Справа № 420/4544/22
14 грудня 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Хурси О.О., розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) у якому просить суд:
- визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України №147-21 від 11.05.2021, яким їй - ОСОБА_1 , відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання її - ОСОБА_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.09.2021 року позивач отримав повідомлення №417 від 07.06.2021 року щодо прийняття рішення від 11.05.2021 №147-21 відповідачем про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується з вказаним рішенням ДМС, вважає його незаконним та таким, що підлягає скасуванню, виходячи з того, що воно прийнято ДМС без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку з чим, він вимушений звернутись до суду із позовом.
Позивач вказує, що в країні його громадянської належності наявна ситуація загальнопоширеного насильства та військових дій та він важає, що у нього є об'єктивні підстави побоювань за своє життя і здоров'я, адже існує ризик його переслідування за ознаками належності до певних соціальних груп: жінки.
Позивач зазначає, що виїжджала із країни походження через побоювання за своє життя та здоров'я, тобто у позивача наявні умови, зазначені в п. 1 та п. 13 ч. 1 Закону, і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою; за наявною інформацією по країні походження можна стверджувати, що побоювання щодо можливого завдання шкоди з боку неурядових угрупувань через її професійну діяльність не є безпідставними; таким чином, міграційний орган, у порушення абз. 3 пп. «в» п. 4.1 Розділу 4 Правил не дослідив інформацію по країні походження всебічно, а отже, не провів поглиблений аналіз справи, що призвело до прийняття невірного рішення. А, отже, рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним, і тому потребує скасування.
Ухвалою суду від 22.03.2022 року поновлено позивачу строк звернення до суду з цим позовом, прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Витребувані докази по справі.
До суду від представника ДМС України та ГУ ДМС надійшов відзив на позов, в якому він просив відмовити у задоволенні позову з огляду на наступне.
Позивач 26.09.2018 року разом із донькою та двома синами вибули за межi Афганістану, легально, на автомобілі до Таджикістану на підставі паспортного документу та візи типу К. На території Таджикістану заявниця перебувала протягом тижня, однак за наданням міжнародного захисту не зверталася. Державний кордон України позивач перетнула в 03.10.2018 року, легально, на підставі паспортного документа типу С, контрольно-пропускний пункт: міжнародний аеропорт м. Одеса. Лише 29.11.2018 позивач звернулась за захистом, тобто через 1 місяць 26 днів після потрапляння на територію України, тим самим позивач порушила вимоги ч. 5 ст. 5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме зобов'язанння протягом 5 робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізую державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Відповідач зазначає, що за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія її переслідування є логічно не послідовною, суперечливою та очевидно необґрунтованою.
Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що у позивача немає обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через недоведеність фактів її побоювань.
Таким чином рішення ДМС України прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, є правомірним та обґрунтованим.
Позивач не скористався правом подання відповіді на відзив у встановлений судом строк.
Справу розглянуто у письмовому провадженні.
Дослідивши заяви по суті, надані учасниками справи докази, судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , є громадянкою Афганістану (паспорт про що свідчить паспорт № НОМЕР_1 виданий 07.12.2014 (а.с. 49).
Чоловік позивача був військовим, працював у поліцейському відділку пров. Баглан, м. Пулі Хумрі, мав звання майора, у той же час позивач обіймала посаду директора декількох навчальних закладів. Наслідками від таких працевлаштувань стали переслідування з боку представників радикального руху «Талібан», які починаючи з з 2005 погрожували родині позивача. У 2014 поблизу родового будинку позивача відбувся вибух, що стало причиною переїзду родини до м. Кабул. У квітні 2018, в результаті чергового нападу з боку угрупування «Талібан», отримавши кульові поранення загинув чоловік позивача, що в подальшому стало причиною її виїзду з країни громадянської належності.
Заявниця 26.09.2018 року разом із донькою та двома синами вибули за межi Афганістану, легально, на автомобілі до Таджикістану на підставі паспортного документу та візи типу К. На території Таджикістану заявниця перебувала протягом тижня, однак за наданням міжнародного захисту не зверталася. Державний кордон України позивач перетнула 03.10.2018 року, легально, на підставі паспортного документа типу С, контрольно-пропускний пункт: міжнародний аеропорт м. Одеса.
З заявою про набуття міжнародного захисту заявниця звернулась 29.11.2018, в якій зазначила, що виїхала з Афганістану за пошуком притулку, оскільки в країні її громадянської належності її родині жити небезпечно. Заявниця зазначила, що відчувала небезпеку за своє життя в Афганістані, особливо після вбивства чоловіка.
Позивач у заяві про звернення за міжнародним захистом в Україні зазначала, що не може повернутись до країни громадянської належності через небезпечну ситуацію в Афганістані та побоювання за власне життя та життя її родини, особливо після вбивста її чоловіка (а.с 44).
07.04.2021 ДМС України зроблено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано ДМС відмовити ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі яка не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (а.с. 52-70).
Рішенням ДМС України №147-21 від 11.05.2021 року, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні ОСОБА_1 відмовлено (а.с. 51).
17.09.2021 позивач отримав повідомлення від 07.06.2021 року №417 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому вказано, що Висновок, обґрунтований тим, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1, п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки подана iсторiя переслідування не вiдповiдає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація щодо причин виїзду з Батькiвщинi має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Роз'яснено позивачу, що відповідно ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» він має право оскаржити Рiшення, звернувшись до суду в п'ятиденний термін з дня отримання повідомлення, в установленому законом порядку.
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України №147-21 від 11.05.2021 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду в своїх інтересах.
Відповідач Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою КМУ від 20.09.2014 року №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ст. 1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таких побоювань обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно частини 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Критерій «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає відповідного статусу має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналіз вказаних термінів та дослідження справи відносно позивача, його заяви, протоколу співбесіди свідчать про те, що наявні умови зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України №3671-VI. Зокрема, позивач вказує на побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, належності до певної соціальної групи (жінка) та не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань країни своєї громадянської належності, а також на побоювання за своє життя в ситуації систематичного порушення прав людини в країні громадянської належності і не бажання повернутися до неї внаслідок цих побоювань.
В анкеті при проведенні співбесіди від 03.12.2019 вказано, що позивач виїхала з Афганістану з наступних причин: чоловік позивача був військовим, працював у поліцейському відділку пров. Баглан, м. Пулі Хумрі, мав звання майора, у той же час позивач обіймала посаду директора декількох навчальних закладів. Наслідками від таких працевлаштувань стали переслідування з боку представників радикального руху «Талібан», які починаючи з з 2005 погрожували родині позивача. У 2014 поблизу родового будинку позивача відбувся вибух, що стало причиною переїзду родини до м. Кабул. У квітні 2018, в результаті чергового нападу з боку угрупування «Талібан», отримавши кульові поранення загинув чоловік позивача, що в подальшому стало причиною її виїзду з країни громадянської належності.
Крім того, позивач надала органу ДМС документальні підтвердження своєї діяльності у сфері освіти та документів, які підтверджують діяльність чоловіка у військовій сфері, а також листи, які підтверджують погрози та смерть чоловіка (а.с. 87-110)
Відповідно до п.10 роз'яснень Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 року, в якому зазначено, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
З огляду на викладене, суд вважає необгрунтованим припущенням відповідача у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.04.2021, що враховуючи непослідовність та суперечність наданої інформації, існування загрози її життю зі сторони представників «Талібану» вважається недоведеним та не приймається територіальним підрозділом ДМС. Надані до управління матеріали не можуть бути використані у якості підтвердження існування примої загрози життю особи у випадку повернення до Афганістану, такі припущення не можуть бути підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо, у зв'язку з сим суд вважає, що без повного офіційного з'ясування всіх обставин не можливо зробити висновок щодо наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає, що відсутність об'єктивного підтвердження суб'єктивних побоювань позивача щодо повернення до країни громадянської належності повинна бути доведена достовірними доказами, які виключать будь-які сумніви законності прийнятого відносно позивача рішення.
Між тим, суд вважає безпідставними висновки відповідача, сформовані у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.04.2021.
Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.
Суд вважає, що формальне ставлення відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд враховує, що 15.08.2021 за допомогою терору та вбивств Талібан остаточно взяв під свій контроль владу над всією територією Афганістану. Таліби збираються відновити Ісламський емірат Афганістан (назва Афганістану з 1996 по 2001 р.р.). Наразі спостерігаються озброєні напади на мирних жителів, що є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права. Громадяни Афганістану покидають її внаслідок насильства озброєних талібів, які періодично здійснюють напади на мирних громадян.
Згідно із позицією УВКБ ООН щодо повернення осіб до Афганістану від 25.08.2021 №366/21, УВКБ ООН закликано всі країни дозволити особам, які покидають Афганістан в'їхати на їхні території та забезпечити дотримання принципу недопущення висилки в усіх випадках, включаючи недопущення відмови на кордоні. Аналогічний підхід застосовується до тих осіб, які уже знаходилися в країнах притулку до початку останньої фази ескалації насильства в Афганістані. Стосовно осіб, чиї заяви були відхилені до останніх подій в Афганістані, поточна ситуація в цій країні може зумовлювати факт зміни обставин, який необхідно враховувати в разі подачі нової заяви про надання захисту. Позиція також підкреслює, що, з огляду на нестабільність ситуації в Афганістані, УВКБ ООН не вважає доречним відмовляти у наданні міжнародного захисту громадянам Афганістану та особам, які раніше постійно проживали в цій країні, на підставі альтернативи втечі чи переміщення всередині країни.
УВКБ ООН занепокоєне небезпекою можливих порушень прав людини щодо цивільних осіб, включаючи жінок і дівчат, а також щодо афганців, яких Талібан вважає такими, що зараз пов'язані або раніше були пов'язані з афганським урядом, з присутніми в Афганістані міжнародними військовими силами чи з міжнародними організаціями, що провадять свою діяльність у країні.
Суд дійшов висновку, що на теперішній час в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування та ненадання документального доказу усних тверджень чи спірність щодо автентичності наданих доказів в підтвердження обґрунтування заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не повинно бути перешкодою в прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Частиною 1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності свого рішення №147-21 від 11.05.2021, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення №147-21 від 11.05.2021 підлягають задоволенню.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Враховуючи те, що повноваження прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до виключної компетенції відповідача, тому адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи те, що відповідачеві необхідно при прийнятті рішення врахувати і оновлену інформацію по країні походження, оскільки оскаржуване рішення №147-21 від 11.05.2021 прийнято без врахування кризової ситуації в Афганістані, яка розпочалася фактично 04 травня 2021 року (Талібан розпочав великий наступ проти урядових військ у провінції Гільменд на півдні країни), суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно позивача, з урахуванням висновків суду.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2,5,6,7,9,242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов громадянки Афганістану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №147-21 від 11.05.2021, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно ОСОБА_1 з урахуванням висновків суду.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
Суддя О.О. Хурса