С О Л О М ' Я Н С Ь К И Й Р А Й О Н Н И Й С У Д М І С Т А К И Є В А
вул. Максима Кривоноса, 25, м. Київ, 03037; тел. (044) 249-79-26, факс:249-79-28;
вул. Полковника Шутова, 1, м. Київ, 03113; тел.: (044) 456-51-65; факс: 456-93-08
e-mail:inbox@sl.ki.court.gov.ua, web: https://sl.ki.court.gov.ua
Код ЄДРПОУ: 02896762
Провадження 2/760/899/22
В справі 760/18604/15-ц
І . Вступна частина
13 вересня 2022 року в місті Києві
Солом'янський районний суд м. Києва
у складі головуючого судді Коробенка С.В.
за участю секретаря Семененко А.Д.
представника Позивачки - адвоката Мєстєчкіної О.І.
представника Відповідачки - адвоката Негоди Є.В.
розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.
ІІ. Описова частина
В жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогами про визнання недійсним договору дарування 53/100 квартири АДРЕСА_1 .
Обгрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 зазначила, що вона є особою похилого віку, постійно хворіє та потребує стороннього догляду. В 1973 році вона пережила риноінсульт, має хронічні психоневрологічні захворювання.
Позивачка зазначає, що Відповідачка є її онукою. На початку серпня 2003 року її онук запропонував їй поїхати нібито в Районо для підпису документів щодо онуки. Про те, що тоді вона підписала Договір дарування 53/100 квартири АДРЕСА_1 , вона дізналася лише нещодавно перед звернення до суду.
Наполягає, що в момент укладання договору вона перебувала в стані психічного розладу, через похилий вік не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Як зазначає Позивачка, вона ніколи не мала наміру дарувати частину належної їй квартири онуці ОСОБА_2 .
Крім того, у позовній заяві Позивачка також стверджувала, що її обманним шляхом змусили підписати договір, повідомивши, що це документи в Районо, необхідні для того, щоб онуку не відправили в колонію. Позивачка наполягає на тому, що вона не розуміла правової природи правочину та його правових наслідків.
Позивачка також зазначила про те, що договір було укладено під впливом тяжкої обставини, а сама - хвороби та її безпомічного стану.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 19.10.2015 у справі було відкрито провадження.
02.02.2016 за клопотанням Позивачки було призначено судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено Київському міському центру судово-психіатричних експертиз.
17 лютого 2017 року до суду надійшов висновок судово-психіатричного експерта №812 від 24.11.2016, згідно з яким ОСОБА_1 під час укладення договору дарування від 21.07.2003 виявляла ознаки органічного ураження головного мозку судинного генезу з церебрастенічним синдромом, за своїм психічним станом на той період часу усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
26 серпня 2017 року до суду надійшли письмові заперечення Відповідачки ОСОБА_2 проти позову. Зазначила, що Позивачка є її бабою, а її матір - дочка Позивачки - померла, коли Відповідачці було 13 років.
У 2003 році Позивачка сама вирішила подарувати належну їй квартиру пропорційно між її доньками, а враховуючи що мама Відповідачки на той час померла - її частку розділити між ОСОБА_2 та її братом - ОСОБА_3 . Проте ОСОБА_3 відмовився від своєї частки на користь Відповідачки, у зв'язку з чим було прийнято рішення оформлення договору дарування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Відповідачка вказує, що 21.07.2003 державним нотаріусом 12 Київської державної нотаріальної контори було посвідчено договір дарування 53/100 частин квартири, укладений між Позивачкою та Відповідачкою. При цьому державний нотаріус тричі роз'яснював Позивачці суть Договору, і вона розуміла і погоджувалася з його змістом.
Щоб жодним чином не обмежувати Позивачку, як зазначає Відповідачка, вона переїхала з квартири в орендовану, проте продовжувала тримати з нею зв'язок.
ОСОБА_2 наполягає на тому, що в неї чудові стосунки з Позивачкою, протягом 13 років з дня підписання договору дарування та ніколи заявляла про свої наміри його оскаржити.
Відповідачка також звернула увагу суду на те, що згідно з висновком проведеної у справі судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 розуміла значення своїх дій під час укладення договору дарування від 21.07.2003, а тому у задоволенні позову має бути відмовлено.
У будь-якому випадку, як зазначає ОСОБА_2 , Позивачкою було пропущено строк позовної давності за заявленими вимогами, у зв'язку з чим подана заява про застосування наслідків такого пропуску.
На підставі розпорядження керівника апарату Солом'янського районного суду м. Києва від 19.02.2019 №499 за наслідками повторного автоматизованого розподілу справи її передано в провадження судді Коробенка С.В.
У судовому засіданні представник Позивачки підтримала заявлені позовні вимоги, просила суд їх задовольнити. Звернула увагу суду на той факт, що Відповідачка після отримання в дар частини квартири в ній не проживала, що вона сама і визнає. Більше того, ОСОБА_2 написала заяву, якою зобов'язалася знятися з реєстрації квартири, що підтверджує той факт, що зміст договору дарування приховувався від Позивачки, ОСОБА_2 створювала враження, що не має стосунку до житла.
Конкретизуючи підстави заявлених позовних вимог, які викладені в тексті позовної заяви (одночасно за ст. ст. 225, 228, 229 та 231 ЦК України) представник Позивача зазначила, що за результатами аналізу зібраних під час розгляду справи доказів, на її думку, підтвердженим є факт укладення договору саме під впливом помилки - неправильного сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення та мало істотне значення. ОСОБА_1 обгрунтувала позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування тим, що вона помилилася щодо правової природи оспорюваного правочину, оскільки зважаючи на свій вік, стан здоров'я, потребу у сторонньому догляді та утриманні, а також наявності квартири як єдиного житла, вважала, що рятує свою онуку від направлення до колонії.
Представник Відповідачки у судовому засіданні заперечував проти позову, звертаючи при цьому увагу на те, що за змістом позову ОСОБА_1 заявила в якості підстав для його задоволення взаємовиключні обставини - наявність обману, помилки, тяжкої обставини та неусвідомлення значення своїх дій.
Натомість, як наполягає сторона Відповідачки, ОСОБА_1 повністю усвідомлювала зміст договору дарування, ініціатором якого вона і була. Проведена у справі судово-психіатрична експертиза підтвердила, що за своїм станом здоров'я Позивачка розуміла значення своїх дій та могла керувати ними, не зважаючи на наявність у неї певних хвороб. Крім того, звернув увагу суду на те, що 01 лютого 2008 року Позивачка подарувала іншу частину квартири - 47/100 частин - своїй донці ОСОБА_4 , що свідчить про два факти. По-перше, на той час Позивачка знала, що у її власності було лише 47/100 у праві власності на квартиру, а інша частина належала Відповідачці, що спростовує її твердження про необізнаність щодо договору дарування від 21.07.2003. По-друге, як зазначив представник Відповідача, сам факт укладення договору від 01.02.2008, який Позивачкою не заперечується, і який нею не оспорюється, свідчить про вибірковість у тлумаченні нею стану свого психічного здоров'я під час укладення двох аналогічних договорів.
Зазначене свідчить про відсутність, на думку представника Відповідачки, підстав для задоволення позову.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 зазначила, що вона знайома з ОСОБА_1 протягом тривалого часу. Знає, що у неї був інсульт, після чого спостерігала у неї проблеми зі сприйняттям інформації, вона навіть зверталася до свідка по допомогу в побутових ситуаціях, наприклад, у випадках необхідності порахувати витрати на оплату комунальних послуг тощо.
ІІІ. Мотивувальна частина
Заслухавши пояснення Сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.
21 липня 2003 року між ОСОБА_6 з однієї сторони (Дарувателем) та ОСОБА_2 (Обдаровуваною) укладено Договір дарування 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 , який був посвідчений державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Фещук Н.І.
В жовтні 2015 року Позивачем оспорено вказаний договір.
В якості підстав для визнання Договору дарування від 21.07.2003 Позивачем у позові заявлено відразу декілька обставин:
-не усвідомлення нею значення своїх дій та неможливість керувати ними під час підписання договору у зв'язку з хворобливим станом;
-вчинення правочину під впливом помилки;
-вчинення правочину під впливом обману;
-вчинення правочину під впливом тяжкої обставини.
Зазначені підстави, очевидно, є взаємовиключними за своєю природою, що потребувало уточнення підстав позову у судовому засіданні.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення.
Оскільки договір дарування було укладено у 2003 році, то спір про визнання договору недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його укладення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент укладення договору дарування).
Відповідно до ч.1 ст. 55 ЦК Української РСР (1963) угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.
З метою перевірки викладених Позивачкою обставин щодо стану її психічного здоров'я судом була призначена судово-психіатрична експертиза, і згідно з висновком експерта №812 від 24.11.2016 ОСОБА_1 під час укладення договору дарування від 21.07.2003 хоч і виявляла ознаки органічного ураження головного мозку судинного генезу з церебрастенічним синдромом, проте за своїм психічним станом на той період часу усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. (а.с. 92-95)
Таким чином, обгрунтованість посилання Позивачки на ст. 225 ЦК України (ст. 55 ЦК Української РСР) спростовується проведеною експертизою.
У судовому засіданні під час розгляду справи по суті представник Позивачки уточнила, що в якості єдиної підстави для визнання правочину недійним вона наполягає на вчиненні його під впливом помилки.
Разом з тим, посилання Позивачки на те, що вона не розуміла, що підписує, і вважала, що підписує документи в Районо, необхідні для уникнення направлення онучки ОСОБА_2 в колонію, суд оцінює критично з огляду на наступні обставини.
Згідно частини першої статті 56 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент укладення договору дарування) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 56 ЦК УРСР повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.
Тобто помилка - це неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Таким чином, наполягання представника Позивача на тому, що договір дарування був вчинений під впливом помилки, свідчить принаймні про те, що ОСОБА_1 розуміла, що нею укладений саме договір дарування. Проте і даний факт не визнається Позивачкою, яка стверджує про те, що не розуміла, що підписує. Натомість, за висновком Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Суд звертає увагу на те, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину.
Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) та від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20).
Посилання Позивачки на той факт, що вона після укладення Договору дарування продовжила проживати у вказаній квартирі суд не вважає істотним, оскільки Позивачкою було відчужено лише 53/100 квартири, в той час як інша частина залишилася у її власності.
Крім того, 01 лютого 2008 року Позивачкою укладено договір дарування належної їй на той час частини (47/100) квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4 . (Том 1, а.с. 214), що беззаперечно свідчить про те, що Позивачка була обізнана про те, що власником іншої частини квартири є ОСОБА_2 . Так, запис про відчуження 53/100 частин на підставі Договору дарування від 21.07.2003 на користь Відповідачки міститься в правовстановлюючому документі (Свідоцтві про право власності), наданому Позивачкою нотаріусу під час оформлення Договору дарування від 01.02.2008.
Зазначене свідчить не тільки про обізнаність Позивачки про такий договір, а і про відсутність у неї заперечень на той час щодо оспорюваного в даному провадженні договору. Такі обставини підтверджують, що причиною подання позову є саме наступна зміна Позивачкою свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду.
В силу статті 81 ЦПК України саме на сторін покладається обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Всупереч своєму обов'язку довести обгрунтованість своєї позиції Позивачем не надано суду достатніх належних доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування від 21.07.2003.
Відтак, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
ІV. Резолютивна частина
Керуючись ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст. ст. 48, 56, 57 Цивільного кодексу Української РСР, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд вирішив:
1.У задоволенні позовних вимог відмовити.
2.Судові витрати покласти на ОСОБА_1 .
3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
4.Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ;
Відповідач: ОСОБА_2 ,зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Суддя: