15 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 300/3598/22 пров. № А/857/14390/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
з участю секретаря судового засідання : Кахнич Г.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Парфана Тараса Дмитровича на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Тимощуком О.Л., час ухвалення рішення 16 год 38 хв у м. Івано-Франківську) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
12.09.2022 ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (далі - Івано-Франківський ВДВС, відповідач), в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови закінчити виконавчі провадження №61846191, №61846249 від 16.04.2020 та зобов'язати винести постанови про їх закінчення.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28.09.2022 у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача Парфан Т.Д. подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та прийняти постанову, якою повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що визнання виконавчих листів по стягненню основної суми боргу такими, що не підлягають виконанню, має наслідком визнання виконавчих листів про стягнення виконавчого збору також такими, що не підлягають виконанню, провадження по яких підлягає закінченню на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1404-VIII).
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Представник відповідача не з'явився в судове засідання, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце слухання справи, клопотань не заявляв.
Відповідно до ч. 5 ст. 195 КАС України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.
З огляду на переривання зв'язку з представником позивача, з урахуванням положень ч.2 ст.313 КАС України, колегія суду ухвалила проводити розгляд справи за відсутності представників сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, представника скаржника Парфана Т.Д., який підтримав апеляційну скаргу, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що постановою державного виконавця ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції Раковецького М.С. від 15.05.2014 ВП№43315441 було відкрито виконавче провадження по примусовому виконанню виконавчого листа, виданого Івано-Франківським міським судом №344/1304/2013 від 03.02.2014 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1070175,57 грн боргу, а постановою від 15.05.2014 ВП№43315564 відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого Івано-Франківським міським судом №344/1304/2013 від 03.02.2014 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 3441 грн судового збору.
У межах вищевказаних виконавчих проваджень державним виконавцем 27.05.2014 були винесені постанови про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 107017,55 грн та у розмірі 344,10 грн відповідно.
У подальшому, постановами державного виконавця від 30.03.2020 ВП №43315441 та ВП №43315564 про повернення виконавчого документа стягувачу, враховуючи його заяву про повернення виконавчого документа без виконання, керуючись п.1 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII, виконавчі листи №344/1304/2013 від 03.02.2014 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1070175,57 грн боргу та 3441 грн судового збору були повернуті стягувачу та постановлено виділити в окреме провадження постанови про стягнення виконавчого збору від 27.05.2014.
16.04.2020 державним виконавцем були винесені постанови про відкриття виконавчого провадження ВП №61846191, ВП №61846249 з примусового виконання постанов від 27.05.2014 №43315441, №43315564 про стягнення з ОСОБА_1 солідарно з ТзОВ «МІКА» на користь Івано-Франківського ВДВС виконавчого збору у розмірі 107017,55 грн та виконавчого збору у розмірі 344,10 грн.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16.12.2020 по справі №344/1304/13-ц, з урахуванням ухвали від 29.12.2020 у цій справі, виконавчі листи №344/1304/13-ц від 02.12.2013, видані Івано-Франківським міським судом Івано-Франківської області 03.02.2014 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1070175,57 грн основної суми боргу та 3441,00 грн судового збору, були визнані такими, що не підлягають виконанню.
29.08.2022 ОСОБА_1 звернувся до начальника Івано-Франківського міського ВДВС із заявою, в якій, керуючись ч.7 ст.27, п.5 ч.1 ст.39, ч.4 ст.40 Закону №1404-VIII, просив закінчити виконавче провадження №61846191 від 16.04.2020, зняти арешт з майна, яке належить йому на праві власності, вилучити відомості про нього з Єдиного реєстру боржників.
Листом №104610 від 02.09.2022 ОСОБА_1 було повідомлено про відсутність підстав для закінчення виконавчих проваджень №61846191, №61846249 відповідно до ухвали Івано-Франківського міського суду №344/1304/13-ц від 16.12.2020 на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону №1404-VIII, оскільки постанови про стягнення з нього, як боржника виконавчого збору є окремим виконавчим документом.
Вважаючи протиправним дії відповідача, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для закінчення виконавчого провадження на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону №1404-VIII, оскільки судом були визнані виконавчі листи, які не підлягають виконанню, які стосувалися стягнення основної суми боргу та які були повернуті стягувачу за його заявою на підставі п.1 ч.1 ст.37 цього Закону. Натомість, виконавчі провадження, стосовно яких позивач просив прийняти постанову про їх закінчення, стосуються стягнення виконавчого збору, які виділені в окреме провадження. При цьому, представник позивача не навів інших причин закінчення виконавчого провадження, передбачених ч.1 ст.39 Закону №1404-VIII. Суд також вважав безпідставними доводи представника позивача з посиланням на ч.7 ст.27 Закону №1404-VIII, як на підтвердження відсутності обов'язку у ОСОБА_1 щодо сплати виконавчого збору, оскільки виконавчі провадження, при примусовому виконанні яких на позивача покладено обов'язок щодо сплати виконавчого збору, не закінчені у зв'язку з визнанням виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню. Також суд звернув увагу на те, що правомірність прийняття постанов про відкриття виконавчого провадження по виконанню постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, була предметом розгляду Івано-Франківським окружним адміністративним судом, рішенням якого від 23.07.2020 по справі №300/1558/20, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.09.2020, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини врегульовані Законом №1404-VIII, пунктом 7 Розділу VІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
На час відкриття виконавчого провадження 15.05.2014 чинним був Закон України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21.04.1999 (далі - Закон №606-XIV).
Частиною першою статті 28 Закону №606-XIV було передбачено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
У зв'язку з цим, постановами державного виконавця від 27.05.2014 ВП №43315441, ВП43315564 було вирішено стягнути з боржника ОСОБА_1 на користь стягувача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виконавчого збору у розмірі 107017,55 грн та 344,10 грн.
Судом встановлено, що у квітні 2019 року до ВДВС надійшла заява стягувача про повернення виконавчих документів, за результатами розгляду яких державним виконавцем були прийняті постанови від 30.03.2020, про які описано вище та якими, серед іншого, було вирішено виділити постанови про стягнення виконавчого збору від 27.05.2014 в окреме провадження.
Станом на момент звернення стягувача та прийняття постанов від 30.03.2020 діяла редакція Закону №1404-VIII.
Так, відповідно до п.1 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
При цьому, частиною третьою статті 40 Закону №1404-VIII на державного виконавця покладено обов'язок винести постанову про стягнення виконавчого збору, якщо такий не стягнуто, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених, зокрема, пунктом першим частини першої статті 37 цього Закону, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом.
На виконання вимог наведених вище норм, 16.04.2020 головним державним виконавцем ВДВС Раковецьким М.С. були винесені постанови про відкриття виконавчого провадження з виконання постанов про стягнення виконавчого збору від 27.05.2014.
Колегія суддів звертає увагу на те, що постанови державного виконавця від 30.03.2020 про повернення виконавчого документа стягувачу та ухвала Івано-Франківського міського суду від 16.12.2020 по справі №344/1304/13-ц, з урахуванням ухвали цього ж суду від 29.12.2020 про внесення виправлень у резолютивну частину попередньої ухвали від 16.12.2020, стосувалися виконавчих листів, які були видані Івано-Франківським міським судом про стягнення з ОСОБА_1 основної суми боргу та судового збору.
Натомість позивач у своїй заяві від 29.08.2022 просив закінчити виконавче провадження №61846191 від 16.04.2020, зняти арешт з майна, яке належить йому на праві власності, вилучити відомості щодо нього з Єдиного реєстру боржників.
Пунктом п'ятим частини першої статті 39 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Аналізуючи зміст наведених вище положень Закону №1404-VIII та заяви позивача, яка була адресована начальнику ВДВС, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки вимоги такої заяви стосувалися виконавчого провадження, відкритого за виконавчим листом, який був виданий ДВС про стягнення виконавчого збору, а її обґрунтування ґрунтувалися на виконавчих, які були видані судом про стягнення основної суми боргу та які були повернуті та пізніше визнані такими, що не підлягають виконанню.
Інші вимоги позивача, які були викладені у заяві, адресованій начальнику ВДВС, зокрема, зняття арешту з належного йому на праві власності майна та вилучення відомостей щодо нього з Єдиного реєстру боржників, є похідними від основної вимоги та прямо залежать від її вирішення.
Доводи скаржника з посиланням на те, що визнання виконавчих листів по стягненню основної суми боргу такими, що не підлягають виконанню, має наслідком визнання виконавчих листів про стягнення виконавчого збору також такими, що не підлягають виконанню, провадження по яких підлягає закінченню на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону №1404-VIII, на думку колегії суддів, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки за змістом п.5 ч.1 ст.3 цього Закону, постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди підлягають примусовому виконанню як окремий виконавчий документ.
Разом з тим, правомірність постанови державного виконавця ВП№61846191 від 16.04.2020 підтверджується рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23.07.2020 по справі №300/1558/20, яке набрало законної сили.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які ґрунтуються на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Таким чином, аналізуючи зміст вищевказаних рішень ЄСПЛ та положення ст.ст.9, ст.308 КАС України, колегія суддів вважає, що судом були надані відповіді на усі питання, які були викладені позивачем у своїй позовній заяві та які стосувалися обставин, які на його думку, стали підставою для звернення до суду з даним позовом.
Керуючись ст.ст.268, 272, 287, 308, 310, 315, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Парфана Тараса Дмитровича залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2022 року по справі №300/3598/22 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук