Єдиний унікальний номер справи 369/8064/19
Провадження №22-ц/824/5896/2022
17 листопада 2022 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя,
У червні 2019 року позивач звернулася до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя.
В обґрунтування позову зазначила, що 05 квітня 1991 року вона уклала шлюб з ОСОБА_1 , який був розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 грудня 2017 року.
За період спільного подружнього життя ними нажите нерухоме майно, а саме квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Враховуючи те, що на даний момент добровільним чином поділити спільно нажите майно у них не виходить, то було прийнято рішення звернутися з відповідним позовом до суду.
На підставі вищевказаного просила суд в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 , на праві особистої приватної власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 року позов задоволено частково. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; у задоволенні решти вимог позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.
Станом на початок розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
14.11.2022 року на електронну адресу Київського апеляційного суду від імені апелянта (відповідача) надійшла заява про розгляд справи без його участі.
В судове засідання 17.11.2022 року позивач не з'явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомляла, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надала.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Під час розгляду справи судом встановлено, що 05 квітня 1991 року ОСОБА_2 уклала шлюб з ОСОБА_1 , який було зареєстровано Дніпровським відділом записів громадянського стану м. Києва за актовим записом № 455.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 грудня 2017 року справі № 755/513/17 шлюб укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстровано Дніпровським відділом записів громадянського стану м. Києва 05 квітня 1991 року за актовим записом № 455 було розірвано. Вказане рішення набрало законної сили 12 грудня 2017 року.
За період спільного подружнього життя сторонами нажите нерухоме майно, а саме квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
З Відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що на праві власності ОСОБА_1 30 липня 2016 року зареєстрована квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Підставою виникнення права власності є: договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру №15/ЛУ10-А від 17.08.2015 року, укладений ТОВ «Петрівський квартал» та ОСОБА_1 ; додаткова угода до договору від 28.07.2016, укладена ТОВ «Петрівський квартал» та ОСОБА_1 ; акт прийому-передачі квартири від 28.07.2016, укладений ТОВ «Петрівський квартал» та ОСОБА_1 .
Довідка про доходи фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 за період з жовтня 2013 року по вересень 2015 року свідчить що, всього за період з жовтня 2013 року по вересень 2015 року ФОП ОСОБА_1 отримав доходу в сумі 1 329 501, 26 грн.
Довідка про доходи фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 вказує на те, що відповідно до поданої декларації про майновий стан і доходи за період з 01.04.по 31.12.2016 р. вона знаходилась на загальній системі оподаткування, доходів від підприємницької діяльності не отримувала.
Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив із встановленої ст.. 60 СК України презумпції спільності права власності подружжя на набуде під час шлюбу майно та не доведення відповідачем факту належності спірного майна йому особисто.
З вказаною позицією апелянта колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне:
Статтею 60 СК України встановлено, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. В той же час, вказана презумпція може бути спростована. Тягар доведення обставин покладається на ту сторону, яка спростовує таку презумпцію.
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Статтею 82 ЦПК України передбачено, що не потребують доведення обставини, які мають преюдиційне значення.
Як вірно зазначав суд першої інстанції, преюдицію створюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлені судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.
Відповідач в обґрунтування своєї позиції, щодо спростування спільності спірного майна, посилався на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року у справі №755/6117/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. У вказаному рішення суд зазначив: «Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 , яка є сусідкою пояснила, що починаючи з кінця 2013 року позивач та відповідача хоч і жили в одному домоволодіння, але в різних будиночках. В той час відповідач хворів, а позивач його не доглядала та не допомагала. Подружжя жили окремо один від одного.
Аналогічні пояснення в судовому засіданні дав свідок ОСОБА_4 , якій перебував в дружніх стосунках з відповідачем.
На спростування факту окремого проживання з відповідачем з 2013 року позивачем не надано жодного доказу.
З врахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що факт окремого проживання позивача та відповідача з кінця 2013 року вважається встановленим».
При вирішенні даної справи Києво-Святошинський районний суд Київської області зазначив, що посилання в рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року у справі №755/6117/19 на окреме проживання позивача та відповідача з кінця 2013 року не є преюдиційним фактом, інших доказів на належність спірного майна на праві особистої власності відповідач не надав, відтак його позиція залишилася недоведеною.
З вказаною позицією суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитись не може.
Преюдиційність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлен факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку.
Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову ВСУ від 20.02.2019 у справі №157/33/16-ц, постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі №725/841/16-іі, постанові Верховного Суду від 07.04.2021 у справі №760/13046/19, постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №640/23008/18, постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №712/11174/19-ц, постанові Верховного Суду від 12.03.2020 у справі №1005/6292/2012.
У постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 386/917/19 зазначено, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення іозначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати віншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно.
Аналогічна за своєю суттю правова позиція відображена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18).
Питання окремого проживання сторін по справі з 2013 року було саме предметом дослідження Дніпровського районного суду міста Києва у спорі між тими ж сторонами, що й і у даній справі. З цього приводу рішення містить посилання на докази та висновки суду з їх оцінкою, за результатами чого суд встановив саме факт окремого проживання сторін з кінця 2013 року. За таких умов підстави для невизнання факту окремого проживання сторін з кінця 2013 року у суду першої інстанції були відсутні.
В свою чергу факт режиму окремого проживання сторін на час набуття відповідачем спірного майна у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин на підставі положень ч. 6 ст. 57 СК України спростовує презумпцію спільності спірної квартири, у зв'язку з чим позов не підлягає до задоволення.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення серед іншого є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення.
В задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 500 (одна тисяча п'ятсот) гривень 00 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько