штрафу, пені, річних відсотків є правом суду і може бути реалізоване ним у конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів.
З огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені у статті 300 ГПК України, вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 зазначено, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
З огляду на наведені мотиви щодо компенсаційного характеру заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Тобто Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові виклала висновок щодо питання застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України при вирішенні спорів про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок щодо наявності права для застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України до нарахувань, передбачених статтею 625 ЦК України. При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала про необхідність врахування конкретних обставин справи, які мають юридичне значення під час застосування судами статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.
Крім цього, апеляційним судом оскаржувана постанова ухвалена з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
Водночас Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на неправомірне застосування апеляційним судом правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, тому що, на думку скаржника, у вказаній справі та у справі № 916/1212/22 правовідносини не є подібними, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у справі № 902/417/18 зроблено висновок про застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України при нарахуванні інфляційних втрат та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України за порушення грошового зобов'язання, що, у свою чергу, свідчить про узагальненість такого висновку, а саме, що такий висновок підлягає застосуванню до правовідносин, які виникають при порушенні грошового зобов'язання, за що кредитор має право нарахувати боржнику інфляційні втрати та 3% річних, передбачені статтею 625 ЦК України.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (за змістом рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Також слід зауважити, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
В контексті викладеного Суд вважає за необхідне зазначити, що Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
Використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Розглянувши наведені скаржником доводи в обґрунтування наявності правових підстав для розгляду цієї справи у касаційному порядку, Суд вважає їх необґрунтованими.
Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності втрутитися у зміст рішення, ухваленого судом попередньої інстанції, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішень судів попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення оскаржено і скаржник вважає їх незаконними, а тому підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою Фізичної особи- підприємця Король Тетяни Федорівни немає.
З урахуванням вказаного суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Король Тетяни Федорівни на рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2022 у справі № 916/1212/22, оскільки цю скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Король Тетяни Федорівни на рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2022 у справі № 916/1212/22.
2. Матеріали касаційної скарги з додатками повернути скаржникові.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ