Житомирський апеляційний суд
Справа №277/32/21 Головуючий у 1-й інст. Заполовський В. В.
Категорія 64 Доповідач Трояновська Г. С.
15 грудня 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Миніч Т.І., Павицької Т.М.
з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі в режимі відеоконференції цивільну справу № 277/32/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з приватного будинку
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року, ухваленого під головуванням судді Заполовського В.В. у смт Ємільчине,
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із названим позовом та просив виселити ОСОБА_2 з належного йому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обгрунтування позовних вимог вказав, що він до 19.02.2010 перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Після розлучення він побудував будинок по АДРЕСА_1 та є його власником, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 11.11.2015. Позивач вказав, що в цьому будинку проживає їх спільний син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є інвалідом 1 групи з дитинства, потребує постійного догляду, а також визнаний судом недієздатним. Його (позивача) призначено опікуном сина, так як колишня дружина зловживала спиртними напоями та вела аморальний спосіб життя.
Позивач посилався також на те, що після розлучення і до теперішнього часу його колишня дружина зловживає спиртними напоями, поводить себе агресивно, вчиняє сварки, псує майно, чим створює нестерпні умови для проживання в будинку йому та сину, який перебуває в постійному хворобливому стані і потребує спокою. Відповідач систематично вчиняє домашнє насильство над сином - інвалідом, у зв'язку із чим працівниками поліції неодноразово складались протоколи. Прохання щодо зміни поведінки та застосування інших заходів з метою врегулювання поведінки відповідача не дають результатів, натомість ОСОБА_2 постійно погрожує розправою, намагалась вчинити суїцид. Такі порушення правил співжиття відповідачем роблять неможливим проживання з нею в одному будинку.
Вказав, що у його житлі ОСОБА_2 не зареєстрована, має власний будинок в с. Сергіївка Ємільчинського району Житомирської області, який залишився від покійних батьків.
В порядку досудового врегулювання спору він пропоновував відповідачу купити інший будинок чи квартиру та виселитись в добровільному порядку, однак остання відмовилася. Виходячи із наведеного, просив задовольнити його позовні вимоги.
Рішенням Ємільчинського районного суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції він просив суд витребувати з Ємільчинського ВП Новоград-Волинського ВП ГУНП в Житомисрькій області відомості щодо притягнення ОСОБА_2 до відповідальності та її характеристику, проте вказане клопотання судом проігноровано.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_4 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надав пояснення аналогічні викладеному в апеляційній скарзі.
ОСОБА_2 та її представник адвокат Зарицький А.І., який брав участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, проти доводів апеляційної скарги заперечили, надали пояснення аналогічні викладеному в рішенні суду першої інстанції.
Розглянувши справу в межах, визначених ст.367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Із матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 із 02.05.1987 до 19.02.2010 (а.с. 29 зворот, 33).
Із ксерокопії свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , яке видане 11.11.2015 державним реєстратором Ємільчинського районного управління юстиції Житомирської області Помінчук І.О., вбачається, що право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 ( а.с. 31).
Із копії Довідки про склад сім'ї Ємільчинської сільської ради від 01.09.2020 № 3246 вбачається, що в АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають ОСОБА_1 , його син - ОСОБА_5 (інвалід дитинства 1 Б групи) (а.с. 36).
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказав, що після розлучення у 2010 році, його колишня дружина ОСОБА_2 продовжила проживати у належному йому на праві власності будинку в АДРЕСА_1 , де і проживає до теперішнього часу.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_2 вказала, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 без реєстрації із 2003 року до теперішнього часу (а.с. 164). Також зазначила, що вказаний будинок був побудований у 2000 році разом із колишнім чоловіком ОСОБА_1 у період шлюбу, а тому вона має право на частину житла.
Довідкою лікаря психіатра-нарколога КНП «Ємільчинська лікарня» Ладик Л.О. від 22.08.2022 підтверджено, що ОСОБА_2 на диспансерному обліку в психіатричному та наркологічному кабінетах при Ємільчинській поліклініці не знаходиться, на протязі останніх п'яти років за медичною допомогою до лікаря психіатра чи лікаря нарколога не зверталась. (а.с. 197-198).
Позивач, посилаючись на те, що ОСОБА_2 систематично порушує правила співжиття, вчиняє сварки та насильсьтво у сім'ї стосовного нього та їх спільного сина інваліда, зловживає спиртними напоями, у зв'язку із чим він неодноразово звертався до правоохоронних органів із відповідними заявами, проте протиправні дії з боку останньої не припинені, просив задовольнити його позовні вимоги на підставі ст. 116 ЖК України.
Відмовляючи у задволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про виселення особи з житлового будинку, оскільки доводи позивача, про те, що тільки він є власником спірного будинку, не ґрунтуються на законі, та позивачем, до матеріалів справи не долучено жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_2 вчиняла правопорушення чи інші протиправні дії (систематично порушувала правила співжиття), які унеможливлюють проживання позивача разом з нею у будинку, а також не надано доказів того, що до відповідача застосовувались заходи впливу, що не дали позитивного результату.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статей 317, 319, 391 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, на власний розсуд. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що для застосування норм цієї статті необхідна наявність одночасно двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Тобто, закон встановлює конкретні умови виселення таких осіб. Водночас, протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір'ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. Суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 84-86 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19 вказано про те, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров'я та прав інших (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). Головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливий баланс між протилежними інтересами, про які йдеться (пункт 83 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19).
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Із матеріалів справи вбачається, що право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 .
Вирішуючи спір суд першої інстанції у своєму рішенні встановив, що будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі в контексті положень ст. 60 СК України, отже, відповідач є співвласником вказаного будинку. Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для виселення особи з будинку, суд виходив з того, що відповідач не втратила право власності на вказаний будинок, в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
Такий висновок не суперечить встановленим обставинам справи, оскільки позивачем не надано рішення суду, яким було б визнано право особистої приватної власності позивача на будинок АДРЕСА_1 .
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 систематично порушує правила співжиття, вчиняє сварки та насильсьтво у сім'ї стосовного нього та їх спільного сина інваліда, зловживає спиртними напоями, у зв'язку із чим він неодноразово звертався до правоохоронних органів із відповідними заявами.
Позивачем до апеляційної скарги додано докази того 03.01.2021 та 06.04.2021 до відповідача були застосовані термінові заборонні приписи (а.с.217,218).
Отже, на момент звернення до суду - 14.01.2021року, а саме 03.01.2021 до ОСОБА_2 були застосовані термінові заборонні приписи, згідно із ст. 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» стосовно постраждалої особи ОСОБА_1 строком на 10 діб - заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою (а.с. 218).
Інших доказів щодо вчинення насильницьких дій стосовно позивача з боку відповаідачки, на які ОСОБА_1 посилається у своїй позовній заяві, станом на момент звернення до суду із позовом, останнім не надано.
Виходячи із наведеного, позивачем не доведено належними доказами, що ОСОБА_2 систематично вчиняла домашнє насильство у сім'ї чи вчиняла інші протиправні дії щодо ОСОБА_1 , як того вимагає ст. 116 ЖК УРСР, так як на момент звернення із позовом доведеним є лише один факт протиправних дій відповідачки - 03.01.2021.
Застосування до ОСОБА_2 термінових заборонних приписів, згідно із ст. 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» стосовно постраждалої особи ОСОБА_1 строком на 10 діб (заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою) 06.04.2021, під час розгляду справи судом першої інстанції, не мають вирішального значення для справи в контексті заявленого позову з підстав, викладених у ст. 116 ЖК України.
Окрім того колегія суддів враховує, що після застосування заходів впливу до відповідчки 06.04.2021, в матеріалах справи відсутні докази притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за насильство у сім'ї чи будь які інші протиправні дії, спрямовані на заподіяння шкоди позивачу і в подальшому, що свідчить про те, що попередньо застосовані заходи впливу до відповідачки дали позитивний результат.
Колегія суддів погоджується із твердженнями суду першої інстанції, що сама по собі наявність неприязних відносин між сторонами по справі, не може бути безумовною підставою для виселення відповідача.
Відтак, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_2 вчиняла правопорушення чи інші протиправні дії (систематично порушувала правила співжиття), які унеможливлюють проживання позивача разом з нею у будинку, а також не надано доказів того, що до відповідача застосовувались заходи впливу, що не дали позитивного результату, що є підставою для відмови у задовленні позову в розумінні положень ст. 116 ЖК УРСР.
Оцінюючи виселення ОСОБА_2 з житлового будинку АДРЕСА_1 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, ураховуючи вказані обставини, колегія суддів вважає, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення не відповідає такому критерію та не переслідує легітимну мету.
ОСОБА_2 не має іншого житла, належного їй на праві власності. Позивачем не спростовано пояснення ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції про те, що будинок батьків, про що позивач зазначав у позовній заяві, було відчужено її братом.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374, 375,381-384, 390, 391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 16.12.2022.
Головуючий Судді