Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 726/700/20
провадження № 61-20470св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - Чернівецька міська рада,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Луценка Романа Олександровича на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Половінкіної Н. Ю., Височанської Н. К., Одинака О. О.,
Короткий зміст позовної заяви
У травні 2020 року Чернівецька міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (упущеної вигоди).
Позовну заяву мотивувала тим, що рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року у справі № 726/1920/18 за ОСОБА_1 визнано право власності на самочинно збудовану адмінбудівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 464,10 кв. м. Під час розгляду цієї справи ОСОБА_1 вказував, що відсоток готовності адмінбудівлі літ. «Б» складає 100 %.
Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 березня 2020 року, відповідач 07 листопада 2018 року зареєстрував право власності на згадану будівлю на підставі рішення суду.
Позивач вказував, що згідно з частиною першою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» унормовано, що порядок залучення, розрахунку розміру використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього закону. Чернівецькою міською радою 24 грудня 2015 року прийнято рішення № 54, яким затверджено положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, яке зазначає, що дія положення поширюється на всіх замовників будівництва, незалежно від форми власності, які здійснюють будівництво на території м. Чернівці.
Стверджував, що відповідач до Чернівецької міської ради чи її структурних підрозділів для отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки не звертався, відповідач не подавав декларації про готовність закінченого об'єкта до експлуатації, крім того, не уклав договір з Чернівецькою міською радою зі сплати внеску на пайову участь розвитку інфраструктури міста.
З урахуванням відсутності кошторисної вартості будівництва та невжиття відповідачем дій зі здачі об'єкта в експлуатацію, Департамент містобудівного комплексу Чернівецької міської ради та земельних відносин міської ради розрахував розмір пайової участі, визначений на підставі пункту 2.2.1 Положення з урахуванням показника вартості спорудження об'єктів житла для Чернівецької області, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, та становить 424 187, 40 грн.
Позивач вказував, що відповідач в судовому порядку визнав право власності на самочинно збудоване будівництво ще 05 жовтня 2018 року, проте не виконав свого обов'язку щодо укладення договору про пайову участь, а також тривалий час не вживав заходів реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, такі дії свідчать про спробу замовника уникнути виконання обов'язку зі сплати внеску з пайової участі до інфраструктури міста.
Стверджував, що Департамент містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради 31 березня 2020 року направив лист № 04/01-08/3-07/797, яким відповідача інформовано про необхідність сплати коштів пайової участі та додано розрахунок суми пайової участі щодо зазначеного будівництва. У свою чергу відповідач не вжив заходів з реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Пославшись на положення статті 22 ЦК України, Чернівецька міська рада просила суд стягнути 424 187,40 грн збитків у вигляді упущеної вигоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 червня
2021 року, ухваленим у складі судді Галичанського О. І., у задоволенні позовних вимог Чернівецької міської ради відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на положення частин першої та третьої статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», абз. 4 пункту 1 статті 1, частин першої-третьої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пункти 1.4.2, 1.5, 2.1 Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, затвердженого рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54, та дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права Чернівецької міської ради на пайову участь замовника у розвитку інфраструктури м. Чернівці у визначений позивачем спосіб, оскільки ОСОБА_1 не є замовником будівництва у розумінні частин 2, 3 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», останнім придбано будівлю з прилюдних торгів ступенем готовності 99 %, що свідчить про фактичне здійснення будівельних робіт у повному обсязі, фінансування будівництва попереднім власником.
Водночас суд першої інстанції вказав, що рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року визнано право власності ОСОБА_1 на комерційну нежитлову будівлю, розташовану по АДРЕСА_1 загальною площею 434,5 кв. м, доказів на обґрунтування розрахунку пайової участі у створенні і розвитку інфраструктури міста із врахуванням загальної площі об'єкта 464,1 кв. м немає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційну скаргу Чернівецької міської ради задоволено.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 червня 2021 року скасовано.
Позов Чернівецької міської ради до ОСОБА_1 про відшкодування збитків задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Чернівецької міської ради збитки у сумі 424 187,40 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Чернівецької міської ради судові витрати у сумі 15 907,03 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач набув право власності на закінчений об'єкт будівництва нерухомого майна - нежитлову будівлю літ. «Б», розташовану по АДРЕСА_1 на підставі рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року, здійснив реєстрацію права власності на цю будівлю у листопаді 2018 року, тому апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 набув статусу замовника будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Пославшись на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року, суд апеляційної інстанції вважав встановленим факт здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва, тому вказав, що наведені обставини не потребують доказування у цій справі.
Суд апеляційної інстанції вважав, що обставини здійснення будівельних робіт у повному обсязі до набуття ОСОБА_1 права власності на майно, що складається із поділеного в натурі нерухомого майна об'єкта незавершеного будівництва адміністративної будівлі літ. «Б», розташованої по АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 02 червня 2018 року № 922622, які суд першої інстанції вважав встановленими, є недоведеними.
При цьому пославшись на положення підпункту 3 пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX вказав, що перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника. На цій підставі дійшов висновку про те, що ухилення замовника від пайової участі є порушенням зобов'язань та вимог, які прямо передбачені законом та Положенням про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, затвердженим рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54.
Пославшись на положення статей 14, 22, 623 ЦК України, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 грудня 2019 року у справі № 924/71/18, суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки ОСОБА_1 не сплачено кошти пайової участі у розвитку інфраструктури м. Чернівці, це свідчить про його бездіяльність у вчиненні передбачених законодавством обов'язкових дій щодо пайової участі у розвитку інфраструктури міста. Вказане є протиправною формою поведінки, внаслідок якої (причинно-наслідковий зв'язок) Чернівецька міська рада не отримала на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів, яка охоплюється визначенням «упущена вигода». При цьому наслідки у виді упущеної вигоди перебувають у безпосередньому причинному зв'язку із наведеною неправомірною бездіяльністю ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
14 грудня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Луценко Р. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення прав процесуального права, просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, залишити в силі рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 червня 2021 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
22 грудня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з Першотравневого районного суду м. Чернівці та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
03 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
Посилаючись на порушення норм матеріального права, заявник вказував, що станом на 05 листопада 2018 року (набрання законної сили судового рішення, яким визнано право власності на спірну будівлю) був чинним Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції від 12 жовтня 2018 року, що містив статтю 40 «Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту». Отже, під час розгляду спірних правовідносин, які виникли у цій справі, слід застосувати положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції від 12 жовтня 2018 року.
Вказував про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-ІХ на підставі частини третьої статті 5 ЦК України, оскільки відповідач відчужив комерційну нежитлову будівлю 20 червня 2019 року (до прийняття закону № 132- IX), а тому, з моменту набрання чинності таким законом у ОСОБА_1 не могли виникнути будь-які нові права та обов'язки щодо комерційної нежитлової будівлі.
Пославшись на положення статті 40 Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», пункти 1.4.2, 1.3 Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, затвердженого рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54, заявник стверджує, що цими нормами чітко визначено суб'єкта сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (замовника) та критерії, за умови дотримання яких особа може вважатись замовником (особа має намір здійснювати будівництво чи виконувати будівельні роботи та подала відповідну заяву / здійснила будівництво (реконструкцію, капітальний ремонт) об'єктів / здає чи здала об'єкт в експлуатацію).
Посилаючись на рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 05 жовтня 2018 року у справі № 726/1920/18, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на комерційну нежитлову будівлю літ. «Б», заявник вказує, що ухвалюючи це рішення, суд виходив із того, що згідно з технічним паспортом від 18 липня 2018 року нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1 , складається із нежитлового приміщення літ. «Б» загальною площею 434,5 кв. м, основна - 306,90 кв. м, допоміжна - 127,60 кв. м.
У подальшому 20 червня 2019 року між відповідачем та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі загальною площею 434,5 кв. м по АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного заявник вважає, що з моменту визнання за ним права власності до моменту відчуження, площа комерційної нежитлової будівлі не змінювалась. Наведене додатково підтверджує факт того, що він був лише тимчасовим власником комерційної нежитлової будівлі, при цьому жодних будівельних робіт відносно неї не здійснював.
За таких обставин суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, дійшов вірного висновку про те, що фактичне здійснення будівельних робіт у повному обсязі, у тому числі, внутрішнє та зовнішнє спорядження будівлі, благоустрій, тощо, та фінансування будівництва здійснювалось попереднім власником будівлі. Тому заявник вважає, що він не є замовником будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки він придбав будівлю з прилюдних торгів.
Заявник не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про преюдиційність обставин, встановлених у рішенні Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року у справі № 726/1920/18, яке містить вираз: «позивач ОСОБА_1 при здійсненні самочинного будівництва не порушив прав та інтересів інших осіб...». Вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідач самочинно збудував комерційну нежитлову будівлю, відтак, він є замовником будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та був зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21) та у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19 (провадження № 61-4730св21).
Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2022 року Чернівецька міська рада подала до Верховного Суду відзив, у якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Звертає увагу на те, що відповідач не вжив заходів щодо здачі об'єкта будівництва в експлуатацію, хоча обов'язок щодо здійснення такої реєстрації передбачений Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (далі - Порядок). Пунктами 10, 11, 12 Порядку визначено, що у випадку визнання права власності на самочинно збудований об'єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта. Технічне обстеження проводиться суб'єктом господарювання, який має у своєму складі відповідних виконавців, що згідно із Законом України «Про архітектурну діяльність» одержали кваліфікаційний сертифікат, або фізичною особою - підприємцем, яка згідно із зазначеним Законом має кваліфікаційний сертифікат (далі - виконавці). Датою прийняття в експлуатацію об'єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката. Експлуатація об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.
При цьому пунктом 17 Положення визначено, що замовник (його уповноважена особа) заповнює і подає до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю один примірник декларації: щодо об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, за формою, наведеною у додатку 2 до цього Порядку; щодо об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), за формою, наведеною у додатку 3 до цього Порядку; щодо самочинно збудованого об'єкта, на яке визнано право власності за рішенням суду, за формою, наведеною у додатку 5 до цього Порядку.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про визнання права власності на нерухоме майно визнано право власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю літ. «Б» загальною площею 434,5 кв. м по АДРЕСА_1 .
Вказане майно складається із поділеного в натурі нерухомого майна об'єкта незавершеного будівництва адміністративної будівлі літ. Б, відсоток готовності якого становить 99%, площею 436,7 кв.м по АДРЕСА_1 , згідно зі свідоцтвом про придбання майна з прилюдних торгів від 2 червня 2018 року № 922622.
Цим же рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року встановлено здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 червня 2020 року № 205398088 здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю літ. «Б» площею 464,1 кв. м по АДРЕСА_1 .
20 червня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі загальною площею 434,5 кв. м по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Кривцовою К. Т., зареєстрований в реєстрі за номером 14160.
Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради листом від 31 березня 2020 року № 04/01-08/3-07/797 повідомлено ОСОБА_1 про обов'язок взяти участь у розвитку інфраструктури міста.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.
Щодо набуття заявникам статусу замовника будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»
Задовольняючи позов Чернівецької міської ради, суд апеляційної інстанції, зокрема, встановив, що ОСОБА_1 набув право власності на закінчений об'єкт будівництва нерухомого майна на підставі рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили 05 листопада 2018 року, здійснив реєстрацію права власності на нежитлову (комерційну) будівлю літ. «Б» площею 464,1 кв. м по АДРЕСА_1 у листопаді 2018 року, тому дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 набув статусу замовника будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначено статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та положеннями Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 461.
Згідно з пунктом 10 Порядку у випадку визнання права власності на самочинно збудований об'єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта. Технічне обстеження проводиться суб'єктом господарювання, який має у своєму складі відповідних виконавців, що згідно із Законом України «Про архітектурну діяльність» одержали кваліфікаційний сертифікат, або фізичною особою - підприємцем, яка згідно із зазначеним Законом має кваліфікаційний сертифікат.
Датою прийняття в експлуатацію об'єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката. Експлуатація об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачене законодавством) в експлуатацію, забороняється (пункти 11, 12, Порядку).
Відповідно до пункту 17 Положення замовник (його уповноважена особа) заповнює і подає особисто або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення чи через електронну систему здійснення декларативних та дозвільних процедур у будівництві до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю один примірник декларації щодо самочинно збудованого об'єкта, на яке визнано право власності за рішенням суду, за формою, наведеною у додатку 5 до цього Порядку.
Отже, з урахуванням положень статей 1, 2, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» пунктів 10-12, 17 Положення, самочинно збудоване нерухоме майно, право власності на яке визнано за рішенням суду, повинно бути прийнято в експлуатацію за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта.
При цьому законодавець зобов'язав замовника (власника самочинно збудованого майна) направити до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю один примірник декларації щодо самочинно збудованого об'єкта, на яке визнано право власності за рішенням суду.
Датою прийняття в експлуатацію об'єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката.
З урахуванням того, що право власності на самочинно збудовану нежитлову (комерційну) будівлю літ. «Б» площею 464,1 кв. м по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 визнано на підставі рішення суду, яке набрало законної сили 05 листопада 2018 року, правильними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 набув статусу замовника будівництва у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
З урахуванням викладених вище висновків, неспроможними є доводи касаційної скарги про те, що площа будівлі не змінювалась, що заявник будівельних робіт не здійснював і не мав наміру на це, був лише тимчасовим власником будівлі, тому не може бути замовником у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Щодо способу захисту порушених прав позивача
Станом на момент виникнення правовідносин (листопад 2018 року) була чинною стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», відповідно до частини другої якої замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (частина п'ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на момент виникнення спірних правовідносин).
Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, вбачається, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.
Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі №339/388/16-ц (провадження №14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).
За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Разом з тим 01 січня 2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону № 3038-VI виключено.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
За змістом цього Закону та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року.
Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають (Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21)).
Встановлено, що між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_1 договір про пайову участь не укладався.
Чернівецька міська рада звернулася до суду із цим позовом 25 травня 2020 року, тобто після виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», на підставі якої просила стягнути з ОСОБА_1 збитки у розмірі 424 187,40 грн, завдані невиконанням зобов'язання щодо сплати пайової участі.
Положення про Порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, затверджений рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54, яке прийняте на виконання Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а отже, оскільки положення статті 40 цього Закону виключено, то стягнення таких збитків лише на підставі вказаного Положення є безпідставним (постанова Верховного Суду від 02червня 2021року у справі № 726/2395/19-ц (провадження № 61-4730св21)).
Визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у цій справі, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 ((провадження № 14-144цс18).
Абзацами шостим та сьомим частини дев'ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
У зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
При цьому у відповідності із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, оскільки суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, однак неправильно застосували норми матеріального права, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині у редакції цієї постанови, тобто з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Документально підтверджені судові витрати - судовий збір у розмірі 12 725,62 грн за подання касаційної скарги підлягають стягненню з Чернівецької міської ради на користь ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Луценка Романа Олександровича задовольнити частково.
Постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року скасувати.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 червня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а у решті - залишити без змін.
Стягнути з Чернівецької міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 725,62 грн, сплачений за розгляд справи у суді касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк