ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.12.2022 Справа № 914/2708/22
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Яремко В.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Міністерства юстиції України, м.Київ;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Кондор Логістик”, Львівська область, м.Львів;
про: стягнення заборгованості
ціна позову: 103774,61грн.
Представники:
Позивача: Зубко С.В. - представник (інформація з ЄДРЮОФОП та ГФ);
Відповідача: не з'явився.
ВСТАНОВИВ:
27.10.2022р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Міністерства юстиції України від 19.10.2022р. б/н (вх. №2940) за позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Кондор Логістик” про стягнення заборгованості або зобов'язання виконати зобов'язання внатурі; ціна позову: 103774,61грн.
Підставами позовних вимог зазначено неналежне виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з поставки товару за Договором від 12.11.2022р. №ДП/Л1.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 28.10.2022р. у цій справі суд постановив позовну заяву Міністерства юстиції України від 19.10.2022р. б/н (вх. №2940 від 27.10.2022р.) залишити без руху; надати Міністерству юстиції України десятиденний строк з моменту вручення ухвали для усунення недоліків поданої позовної заяви, а саме: надати суду письмові пояснення, у яких визначити точний предмет позову Міністерства юстиції України від 19.10.2022р. б/н (вх. №2940 від 27.10.2022р.) в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача коштів в розмірі 48150грн. чи зобов'язання Відповідача виконати зобов'язання внатурі шляхом поставки Позивачу 2500 літрів пального; надати письмове пояснення, у якому зазначити про наявність у Позивача або в іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.11.2022р. у цій справі судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 01.12.2022р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою суду від 01.12.2022р. у цій справі судом постановлено відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 14.12.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Згідно ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу: підсистеми відеоконференцзв'язку: vkz.court.gov.ua.
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, згідно ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердив представник Позивача в судовому засіданні, йому відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у позовній заяві, зазначив про неможливість врегулювання спору між Сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України).
Згідно п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).
Учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України).
З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Пунктом 6 ухвали суду від 09.11.2022р. про відкриття провадження у цій справі постановлено Відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали, відповідно до ст.165 ГПК України надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); одночасно надіслати (надати) Позивачу копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 09.11.2022р. про відкриття провадження у цій справі надіслано судом 10.11.2022р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 79044, Львівська область, м.Львів, вул.Єфремова, буд.84, офіс 1Б, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 10.11.2022р. та вручено Відповідачу 10.12.2022р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414669118 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Ухвалу суду від 01.12.2022р. у цій справі надіслано судом 05.12.2022р. на адресу місцезнаходження Відповідача, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 05.12.2022р., проте, 12.12.2022р. повернуто відділенням поштового зв'язку, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414712528 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Згідно ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17, а також Верховного Суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. - №10/249-10/19, від 15.06.2020р. - №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).
У свою чергу, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання («Schmidt v. Latvia»). У §87 у справі «Салов проти України» ЄСПЛ вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу («Ruiz-Mateos v. Spain»). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» та «Ankerl v. Switzerland»).
У рішенні ЄСПЛ «Надточій проти України» зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача (зокрема ухвали від 09.11.2022р. та від 01.12.2022р. у цій справі), а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу ("Богонос проти Росії").
Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України (аналогічна правова позиція у постанові Верховного Суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15).
Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").
Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними ("Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну ("Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").
У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.
Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв'язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв'язку неможливе через процедурні та технічні причини.
З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Учасників справи про дату, час та місце розгляду спору по суті, беручи до уваги встановлені ст.248 ГПК України строки розгляду спору в порядку спрощеного позовного провадження, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі документами.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 48150грн. суми основного боргу за Договором від 12.11.2022р. №ДП/Л1, а також 23881,50грн. пені за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р., 19260грн. штрафу, 1685,91грн. 3% річних за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. та 10797,20грн. інфляційних втрат за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. за порушення порядку і строку здійснення поставки товару за Договором.
В обґрунтування позову Позивач зазначає, що між Сторонами 12.11.2020р. укладено договір №ДП/Л1, за умовами якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Постачальник зобов'язується поставити, а Замовник зобов'язується прийняти та оплатити товар за предметом закупівлі: нафта і дистиляти, 09130000-9, пальне, ДК 021:2015: лот №1 дизельне паливо, 09134200-9, дизельне паливо (далі - Товар). Ціна Договору - 96300грн.
Також, між Сторонами 12.11.2020 укладено додаткову угоду №1 до Договору, у якій пункт 11.1 розділу «XI. Інші умови» Договору викладено у новій редакції, узгоджено, що умови цього Договору можуть бути змінені за взаємною згодою сторін з обов'язковим укладання додаткової угоди до цього Договору відповідно до ч.5 ст.41 закону України «Про публічні закупівлі» з наступних причин зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків Замовника; збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що таке зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; покращення якості предмета закупівлі, за умови що таке покращення не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; продовження строку дії договору про закупівлю та строку виконання зобов'язань щодо передачі товару у разі виникнення документально підтверджених об'єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі обставин непереборної сили, затримки фінансування витрат замовника, за умови, що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; погодження зміни ціни в договорі про закупівлю в бік зменшення (без зміни кількості (обсягу) та якості товарів), у тому числі у разі коливання ціни товару на ринку.
Загальна кількість, асортимент, одиниця виміру та ціна Товару визначаються Сторонами у Специфікації, яка є невід'ємною частиною даного Договору (п.1.2 Договору).
Згідно з пунктом 3.1 Договору ціна цього Договору складає 96300грн., у тому числі ПДВ - 20 % 16050грн., відповідно до Специфікації.
Специфікацією до Договору передбачено отримання 250 талонів номіналом 20 літрів дизельного палива. Ціна з ПДВ 19,26грн. Сума з ПДВ 96300грн. Тобто, передбачено отримання Замовником від Постачальника 5000 літрів дизельного палива.
Позивачем на виконання Договору та видаткової накладної від 16.11.2020р. №131120/3 здійснено оплату за Товар у розмірі 96300грн., що підтверджується платіжним дорученням №1922 від 16.11.2020р., з яких використано 2500 літрів дизельного палива.
Залишились невикористаними талони на дизельне паливо у кількості 2500 літрів (номіналом 10 літрів - 130 талонів, номіналом 20 літрів - 60 талонів), що підтверджується відповідними талонами. Останній отоварений чек на суму 599,80грн. датований 23.03.2021р.
Міністерство юстиції листом від 17.12.2020 № 1530/15.3/46-20 повідомило Товариство про те, що не може отримати дизельне паливо на АЗС та просило забезпечити відпуск дизельного пального на АЗС відповідно до умов договору.
Листом від 24.12.2020р. №12331 Товариство повідомило Мін'юст, що воно не є емітентом талонів. Також Товариство повідомило, що вживає усіх необхідних заходів для можливості здійснення заправки транспортних засобів Мін'юсту.
Листом від 19.08.2021р. №68048/15.3/-21 Міністерство юстиції повторно повідомило Товариство, що не може отримати дизельне паливо на АЗС та просило забезпечити відпуск дизельного пального на АЗС відповідно до умов договору.
Листом від 20.08.2021р. №3670 Товариство просило Мін'юст продовжити виконання договірних зобов'язань щодо відпуску пального. Повідомило про технічні проблеми в системі відпуску пального у ТОВ «Інтер Кард». Також Товариство гарантувало виконання умов Договору в повному обсязі та відпуск палива на АЗС.
Міністерство юстиції листом від 20.10.2021р. №96025/15.1/-21 вчергове звернулося до Товариства та повідомила, що Мін'юст протягом 2021 року здійснює спроби отримати товар на АЗС, вказаних у Додатку 2 до Договору, проте отримує відмову через його відсутність, а також просило забезпечити відпуск дизельного пального на АЗС відповідно до умов Договору. На вказаний лист Міністерством відповіді отримано не було.
Листом від 10.12.2021р. №122479/15.1/-21 Міністерство юстиції вкотре повідомило Товариство, що Мін'юст протягом 2021 року здійснює спроби отримати товар на АЗС, вказаних у додатку 2 до Договору, проте отримує відмову через його відсутність.
Також, Позивач цим листом повідомив Відповідача, що талони на відвантаження палива дійсні до 23.12.2021р., а згідно п.5.8 Договору Постачальник на вимогу Замовника протягом 2 (двох) днів зобов'язаний обміняти талони, термін дії яких закінчився, на нові талони терміном на 1 календарний рік з відповідним асортиментом та кількістю товару.
Мін'юстом також зазначено, що на балансі Міністерства рахується 2500 літрів дизельного палива (60 талонів номіналом 20 літрів та 130 талонів номіналом 10 літрів), а тому просило провести заміну талонів терміном на один рік та забезпечити відпуск товару на АЗС відповідно до умов договору. Товариством заміни талонів проведено не було. Останній чек на суму 599,80грн. датований 23.03.2021р.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 ГПК України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково з огляду на наступне.
12.11.2020р. між Міністерством юстиції України (надалі - Позивач, Покупець) та ТзОВ «Кондор Логістик» (надалі - Відповідач, Постачальник) укладено Договір №ДП/Л1 (надалі - Договір), за умовами якого (п.1.1. Договору) в порядку та на умовах, визначених Договором, Постачальник зобов'язувався поставити, а Замовник зобов'язувався прийняти та оплатити товар за предметом закупівлі: нафта і дистиляти, 09130000-9, пальне, ДК 021:2015: лот №1, дизельне паливо, 091334200-9, дизельне паливо (надалі - Товар).
Загальна кількість, асортимент, одиниця виміру та ціна Товару визначаються Сторонами у Специфікації (Додаток №1), яка є невід'ємною частиною Договору (п.1.2.).
Згідно п.1.3. Договору обсяги закупівлі можуть бути зменшені залежно від реального фінансування видатків.
Відпуск Товару здійснюється за талонами Постачальника, безпосередньо на автомобільних заправочних станціях (далі - АЗС), що обслуговують талони Постачальника, окремими партіями згідно потреб Замовника шляхом обміну галону на Товар в кількості та асортименті, зазначених в талоні (п.2.2. Договору).
Пунктом 3.1. Договору Сторонами передбачено, що Ціна Договору складає 96300грн., у тому числі ПДВ - 20% 16050грн., відповідно до Специфікації.
Ціна Договору може бути зменшена за взаємною згодою Сторін (п.3.2. Договору).
Згідно п.4.1. Договору розрахунки проводяться шляхом перерахування Замовником коштів на рахунок Постачальника протягом десяти банківських днів після отримання Товару у повному обсязі на підставі видаткових накладних.
Строк поставки Товару: з моменту підписання Договору Сторонами до 18 грудня 2020 року включно (п.5.1. Договору).
Пунктом 5.2. Договору встановлено, що Товар постачається у формі талонів, згідно з номіналом та у кількості відповідно до Специфікації до Договору, шляхом доставки Замовнику талонів на замовлену партію Товару.
Відповідно до п.5.4. Договору передача талонів Замовнику підтверджується підписанням Сторонами видаткової накладної на Товар, яка обов'язково повинна містити номенклатуру (асортимент), кількість та ціну Товару відповідно до переданих талонів, а також загальну суму до сплати.
Згідно п.п.5.5., 5.6. Договору відвантаження Товару здійснюється на АЗС, що обслуговують талони Постачальника, перелік яких наведено в Додатку №2, який є невід'ємною частиною цього Договору; відвантаження Товару на АЗС здійснюється цілодобово в робочі та у вихідні дні по талонам Постачальника, т о є документом обов'язкової звітності і підставою для відвантаження Товару.
Постачання Товару по талонам здійснюється на АЗС партіями, у асортименті та кількості, зазначеній в талонах Постачальника. Відвантаження Товару Замовнику здійснюється за умови пред'явлення талона оператору на АЗС. При цьому талон повинен бути в належному стані та не містити будь-яких печаток, штампів, інших позначень, крім тих, що нанесені Постачальником (п.5.7. Договору).
Відповідно до п.5.8. Договору термін дії Талонів становить один календарний рік з моменту укладення Договору. У разі, якщо у встановлений в талоні термін його дії Замовник не отримав Товар, Постачальник на вимогу Замовника протягом 2 днів зобов'язаний обміняти такий талон, термін дії якого закінчився на нові талони терміном на 1 календарний рік, з відповідним асортиментом та кількістю Товару.
Згідно п.5.10. Договору перехід права власності на Товар відбувається в момент передачі Талонів на Товар представнику Замовника.
Зобов'язання Постачальника по поставці Товару вважаються виконаними після відвантаження Замовнику всієї партії Товару на АЗС (п.5.11. Договору).
Відповідно до п.5.12. Договору за безпідставну відмову від відвантаження Товару по талонах на АЗС частково або повністю Постачальник зобов'язаний сплатити Замовнику штраф у розмірі 10% від ціни Договору.
За безпідставну відмову у передачі Замовнику талонів на Товар, Постачальник зобов'язаний сплатити Замовнику штраф у розмірі 10% від ціни Договору (п.5.13.).
Пунктом 7.3. Договору за порушення строків виконання зобов'язання Постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 0,1 відсотків від вартості Товарів, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 (тридцять) днів додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків вказаної вартості.
Відповідно до п.10.1. Договору Договір набирає чинності з моменту його підписання Сторонами і скріплення печатками Сторін (у разі наявності) та діє до 31 грудня 2020 року.
Невід'ємними частинами Договору є Додаток №1 - Специфікація; Додаток №2 - Перелік автозаправних станцій Постачальника.
Специфікацією (Додаток №1 до Договору) визначено, що предметом Договору є дизельне пальне в кількості 250талонів номіналом по 20 літрів за ціною 19,26грн. за 1 літру з ПДВ на суму 96300грн. з ПДВ.
Переліком автозаправних станцій Постачальника (Додаток №2 до Договору) визначено перелік автозаправних станцій, на яких Покупець має право обміну талонів на товар за Договором.
Додатковою угодою від 12.11.2020р. №1 до Договору Сторонами погоджено викласти пункт 11.1. розділу «XI. Інші умови» Договору у новій редакції:
« 11.1. Умови цього Договору можуть бути змінені за взаємною згодою Сторін з обов'язковим укладанням додаткової угоди до цього Договору відповідно до частини п'ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» з наступних причин: 1) зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків Замовника; 2) збільшення ціни за одиницю товару до 10 (десяти) відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; 3) покращення якості предмета закупівлі, за умови що таке покращення не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; 4) продовження строку дії договору про закупівлю та строку виконання зобов'язань щодо передачі товару у разі виникнення документально підтверджених об'єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі обставин непереборної сили, затримки фінансування витрат замовника, за умови, що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю; 5) погодження зміни ціни в договорі про закупівлю в бік зменшення (без зміни кількості (обсягу) та якості товарів), у тому числі у разі коливання ціни товару на ринку.».
Згідно підписаної Сторонами видаткової накладної від 16.11.2020р. №131120/3 Відповідачем поставлено Позивачу дизельне паливо у кількості 5000л. за ціною 19,26грн. за 1л. з ПДВ на суму 96300грн. з ПДВ.
Платіжним дорученням від 16.11.2020р. №1922 Позивачем сплачено на користь Відповідача 96300грн. за поставлений товар за Договором.
Актами Позивача від 22.11.2020р. б/н, від 23.11.2020р. б/н, від 10.12.2020р. б/н, від 10.12.2020р. б/н встановлено відмову автозаправного комплексу обміняти талони на товар за Договором з підстав недостатності коштів на рахунку чи карті.
Листом від 17.12.2020р. вих. №1530/15.3/46-20 Позивач звертався до Відповідача із повідомленням про незабезпечення Відповідачем відпуску товару за Договором на АЗС в порядку та у строки, встановлені Договором і просив терміново забезпечити відпуск дизельного пального відповідно до умов Договору. Листом від 24.12.2020р. №12331 Відповідач просив надіслати талони для заміни старого зразка на новий і гарантував здійснення заміни талонів для відпуску пального на АЗК. Листом від 19.08.2021р. вих. №68048/15.3/-21 Позивач звертався до Відповідача із повідомленням про незабезпечення Відповідачем відпуску товару за Договором на АЗС в порядку та у строки, встановлені Договором і просив терміново забезпечити відпуск дизельного пального відповідно до умов Договору.
Листом від 20.08.2021р. вих.№3670 Відповідач просив Позивача про продовження договірних відносин і пропонував здійснити відпуск пального частково, але в будь-якому випадку, у повному обсязі до 31.12.2021. При цьому Відповідач повідомляв про наявність технічних проблем в системі відпуску пального Інтеркард і гарантував виконання умов Договору у повному обсязі та відпуск пального на АЗК в найшвидші терміни.
Листом від 20.10.2021р. вих. 396025/15.1/-21 Позивач просив Відповідача терміново забезпечити відпуск дизельного пального відповідно до умов Договору. Листом від 10.12.2021р. вих. №122479/15.1./-21 Позивач звертався до Відповідача із вимогою про виконання взятих на себе договірних зобов'язань з поставки палива за Договором і повідомляв, що станом на час складення листа на балансі Позивача обліковується 2500л. дизельного палива та 210 літрів бензину марки А-95. З підстав наведеного Позивач вимагав терміново провести заміну талонів терміном на 1 рік і забезпечити відпуск товару на АЗС відповідно до умов Договору.
З підстав наведеного Позивач зазначає про неотримання товару (пального А-92) за Договором у кількості 2500л. на суму 48150грн. і просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 48150грн. суми основного боргу за товар за Договором, а також 23881,50грн. пені за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р., 19260грн. штрафу, 1685,91грн. 3% річних за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. та 10797,20грн. інфляційних втрат за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. за порушення порядку і строку здійснення поставки товару за Договором.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, ст.4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Аналогічна правова позиція - постанова Верховного Суду від 19.09.2019р. справі №924/831/17.
Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 03.03.2021р. у справі №521/20937/16-ц, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 - №905/1926/16, від 30.01.2019 справа №569/17272/15-ц).
Суд також зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі №917/733/14, що наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Разом із тим усунення перешкод власнику у користуванні своїм майном, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу, фактично передбачає покладення на відповідача обов'язку припинити дію, яка порушує право, та можливе лише щодо триваючого правопорушення.
Окрім того, статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2019р. №911/476/17.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч.1 ст.510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства (ст.526 ЦК України).
Згідно ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно ч.1 ст.693 ЦК України у випадку, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.
Відповідно до ч.1 ст.664 ЦК України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Приписами ч.1 ст.670 ЦК України встановлено, що у випадку, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ст.626 ЦК України).
Згідно ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч.2ст.180ГК України).
Згідно ч.7 ст.180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Відповідно до ст.599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
З врахуванням наведеного суд зазначає, що підписання Позивачем Видаткової накладної не свідчить про передання Відповідачем Позивачу товару за Договором, а лише підтверджує факт передачі паливних карток чи талонів, які надавали право Позивачу на отримання відповідної кількості товару (палива) за Договором в майбутньому.
Суд звертає увагу, що враховуючи суть правовідносин між Сторонами та специфіку придбання палива у спосіб придбання скретч-карток чи паливних талонів та мету придбання таких - мати можливість їх пред'явлення на АЗС для отримання палива у погодженій кількості та у межах строку дії таких карток, Позивачу мали бути передані картки, які уже на час передачі мали бути забезпечені узгодженою кількістю палива, доступного для фактичного отримання Позивачем при пред'явленні відповідної картки чи талону на АЗС. Договором між сторонами не визначалося додаткових умов чи дій Позивача для отримання палива на АЗС при пред'явленні карток. Технічні збої в системах оператора, впровадження карантинних заходів (які вже існували на час укладення договору) чи зростання цін на нафтопродукти не можуть вважатись об'єктивними обставинами неможливості виконання Відповідачем взятих на себе зобов'язань, оплачених Позивачем у повному обсязі.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, Відповідачем Позивачу на підставі Видаткової накладної від 16.11.2020р. №131120/3 поставлено товар за Договором на суму 96300грн з урахуванням ПДВ.
За загальним правилом для отримання товару на АЗС покупець пред'являє оператору АЗС картку на пальне. Оператор АЗС здійснює відповідну ідентифікацію картки на пальне, здійснює фактичну передачу (видачу) товару відповідної марки та кількості, після чого картка на пальне залишається у оператора, що є підтвердженням факту отримання покупцем товару зі зберігання відповідного асортименту та кількості.
В той же час, згідно наявних в матеріалах справи копій талонів та доводів Позивача, Позивач внаслідок неможливості обміну талонів Відповідачем був позбавлений змоги здійснити заправку автомобілів пальним за Договором в обсязі 2500 літрів шляхом обміну талонів на пальне на АЗК.
Суд звертає увагу, що Відповідач не заперечив факту неналежного виконання своїх зобов'язань за Договором перед Позивачем. Під час розгляду справи Відповідач таких обставин також не спростовував.
Як передбачено ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.09.2020р. у справі №910/16505/19, тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Аналізуючи твердження та подані на їх підтвердження докази Позивачем і ненадання жодних доказів на їх спростування Відповідачем, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані Позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що підтверджують наведені Позивачем обставини щодо неможливості реалізації паливних талонів на суму 48150грн.
Відтак, обставину неможливості реалізувати талони, придбані у Відповідача за Договором, суд визнає доведеною та не спростованню. Наведене не відповідає умовам зобов'язань, що виникли між Сторонами, адже, здійснюючи повну оплату товару - пального у талонах, сторона (Позивач) розраховує на відпуск відповідного пального у відповідних АЗС, обов'язок забезпечення здійснення якого належить Відповідачу.
Відтак право Позивача, за захистом якого він звернувся до суду, є порушеним, а позовні вимоги про стягнення 48150грн. суми основного боргу за товар за Договором є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі в межах заявлених позовних вимог.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 23881,50грн. пені за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. та 19260грн. штрафу суд зазначає.
Відповідно до п.5.12. Договору за безпідставну відмову від відвантаження Товару по талонах на АЗС частково або повністю Постачальник зобов'язаний сплатити Замовнику штраф у розмірі 10% від ціни Договору.
За безпідставну відмову у передачі Замовнику талонів на Товар, Постачальник зобов'язаний сплатити Замовнику штраф у розмірі 10% від ціни Договору (п.5.13.).
Пунктом 7.3. Договору за порушення строків виконання зобов'язання Постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 0,1 відсотків від вартості Товарів, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 (тридцять) днів додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків вказаної вартості.
Згідно з ст.ст.549, 611, 625 ЦК України, ст.230 ГК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч.2 ст.193, ч.1 ст.216 та ч.1 ст.218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з ч.2 ст.217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.
Згідно положень ст.229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч.1 ст.230 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч.1 ст.550 ЦК України).
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (ч.ч.1 і 2 ст.551 ЦК України).
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч.1 ст.550 ЦК України).
Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (ч.1 ст.231 ГК України).
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією (ч.ч.6, 7 ст.231 ГК України).
Згідно ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому суд звертає увагу, що згідно пункту 7 розділу IX «Прикінцеві положення» ГК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою КМУ від 09.12.2020р. №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19.12.2020р. до 31.12.2022р. на території України карантин, продовживши дію, встановленого постановами КМУ від 11.03.2020р. №211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2”, від 20.05.2020р. №392 “Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” та від 22.07.2020р. №641 “Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2”.
У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості (ч.2 ст.231 ГК України).
Суд також зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що одночасне стягнення зі сторони, яка порушила господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст.61 Конституції, оскільки вони є формами неустойки та видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постановах Верховного Суду від 09.02.2018р. у справі №911/2813/17, від 22.03.2018р. у справі №911/1357/17, від 25.05.2018р. у справі №922/1720/17, а також 02.04.2019р. у справі №917/194/18.
При цьому суд зазначає, що господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення Позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок Позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного Позивачем періоду часу, протягом якого, на думку Позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного Позивачем максимального розміру заборгованості.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Верховного Суду від 02.03.2018р. у справі №927/467/17, від 21.05.2018р. - №904/10198/15, від 22.01.2019р. - №905/305/18, від 28.01.2019р. - №922/3782/17, від 14.02.2019р. - №922/1019/18, від 05.03.2019р. - №910/1389/18, та від 27.05.2019р. у справі №910/20107/17.
Перевіривши правильність розрахунку пені, суд встановив, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості та періодів її існування, розміру заборгованості. Відтак, сума пені за заявлений Позивачем до стягнення період становить 20511,90грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 23881,50грн. пені є частково мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення частково шляхом стягнення 20511,90грн. В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 19260грн. штрафу суд зазначає, що матеріалами справи підтверджується відмова Відповідача від відвантаження товару по талонах на АЗС, а також порушення строку виконання зобов'язання з поставки товару за Договором понад 30 днів. Відтак, Позивачем правомірно нараховано Відповідачу штраф в розмірі 9630грн. за відмову від відвантаження Товару по талонах на АЗС частково або повністю в порядку п.5.12. Договору в розмірі 10% від ціни Договору (96300 х 10%) та в розмірі 3370,50грн. за порушення строку виконання зобов'язання з поставки товару за Договором понад 30 днів в порядку п.7.3. Договору в розмірі 7% від вартості товару, з якого допущено прострочення виконання (48150 х 7%).
Щодо нарахування Позивачем Відповідачу штрафу за безпідставну відмову у передачі Замовнику талонів на Товар в порядку, передбаченому п.5.13. Договору суд зазначає, що поданими Позивачем доказами не підтверджується обставина непередання Відповідачем Позивачу талонів на товар за Договором.
Більш того, вказані доводи Позивача спростовуються наявною в матеріалах справи копію Видаткової накладної від 16.11.2020р. №131120/3, яка містить підписи Сторін і, в силу пункту 5.4. Договору, свідчить про виконання Відповідачем обов'язку з передання талонів на товар за Договором Позивачу.
При цьому суд зазначає, що умовами укладеного між Сторонами Договору не передбачено відповідальності Відповідача за відмову в обміні талонів за Договором.
З врахуванням наведеного, а також встановлених судом в мотивувальній частині цього рішення обставин справи позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 19260грн. штрафу є частково мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення частково шляхом стягнення 13000,50грн. штрафу (9630 + 3370,50). В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 1685,91грн. 3% річних за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. та 10797,20грн. інфляційних втрат за період з 20.08.2021р. по 19.10.2022р. суд зазначає наступне.
Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», а також постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11.
Суд зазначає, і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018 №686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Окрім того, суд зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема у п.3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.97 №62-97р.
Перевіривши правильність розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних втрат за заявлений Позивачем період з врахуванням встановлених судом обставин, суд встановив, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, періодів її існування, розміру заборгованості з врахуванням приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочки з поставки товару за Договором. Відтак, сума 3% річних за заявлений Позивачем період становить 1685,91грн., інфляційних втрат 14096,13грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 1685,91грн. 3% річних є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі; позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 10797,20грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі в межах заявлених позовних вимог.
При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача суми інфляційних втрат Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ст.ст.73, 74 ГПК України).
Згідно з ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким внесено зміни до ГПК України змінено назву ст.79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц.
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану у справах «Салов проти України», «Проніна проти України» та «Серявін та інші проти України», де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Також, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Судом також враховано Висновок №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено факт укладення між Сторонами Договору, порушення Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань щодо поставки товару у встановленому Договором порядку та строки, беручи до уваги наявність вини Відповідача щодо такої непоставки, перевіривши розрахунок суми позовних вимог, суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 48150грн. суми основного боргу та 1685,91грн. 3% річних є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю, позовні вимоги про стягнення 10797,20грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог; позовні вимоги про стягнення 23881,50грн. пені та 19260грн. штрафу є частково мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення частково шляхом стягнення з Відповідача на користь Позивача 20511,90грн. пені та 13000,50грн. штрафу. В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
При цьому суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2022 року для працездатних осіб в розмірі 2481 гривні.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2481грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 01.09.2022р. №1218 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2481грн., оригінал якого є додатком №14 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2481грн., недоведення Відповідачем розміру понесених судових витрат у справі, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2481грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог та стягнути з Відповідача на користь Позивача 2250,79грн. судового збору, в решті судові витрати Позивача на сплату судового збору покласти на Позивача.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 526, 527, 530, 610-612, 627, 629, 632, 655, 664, 670, 692, 693, 712 Цивільного кодексу України, суд -
УХВАЛИВ:
1. Позов задоволити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Кондор-Логістик” (79044, Львівська область, м.Львів, вул.Єфремова, буд.84, оф.1Б; ідентифікаційний код: 39046990) на користь Міністерства юстиції України (01001, м.Київ, вул.Городецького, буд.13; ідентифікаційний код: 00015622) 48150грн. суми основного боргу, 20511,90грн. пені, 13000,50грн. штрафу, 1685,91грн. 3% річних, 10797,20грн. інфляційних втрат та 2250,79грн. судового збору.
3. В решті в позові відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
5. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 15.12.2022р.
Головуючий суддя Фартушок Т.Б.